«Я залишаюсь». Жителі Києва, які з початку війни залишилися в місті — історія Євгенія Яновича

15 квітня, 11:30
Я залишаюсь — Женя Янович (Фото:фото надано героєм)

Я залишаюсь — Женя Янович (Фото:фото надано героєм)

«Веземо військовим на Жуляни дрон. Пацани дякують і в жарт обіцяють за цей дрон мені пару пальців москалів». Євгеній Янович — актор, ведучий шоу «Мамахохотала» — про віру в ЗСУ, себе, рідних та перемогу.

Війна Росії проти України — головні події 3 червня

Євгеній Янович

актор, ведучий шоу «Мамахохотала» (НЛО TV)

25 лютого. 12 година дня. Бабуся Павліна (бабуся моєї дівчини Поліни) насипає нам гарячий суп з фрикадельками. Поруч також мама моєї дівчини, молодша сестра моєї дівчини та ще одна бабуся (Аня) моєї дівчини. Я і п’ять жінок. Хоча, брешу. З нами ще два самці. Коти Шурик та Люсік. Я сьорбаю і відчуваю, як ломить спину. Ніч ми провели в підвалі школи, намагаючись заснути на двох партах та трьох стільцях. Хоча більшість часу ми провели в телефонах. Як і сотні півтори людей поруч.

Відео дня

Суп смачний і я швидко з'їдаю миску, поки на мене благально дивиться Шурик. Чоловіча солідарність не спрацювала. Я нічим не поділився. Більшість трапези я провів у телефоні, хоч вже рік відучую себе від звички «втикати» в смартфон під час трапези.

Ми лишились в Києві. Лише переїхали із «більш небезпечної» квартири на 9-му поверсі на «відносно безпечну» на першому. Де, власне, живе бабуся Павліна, яка саме приготувала суп до нашого приїзду. Ніч у сховищі дала чітко зрозуміти, що це не наш варіант. Тому «правило двох стін» і квартира — гарний компроміс.

План від'їзду з Києва було відкинуто одразу. По-перше, Київ — наше місто, і за необхідності його потрібно захищати. По-друге, бабуся Аня маломобільна і «подорож» не пішла б на користь. По-третє, бабуся Павліна готує неймовірний суп з фрикадельками, а вона навідріз відмовлялась покинути власне житло, де ми зараз всі й знаходились.

Мої батьки в Житомирі, і з першої секунди повномасштабної війни пропонують переїхати до них. Але поки у них лише мій друг Ваня із сім'єю, що заїхав переночувати перед тим, як відправити дружину та двох дітей за кордон. Ми весь час на зв’язку. 30 годин я або читаю новини в телефоні, або контактую та допомагаю комусь із нагальними потребами. Паралельно активно веду інстаграм. На якомусь автоматі мій організм вирішив не панікувати і транслювати цей настрій в мережі. Перший допис за пару годин вже мав 100 тисяч охоплення і купу фідбеку на кшталт «Дякую, що заспокоюєш».

26 лютого. Я їм борщ. В коридорі та ванній кімнаті лежать ковдри та подушки. Загалом ми проводимо більшу частину часу там. Ну, і в телефонах, звісно. Мозок починає активно шукати, як допомогти у цій війні. Вояка з мене точно жахливий. Тероборона забита. В месенджер якраз пише мій друг Тарас Герега. Його батьки — власники мережі Епіцентр. «Слухай, якщо тобі по теробороні, або військовим, або медикам треба щось з „епіку“ — я допоможу». Я списуюсь зі своїм кумом і продюсером студії «Мамахохотала» в одному обличчі Гришею Шевченко. Він якраз повертається у Київ, відвізши рідних у безпечне місце (під Васильків). У Гриші є машина та ентузіазм, у мене — Тарас та його ентузіазм. Ніби все зійшлося.

27 лютого. Голубці. Доїдаю і стрибаю у авто до Гриші. За вчора ми вже зібрали запити від військових та їдемо в «Епіцентр». Мило, шкарпетки, чайники, спальні мішки, взуття, жовтий скотч і ще десятки пунктів. Ми набираємо все. В магазині виключно військові та волонтери.

Я дивлюся на молодих пацанів у формі і хочу якось їм подякувати. І не розумію як. Завжди виходить просто несміливий схвальний кивок головою, очі вниз та «дякую» із якоюсь провиною. Деякі хлопці впізнають і фотографуються зі мною. Хоча саме вони — ті, з ким повинні фотографуватись.

28 лютого. Пельмені. Понеділок. «Ваш середній екранний час у телефоні збільшився на 72% в порівнянні з попереднім тижнем,» — відрапортував айфон. Знову в «Епіцентр». Знову купа гігієни та одягу. Треба мішки для піску. Забираємо залишки. По Києву, кажуть, вони вже закінчуються. Згадую, що вдома лежить дрон, який мені подарували на день народження. Я його навіть не розпакував. Веземо військовим на Жуляни. Пацани дякують і в жарт обіцяють за цей дрон мені пару пальців москалів. Накриває. Записую про це емоційне відео «до росіян». Закликаю виходити на мітинги. Наївний. Відео віруситься і має охоплення порядку двох мільйонів.

Середина березня. День бабака: Епіцентр, купа всього, розвезення по хлопцям, добове залипання у телефон. Міняються лише страви, які готує бабуся Павліна. Мені здається, їй було важливо, аби поруч був хтось, в кого можна вкладати свою любов. Вона це робила через готування смачнючої їжі. Я жартую, що мене відгодовують, як свиню перед Великоднем. Поліну, бабусю Аню, маму, сестру та двох котів тато забрав ближче до себе. Він з першого дня на роботі. Якій саме — сказати не можу, але ним я теж безмежно захоплююся. Ми з бабусею Павліною лишились вдвох. «Ба, там тривога!», — «Я чую…». І лежить далі, дивиться телевізор. Із від'їздом всіх бабуся прийняла позицію: «якщо воно судилося, то й на печі дістане». Власне, я теж потрохи став прихильником цієї релігії. Мозок втомився від тривог.

Кінець березня. Я вперше з початку війни переночував у рідній квартирі. Це якісь нереальні емоції. Так просто і так добре. Я місяць жив у бабусі, як у Бога за пазухою. Проте із власним ліжком нічого не зрівняється. Не снідав, до речі. Запитів по «Епіцентру» стало менше. Ми більше переключились на збори коштів для закупівлі тепловізорів. Гриша наклеїв на машину синій скотч, щоб всі знали, що ми волонтери. Я сміявся, йому це важливо. Ну, нехай.

Початок квітня. Буча. Вперше за сорок днів я не міг нічого викладати в інстаграм і всіх підбадьорювати. Власне, цей момент мав відбутися рано чи пізно, незалежно від подій. Але так співпало, що Буча стала каталізатором. Нікуди не виїхали, нікому не допомогли. Просто пролежав вдома. Тотальна пустота.

12 квітня. Ми з Гришею веземо бабусю Павліну у її рідне село. Вона пів року живе у Києві, а пів року у Теліжинцях. Із Теліжинців родом Іван Драч, гордо розповідає ба по дорозі. Такою щасливою, як на в'їзді у село, я її ще не бачив. Ми з Гришею розпакували речі, пройшлися до річки, а коли повернулися, бабуся вже насмажила яєць і накрила стіл. За 10 хвилин. Це був ніби фінальний акорд півторамісячної опіки. По дорозі додому нам подзвонили. Якраз доставили черговий тепловізор. «Ще треба ремонт двох бусів ЗСУ оплатити,» — згадує мій кум.

13 квітня. Пишу цей текст. Снідав кавою із кав’ярні під домом, яка відкрилась тиждень тому. Стан спокійний. Ввечері збираюся глянути футбол і написати Тарасу, що є запит на балони із фарбою, треба машини військових в тактичні кольори пофарбувати.

Я не знаю, як описувати всі ті емоції, що пережив з 24 лютого. Їх було із залишком, і я навіть половину не згадаю. Було дуже багато нерозуміння. «Чому це відбувається взагалі?» Це питання, гадаю, виникає у всіх. Відповіді нема. Зло не керується логікою. Проте нашому мозку важливо все зв’язати у ланцюжок подій, аби зрозуміти. Тому досі є ця тривожність і бажання шукати відповіді.

Я теж продовжую шукати пояснення. А паралельно з цим вірю у ЗСУ, себе, рідних та перемогу. Адже коли у людини немає віри, вона, в принципі, не готова нічого робити, вона перестає існувати. Тому не втрачайте віри — і тоді все буде добре. Ну, і снідати не забувайте.

«Добро сміється над горбатим злом.
А доки ми сміємось — будем жити…»
Іван Драч

Редактор: Кіра Гіржева

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

Показати ще новини
Радіо НВ
X