«Я залишаюсь». Мешканці Києва, які після початку війни вирішили залишитися в місті — історія телеведучої Соломії Вітвіцької

12 березня, 15:53
Я залишаюсь (Фото:Facebook/Соломія Вітвіцька)

Я залишаюсь (Фото:Facebook/Соломія Вітвіцька)

«Вранці 24 лютого я написала в робочий чат: «Який у нас план? Коли мені бути на роботі?» — телеведуча Соломія Вітвіцька — про свою реакцію на початок війни, стосунки з Києвом і найбільш зворушливі моменти.

Соломія Вітвіцька

телеведуча

Я знаю, що довкола Києва ведуться жорсткі бої: ми постійно чуємо сирени, якісь вибухи, постріли, роботу ППО тощо. Але я вірю в ЗСУ і знаю, що місто дуже укріплене. Я розумію, що ворогу буде просто неможливо взяти столицю. Почуваю себе відносно в безпеці.

Відео дня

Зараз Київ інший. Без заторів, але з блокпостами. Сьогодні моя дорога з Оболоні на Троєщину і назад, на правий берег, зайняла 6 годин. Зазвичай це яскраве світле місто цілодобово, а зараз — поодинокі вогні у вікнах по вечорах. Але це вимушено та тимчасово, це все мине.

Мої стосунки з Києвом склалися не відразу. Ще студенткою я залюбки приїзжала втілку на студентську виробничу практику і тоді знайшла роботу, яка мені подобалася. Мені хотілось якогось масштабу. Але зіштовхнулася з політичною цензурою відносно мене, тоді - кореспондента новин на радіо.

Так збіглися обставини, що в той момент до мене надійшла пропозиція поїхати в Німеччину за освітньою програмою, коли ти маєш можливість жити в німецькій родині, мати ще й культурний обмін. Зважаючи на всі обставини з цензурою — я ухвалила рішення переїхати до Німеччини. Згодом ще й отримала запрошення до місцевих університетів.

Мешкаючи в Нюрнберзі, я брала участь у Помаранчевій революції і тоді, у 2004 році, мені здалося, що перемогла демократіична сила, і що зміниться все - в Україні не буде цензури! Замість того, щоб залишитися в Німеччині, продовжувати навчання і будувати там своє життя, я вирішила повернутися до України. Тоді мої стосунки з Києвом, скажімо так, з другої спроби, почали складатися.

Спочатку я працювала кореспондентом на 5-му каналі, потім мене запросили на 1+1. Я була дуже захоплена командою, мені подобалося все, що відбувалося довкола. Київ тоді мене ще більше заворожив.

Для мене Київ — це не лише культурні чи історичні пам’ятки, це жива сучасна атмосфера, коли місто — як живий організм. Мені дуже подобається, що в Києві ніколи не було зверхнього ставлення до тих, хто приїхав з різних куточків України. Я, принаймні, такого ніколи не відчувала. Сюди, правда, з'їжджається багато людей, але всі себе можуть знайти та реалізувати. Це надихає!

Київ великий, але компактний і комфортний. Кожен район Києва особливий і має свої неповторні родзинки. Але я чомусь завжди дуже любила Оболонь, завжди намагалась жити саме там. Цей район мені сподобався одразу — ще тоді, коли не було красивої і реставрованної Оболонської набережної.

Я би могла порівняти Київ з Берліном, оскільки провела там багато часу, де три місяці навчалась в Журналістському коледжі при вільному Берлінському університеті. Мені вдалося добре відчути Берлін. Тому мені Київ з ним чимось перегукується. Можливо тим, як переплітається історія і сучасність. Київ — це місто майбутнього.

Я — ведуча новин, відповідно, я постійно в інформаційному полі. Я розповідаю людям, що відбувається в країні і світі. У нас вже вісім років іде війна з РФ. У нас анексований Крим, і всі ці вісім років йдуть постійні бойові дії на Донбасі. Останні кілька місяців з усіх можливих джерел йшлося про те, що Росія готується до повномаштабного вторгненя в Україну. Я не вірила до останнього.

У мене залишилося дуже багато друзів-військових з 2014 року, коли я активно волонтерила, їздила на передову. Вони постійно казали: «Коли вже Росія нападе, щоб ми закінчили нашу справу?» Ми ставилися до цього напівжартома. Коли 16 лютого не відбулося вторгнення, яке всі анонсували і всі очікували, я розуміла, що під час Олімпіади (Параолімпіаду Путін, напевне, Олімпіадою не вважає) він не нападе.

24 лютого десь о 6 ранку до мене додзвонилася подруга із Лос-Анджелесу. Зазвичай у мене тихий режим в телефоні з 23:00 до 9:00, не можна дозвонитися. Але вона зробила купу спроб і якось пробилася. Каже: «Київ бомблять». Я відповідаю, що взагалі-то сплю, і вона вкрала мій шанс виспатися. В той момент я не усвідомлювала цієї небезпеки.

Я одразу пішла до вікна — було тихо. Через годину побачила, як люди вискакують з речима. Потім побачила затори під вікнами і чергу на заправку. У подруг паніка та істерика, я всіх заспокоювала. Люди ніби очікували, але виявилися морально неготовими.

Я була дуже спокійна, вирішила, що не поїду з Києва. Розумію, що у мене занижений інстинкт самобзереження, мені не притаманна паніка чи страх. Я не дуже в той момент розуміла алгоритм своїх дій. У мене не було тривожної валізки. Але я пам’ятаю, що написала в робочий чат: «Який у нас план? Коли мені бути на роботі?»

На каналі одразу було ухвалено рішення про телемарфон. Спочатку ми тягнули це власними зусиллями. Потім ухвалили створення всеукраїнського телемарафону. Різні телеканали перестали бути конкурентами — ми стали бійцями єдиного інформаційного фронту.

Плакати — я не плакала. Але мене зараз зворушує єднання країни, єднання людей, єднання всього світу навколо нас. Наскільки ми всі зараз як один кулак. Я не пам’ятаю такого періоду часу.

Мене дуже зворушує, як люди в окупованих містах дають відсіч озброєній армії. Такі моменти я сприймаю близько до серця. Звичайно, у нас всіх одна й та сама стрічка новин. Ті самі зруйновані міста, ті самі вдалі українські спецоперації. Мене вражають певні кадри. Але скоро емоційний підйом піде на спад. До цього є звикання, як ми звикли до війни на Донбасі. Але хотілося би, щоб це єднання залишилося у всіх нас на довгий період часу.

Перше, що я зроблю після війни — обійму всіх своїх найрідніших людей. Всі мої подруги зараз в різних країнах, нікого не залишолося в Києві. Одна подруга в жахливій ситуації, в окупації під Києвом, в Катюжанці. Серце рветься, не знаю, як їй допомогти. Але я хочу всіх об'єднати, влашувати велике свято, щоб ми могли відчути одна одну. Цього зараз дуже бракує.

Нашій нації заважало, що кожен був сам за себе, це наша особливість. Мені подобається наше відчуття єднання, гуртування. Хочеться вірити, що ми взяли уроки з цієї реальної війни, яка до нас прийшла, і залишили це відчуття якомога довше після перемоги.

Все інше, я точно знаю, ми відбудуємо, і буде навіть краще!

Нас і наше єднання гаряче підтримують люди всього світу! З нами Європа, Британія, США, Японія та інші країни. Всі ми бачили засідання ООН. Зрештою 41 країна виступить на міжнародному суді проти російського злочинного керівництва. Чи не щодня кілька нових відео з’являється в соцмережах від світових стейкхолдерів на заклик за Україну і проти війни — Опра Вінфрі, Анджеліна Джолі, Стінг, Принц Гаррі, Стівен Кінг, Міла Куніс, Ештон Кутчер, Нассім Талеб, Дженіфер Еністон та ін.

Тому впевнена, що ми переможемо! Все обов’язкового буде Україна!

Бесіду вела Ольга Сердюк, програмна директорка Фонду Олени Пінчук.


Редактор: Кіра Гіржева
Показати ще новини
Радіо НВ
X