«Я залишаюсь». Мешканці Києва, які з початку війни залишились у місті — історія стріт-арт художниць сестер Фельдман

Війна Росії проти України — головні події 3 червня

Київ — це кохання з першого погляду. Ми переїхали з Дніпра 8 років тому і нам одразу все сподобалося. Згодом сюди перебралися всі брати, сестри та батьки — у нас велика родина. Тут ми почуваємося вдома більшою мірою, ніж у Дніпрі.

Спочатку, коли багато адреналіну, було складно зрозуміти і себе, і інших. Зрештою, ми зібралися всі разом — це надало сенсу залишатися в Києві. Але у всіх різна мотивація. Якщо людині нема за що триматися, вона б і так поїхала. Війна це просто привід.

Місто без людей — це просто будинки. Вся цінність у людях, які у ньому живуть. У нас взагалі офігенна країна. Вона із духом. Нам подобається подорожувати, але жити ми хочемо в Києві. Наприклад, ми були у Барселоні. І в нас промайнула нотка смутку — там більше нічого додати. А нам хочеться творити, нести смисли. Це можливо лише у себе, в Києві. Ми начебто всі разом створюємо це місто.

Ми не могли малювати нічого, окрім війни. Але це дуже відволікало від жаху того, що відбувається. Коли вихлюпуєш думки та емоції у творчість, стає легше. На наших роботах з’явилася українська тематика. Ми стали вивчати своє коріння, історію України та всього світу. Напевно, у багатьох так зараз відбувається. Але історія така наука, що залежно від того, в якій країні ти її вивчаєш, під тим кутом дивишся на події. Бути об'єктивним дуже складно. Тому потрібно читати та вивчати інформацію з усіх боків. За цей час у нас з’явилися нові роботи, присвячені Україні.

Наші роботи емоційні. Ми створили їх більше 100 по Києву, але тих, що нам подобаються, вже немає. Це не так погано — щось змінюється, щось оновлюється. Якби на стінах залишалося все, що є, то був би відстій. А так ми ніби у постійному русі.

Іноді ми бачимо стіну в місті для своєї роботи і одразу розуміємо, що хочемо там зробити, а іноді є роботи і ми шукаємо місце у ландшафті, який підійде для неї. Стріт-арт — емоція і адреналін, коли процес і сенси важливіші за якість.

Стріт-арт — це ознака свободи. У містах, де немає графіті, де людина не може навіть подумати про те, щоби це зробити — страшно.

У своїх роботах ми говоримо, що нас хвилює. Раніше нас турбував штучний інтелект, як він змінить і вплине на людство. Нас це лякало. Здавалося, що людина непомітно забере право вибору. Адже ж легше жити без вибору. Це свого роду страх свободи. Після 24 лютого нас швидше хвилює людська дурість. Одна неповноцінна людина нападдає на нашу країну і змушує нас рухатись назад, а не вперед. Нам цікава людська природа, заздрість, жадоба до володіння.

Ніхто з нас не знає, як це — померти. Якщо небезпека не близько, вона здається чимось більшим. А коли розумієш, що смерть зовсім поряд, то як солдат — вже не боїшся.

Людина переходить межу, коли розуміє, що може померти будь-якої секунди. Вона не звикає до страху, а розуміє його. А страх є у всіх. Хтось тікає, хтось іде на фронт, хтось 40 днів сидить у метро. Це особисті стосунки людини зі смертю. Чим більший страх смерті, тим більше боїшся жити, боїшся постраждати і пропускаєш саме життя.

Під час війни перестаєш паритися з попередніх питань, вони одразу здаються незначними. У житті щось важливіше відбувається. Коли з’явилися заяви про ядерну загрозу, ми подумали, що це буде найдурніша смерть, хоч і не найстрашніша, якщо ти перебуваєш разом із сім'єю та друзями.

Виїхали ті, хто шукали для себе ідеального життя. Але життя не ідеальне. Україна — це територія для людей, котрі по-справжньому хочуть тут бути.

Чи справді Росія відводить війська від українського кордону і за скільки годин окупанти можуть взяти Київ? На питання відповідає депутат фракції Голос, секретар комітету з питань національної безпеки, оборони та розвідки Роман Костенко: