«Я залишаюсь». Мешканці Києва, які з початку війни залишились у місті — історія Олександра Черніцького

26 березня, 19:32
Я залишаюсь (Фото:Facebook/Олександр Черніцький)

Я залишаюсь (Фото:Facebook/Олександр Черніцький)

«У цей час мене турбує збереження міста. Звичайно, на тлі загиблих та знедолених людей порятунок архітектурних пам’яток може для когось здаватися несвоєчасним, але я вважаю, що це також важливо». Голова правління групи Mandarin Plaza Олександр Черніцький — про відносини з Києвом і ненависть, що раптом спалахнула.

Олександр Черніцький

голова правління групи Mandarin Plaza

Раніше я думав, що бути ріднішим із Києвом вже не можу. Я народився в ньому, я в ньому живу. Ніколи не уявляв себе в іншому місті. Одинадцять років тому я одержав ліцензію приватного пілота і тепер знаю Київ не лише зсередини, а й зверху. Це в усіх відношеннях чарівне місто. Коли я почав літати, Київ представився мені по-іншому. Деякі райони міста з висоти пташиного польоту виглядають інакше, ніж ти їх уявляєш, коли їдеш дорогами. Це додає емоцій у мої стосунки з Києвом.

Я боюся аналізувати, що зі мною відбувається, але в мене зараз немає страху. Мені страшно через те, що мені не страшно. Може я якийсь байдужий чи це пригнічені емоції — не розумію. Я не реагую на звуки, вони скоріше викликають зацікавленість. Я бачив реактивні літаки і ракети, що пролітають, я бачив, як працює ППО — все це вибухало неподалік, але жодного разу не викликало паніки. Багатьох людей і навіть тварин цей страх паралізує — це страшно бачити зі сторони. У мене цього страху немає.

Відео дня

Я ніколи раніше не відчував ненависті. Це була надто сильна емоція для мене. А тут вона в мені прокинулася. Я відчуваю люту ненависть! Вона палахкотить всередині як вогонь! У мене ні на секунду не виникло почуття жалості чи виправдання щодо цих виродків. Мабуть, моя ненависть пересилює страх.

Помста вбивцям — це зрозуміла річ. Їх усіх судитимуть обов’язково і неминуче. Але як мститися тим людям, які виявили байдужість чи боягузтво? Від них нічого не вимагалося, лише слова підтримки. Ніхто не просив допомоги, але можна було якось висловити свою позицію. У мене залишилися знайомі, боюся вже навіть казати «друзі», в країні-агресорі, які жодного разу не зателефонували, не написали за весь цей час. Вони викликали сильне розчарування та повне нерозуміння. Який сенс їм мстити. Забути їх раз і назавжди. Не дати їм більше жодного шансу. І жодного прощення.

Я не релігійна людина. Я не зовсім розумію природу прощення. Але мені здається, що вибачити не зможу. Вся наша розмова складається довкола ненависті, а не навколо Києва. Але я так сильно люблю Київ, що просто ненавиджу тих, хто зазіхає на нього. На нашу країну, на наше життя, життя наших дітей і батьків.

Мої батьки і навіть дідусь, якому днями виповниться 95 років, перебувають у Києві. Мій дідусь у повній свідомості, він не просто свідок Другої світової війни — члени нашої родини загинули у Бабиному Яру. Наша сім'я має багато паралелей. Тому мій мозок не може зараз охопити і осягнути все, що відбувається. Тому мені все, що відбувається, здається сюрреалізмом. Тому паралель між Гітлером та Путіним цілком очевидна, це не просто метафора.

У цей час мене турбує збереження міста — ми ніколи не знаємо, куди прилетить ракета. Я особисто був на одному із зруйнованих об'єктів — це трагічно та жахливо. Тому так важливо думати про те, як зберегти та захистити наші культурні цінності. Це люди робили під час усіх війн. На тлі голодних та знедолених людей порятунок архітектурних пам’яток може для когось звучати несвоєчасним, а я вважаю, що це важливо. І музеї, і картини, і скульптури, і будинки — все це треба берегти. Ми зі свого боку теж намагаємося щось робити, ще рано говорити про результати, але це паралельний процес, такий же важливий, як і роздача теплих речей, продовольства та бронежилетів. Зараз багато чого можна втратити, що може бути зруйноване непередбачуваним чином! Як, наприклад, це сталося з художнім музеєм ім. Куїнджі в Маріуполі. Я не хочу вникати в роботу музейних працівників, вони мають свої протоколи дій у таких випадках. Але нещодавно я дізнався про ініціативу врятувати вітражі фунікулера — ось це чудово!

В останні роки я багато літав по всьому світі. Зараз я нікуди не хочу їхати. Навіть на секунду не задумався, щоб поїхати. Але мрію, щоб до мене повернулося бажання подорожувати і не боятися, що виїхавши зі свого рідного міста, я можу повернутись і не застати своїх рідних або не знайти свого будинку. Я хотів би точно знати, що якщо я поїду, тут все буде недоторкано. Я хочу, щоб повернулося відчуття свободи та легкості переміщень.

Редактор: Кіра Гіржева

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

Показати ще новини
Радіо НВ
X