«Хтось називає це шароварщиною, але ці шаровари підкорили світ». Інтерв'ю з керівником Ансамблю імені Вірського

28 березня 2021, 09:33

Сорок три роки — стільки керує Ансамблем танцю України імені Вірського народний артист, герой України, професор Мирослав Вантух. У інтерв'ю НВ він розповідає, хто зі світових топ-політиків відвідував концерти ансамблю, розмірковує про глобальну роль мистецтва та зізнається, чому не любить слово «шароварщина».

Моєму співрозмовнику Мирославу Вантуху — 82 роки, 65 з яких він присвятив мистецтву народного танцю. За ці роки пан Мирослав удостоївся стількох регалій, що для того, аби їх перерахувати, ледь вистачає пальців на обох руках: народний артист України, герой України, президент дитячої хореографічної школи при ансамблі ім. Вірського, професор, академік, лауреат Шевченківської премії, почесний громадянин міста Києва, почесний громадянин міста Трентон у США.

Відео дня

А ще — гендиректор і художній керівник справжньої «фабрики мистецтва» — Національного заслуженого академічного ансамблю танцю України ім. Павла Вірського. Цей ансамбль був заснований у 1937-му і наразі є одним із найвідоміших народних танцювальних колективів у світі. І це — дійсно справжня «фабрика». До складу ансамблю Вірського входять 104 артисти балету та 30 артистів оркестру, також працівники адміністративного сектору. Також вихованці та викладачі хореографічної школи і студії.

У інтерв'ю НВ Мирослав Вантух розмірковує про роль культури у єднанні світу, пояснює своє ставлення до поняття «шароварщина» та ділиться спогадами про закордонні гастролі ансамблю — від Монако до США.

Про ансамбль імені Вірського

Ансамбль був створений у 1937 році Павлом Вірським та Миколою Болотовим. Потім Вірський організував студію на 40 осіб — студентів. Вона працює і сьогодні. А вже потім ми з дружиною створили хореографічну школу, де навчаються 200 дітей, яких обирають за конкурсом з 6 років. Вони вчаться в школі 10 років: вивчають класику, народний сценічний танець, сучасний танець. Ми їх вчимо не тільки танцювати — ми їх вчимо жити. Правильно і чесно.

Мирослав Вантух проводить репетиції ансамблю особисто (Фото: НВ)
Мирослав Вантух проводить репетиції ансамблю особисто / Фото: НВ

Я ніде не зустрічав такого, щоб була подібна трьохступенева освіта: школа, студія і ансамбль. І це дає свої результати. Загалом же треба вчитися мінімум 15 років. Що треба для того, щоб стати артистом ансамблю імені Вірського? По-перше, бути талановитою людиною. По-друге, мати відповідні дані для танцю, для балету. Якщо є талант, його треба помножити на працю — кожного дня, систематично, і роками. Артист повинен все життя працювати на повну — до десятого поту. Бо виконавство — це дуже тяжкий шматок хліба.

Часто журналісти запитують у мене, який секрет популярності у ансамблю імені Вірського. Я їм відповідаю: коли ви йдете на роботу — в мене світло вже горить, коли йдете з роботи — ще горить. У мене немає ні субот, ні неділь.

Про роботу в мистецтві

Я займаюся мистецтвом танцю з 1956 року. Керую колективами вже 62 роки: 20 років — у Львові, ще 42 — у Києві. Для мене жодного вихідного дня немає. Цю роботу треба любити. І не тільки цю — взагалі кожен має любити свою роботу.

Я свою — люблю, мене не потрібно ні змушувати, ні штовхати, ні тягнути сюди. Крім того, веду правильний спосіб життя. Я займався спортом тридцять років: вставав о шостій годині, бігав 10 км, а потім — 8 годин на репетиції. Ніколи не спізнювався.

Після концерту, коли йшли артисти, їм у ноги кидали квіти

Митцем бути дуже важко. Це — надто відповідально, тому що ми торкаємося струн душі кожної людини. Артист повинен дивувати людей: високою культурою, легкістю, технікою, артистизмом, характером. Бо сам рух — це ще далеко не танець. Глядач не запам’ятовує рухи — йому це не треба. Глядач дивиться на те, як артист творить відповідний образ у відповідному часі. У нас слова і речення — в руках і в ногах. Сьогоднішня публіка — дуже грамотна, люди знають багато, поінформовані, дивляться ТБ, мають інтернет. А дивувати — треба. І нам це вдається.

Ми займаємося народною культурою — духовною культурою народу, нації. Української, але і не тільки. У репертуарі ансамблю Вірського багато танців різних народів — народів світу: молдавські, грузинські, білоруські, з Середньої Азії, країн Балтії тощо. Мистецтво єднає світ, і це — правда.

Про те, як публіка сприймає український танець

За моє життя ми [з ансамблем] побували на всіх континентах — виступали у 85-ти країнах світу. Це я рахую тільки де ми бували по одному разу, та у багатьох місцях ми були по кілька разів — наприклад, тільки у Парижі були 33 рази. В Аргентині, наприклад, провели 32 концерти на одному місці. І зал — на 11 тис. місць. І не було жодного порожнього місця. На українських концертах — так само.

У Америці я був 11 разів, і кожного разу — по три місяці. Там є дуже хороша традиція, коли перед концертом глядачі приходять раніше на годину або півтори та мають зустріч із виконавцями, артистами, режисерами, диригентами, ставлять їм багато питань. І мене запитували, а що таке Україна? Я сказав, що це треба відчути. Після концерту, коли йшли артисти, в ноги кидали квіти.

На наших концертах двічі бувала королева Англії Єлизавета ІІ — з нею мав зустрічі, кожен раз по годині або півтори. Також наші виступи бачили наживо королева Данії Маргрете ІІ, президент Франції Жак Ширак, тричі — [кубинський революціонер, колишній прем'єр-міністр Куби] Фідель Кастро. У Пекінській опері ми давали концерти, куди прийшов [державний та партійний діяч Китаю] Ден Сяопін з усіма членами політбюро — потім ми з ним пили чай. Принц Альбер ІІ [голова держави Монако] три роки підряд присилав за нами літак, і ми їздили до них на гастролі.

У 2020 році через коронавірус нам довелося відмовитися від цілої низки поїздок — це зокрема ОАЕ, Чилі, Франція, Сербія, Китай. Щоб якось привертати увагу аудиторії, зараз робимо різноманітні онлайн-заходи: онлайн-репетиції, майстер-класи тощо.

Школа та студія при ансамблі Вірського виховують не лише танцюристів, а також формують людські якості, такі як дисципліна, каже Мирослав Вантух (Фото: НВ)
Школа та студія при ансамблі Вірського виховують не лише танцюристів, а також формують людські якості, такі як дисципліна, каже Мирослав Вантух / Фото: НВ

Ще жодного разу мені не доводилося просити імпресаріо організувати нам десь гастролі — весь світ запрошує нас сам. Зазвичай ми маємо пропозиції щодо закордонних гастролей на два-три роки наперед.

Коли зал встає і аплодує, почуваюся на десятому небі від гордощів за свій край, за свій народ, частиною якого я є. Відчуття, що ти людям потрібен — колосальне, його ні з чим не зрівняти. Це особливий стан душі людини, так само як і духовність.

Про те, чому культура — це важливо

Духовна культура — безцінна. І чим вища духовність народу, тим вищою є його загальнолюдська культура. А на загальнолюдську культуру впливають і освіта, і культура, і мистецтво. Чим вищий рівень культури, тим достойніші в країні громадяни.

На наших концертах двічі бувала королева Англії Єлизавета ІІ — з нею мав зустрічі

Саме завдяки культурі нас у світі добре знають і цінують. Не лише завдяки футболісту Андрію Шевченку, боксерам братам Кличкам, не тільки завдяки трагедії у Чорнобилі. Але і завдяки нам — ансамблю Вірського, завдяки Хору ім. Верьовки, і завдяки іншим колективам.

Я прочитав шеститомник Вінстона Черчилля про Другу світову війну, про його роботу — це дуже видатна людина. У свій час, коли вони воювали і Черчиллю принесли кошторис, у якому не було виділено грошей на розвиток культури. Він запитав: «Тоді навіщо ми воюємо?». Ті керівники, які знають силу культури і мистецтва, роблять все для їх розвитку.

За президентства Леоніда Кучми колективам присвоїли звання народних і підняли зарплати. Бо до цього, коли тільки впала «залізна завіса», через низькі зарплати до інших країн виїхало два повних склади ансамблю Вірського. Тому що тут була зарплата 270 грн, у той час як за кордоном платили від 5 до 10 тис. доларів і давали «повний пансіон».

Сьогодні ми маємо президента, який прийшов до нас з культурної сфери. Як я до цього ставлюся? Як на мене, немає великої різниці, звідки людина. Головне — щоб президент любив і поважав свій народ.

Мирослав Вантух називає артистів балету своїми дітьми, хоча його справжня сім'я теж є частиною ансамблю Вірського (Фото: НВ)
Мирослав Вантух називає артистів балету своїми дітьми, хоча його справжня сім'я теж є частиною ансамблю Вірського / Фото: НВ

Зараз ми маємо державну підтримку в Україні, за що я хотів би подякувати і Мінкульту, і державі загалом. У нас, я би сказав, нормальні зарплати. Не захмарні, але нормальні.

Ми можемо похвалитися мистецтвом, спортом, проте, на жаль, не рівнем життя. Нам дано Богом 40% світового чорнозему, а ми живемо бідно. Я проїхав весь світ, і бачив, як люди живуть. У інших країнах пенсіонери їздять по всьому світу — а наші пенсіонери як поїдуть кудись, коли мають пенсію до 2 тис. грн?

Про «мистецькі сімейні клани»

Вся моя родина прямо причетна до сфери культури. Я керую ансамблем Вірського. Моя дружина, Валентина Вантух — народна артистка України [директорка — художня керівниця Дитячої хореографічної школи при ансамблі, повний кавалер ордена Княгині Ольги]. Моя донька Галина — народна артистка України. Мій син Мирослав теж танцював у ансамблі, потім працював моїм заступником, зараз він є у ансамблі головним адміністратором.

Я категорично проти корупції, бо знаю ціну хліба — я виріс сиротою

Моя онука також вирішила стати артисткою ансамблю, хоча має дві вищі освіти, серед яких — Інститут міжнародних відносин КНУ ім Тараса Шевченка. Я не хотів, щоб вона танцювала — це дуже складна праця. Але вона плакала, запитувала, чого я відправив її туди вчитися, бо ж хоче танцювати. Тож паралельно з цим десять років вивчилася у нашій школі, тоді у студії — щоб танцювати.

Зараз ми маємо Закон Про запобігання корупції, де зокрема вказано, що члени сімей не можуть прямо підпорядковуватися один одному. Я вважаю, що такі закони не повинні стосуватися культури. Тому що в Україні у сфері мистецтва працюють тисячі сімей. До того ж, за радянських часів підтримувалися всі династії. Візьміть хоча би циркачів, там всі — сімейні клани. Я жартую, що там діти народжуються в цирку. Хоча й у нас так само. Ми з дружиною завжди були тут — я в залі, вона — в залі. А діти де? Теж тут. Вони повиростали в балетних залах — як їм відмовиш?

Про ставлення до грошей та кар'єри

З шести років я ріс сиротою. Батько прийшов з війни з інвалідністю і помер у 1946 році. Коли він помирав, то покликав мене до ліжка і сказав: «Сину, я би дуже хотів, щоб ти був українським офіцером». Звичайно, тоді я не дуже розумів, що саме він має на увазі. Це вже потім зрозумів, що він мріяв про незалежність України, щоб у нас була своя армія. Офіцером я, звичайно, не став, хоча в армії відпрацював три роки.

Я категорично проти корупції, бо знаю ціну хліба — я виріс сиротою. А після армії два роки не знімав з плеча шинель, бо не було за що купити [інший одяг]. Сам я за своє життя ні в кого не вкрав ані пів копійки. І мої діти привчені до того. Був такий період, коли ми пів року всі не отримували зарплати. Але не пішли в якісь прибуткові структури, а продовжили служити своєму народові. Я служу йому все життя. Для мене, як для митця, це — найвища честь, бо ми повинні робити все, навіть більше, ніж можемо, для свого народу.

Ансамбль Вірського знають у всьому світі завдяки високому рівню професіоналізму (Фото: НВ)
Ансамбль Вірського знають у всьому світі завдяки високому рівню професіоналізму / Фото: НВ

Мені сто і один раз пропонували залишитися за кордоном. Навіть у 1979 році пропонували 1 млн доларів. Я від усього відмовлявся. Я так подумав — ні. Відповів тоді тому чоловікові, що от у вас висить портрет Тараса Шевченка, а біля нього — мішечок з землею «з великої України». Так ось я не хочу, щоб у мене тут висів мішечок і землею — я хочу по цій землі ходити, цим повітрям дихати. І я не помилився.

Про Росію та війну на Донбасі

За часів СРСР я об'їхав весь Радянський Союз — від Карпат до Камчатки. І бачив все, що робилося там. Пам’ятаю, коли вперше поїхав до Росії з колективом — там вже о десятій годині [ранку] всі п’яні. В магазин не можна було зайти, бо питали: «Третьим будешь?». Звісно, не всі такі. Я не міг не запам’ятати це, бо я виріс у Львові.

Я маю звання народного артиста Росії — Володимир Путін вручав мені його ще до війни. Але я відмовився від цього звання. Колись я поставив Російську сюїту — ще за радянських часів. Тепер зняв її з програми. Нас десятки разів запрошували в Москву, у Кремль — відмовлявся. Я не можу пережити того, що ще вчора ми були братами, а сьогодні вони в нас стріляють. Я взагалі насильства не вітаю.

Десь років з десять тому я пропонував керівникам нашої держави ухвалити на вищих рівнях таке рішення: щоб всі національні колективи по черзі регулярно їздили з гастролями у Крим, на Донбас, таким чином, зближуючи людей. Я знаю, що я говорю — там кожного дня були російські артисти. Хочеш, не хочеш — люди до того звикають, їм починає подобатися. Мені відповіли на це, що ідея хороша, але грошей немає. Хоча ми з ансамблем їздили в Крим — десятки разів. Виступали на Донбасі.

Про «шароварщину»

Мені смертельно болісно чути цей термін — шароварщина. Той, хто це говорить — це ворог української культури. Це люди, які не створили нічого самі, але добре вміють обпаплюжити. Я клятий ворог до таких людей.

У 2019 році заступниця міністра культури, молоді та спорту Ірина Подоляк назвала Хор імені Верьовки «шароварщиною». Це була її реакція на провокаційний виступ хору на концерті 95 кварталу, де вони заспівали пісню Горіла сосна. Я цю ідею, звісно, не підтримував, про що говорив керівнику хору Верьовки, але він зробив по-своєму. Але ж пані Подоляк поставила питання про те, чи варто державі фінансово підтримувати цю «шароварщину» — такі колективи як хор Верьовки, ансамбль Вірського тощо.

Мені смертельно болісно чути цей термін — шароварщина. Той, хто це говорить — ворог української культури

Вибачте, але хіба можна так обзивати людей, які під час репетицій по три рази міняють форму від поту? Я неодноразово казав, що в балетному залі кожен артист залишив не одну бочку поту.

Я бачив, як світ реагує на нашу культуру, чув, що говорять про нас видатні особи держави, читав відгуки іноземних журналістів — за всі роки не було жодної негативної рецензії. Про нас писали: «Якщо ансамбль Вірського назвати професіоналами, їх це образить, бо вони пішли набагато далі».

А потім я чую це — «шароварщина». Як це може бути, коли світові ми подобаємося? Як можна так своє не любити? Якби ці люди, які таке кажуть, поїхали з нами хоча би на один закордонний концерт, вони би стали на коліна перед колективом і вибачалися. Оці шаровари дивують весь світ.

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

Показати ще новини
Радіо НВ
X