«Я залишаюсь». Жителі Києва, які після початку війни залишились у місті — історія куратора культурних проєктів Олега Соснова

23 березня, 20:46
Я залишаюсь (Фото:Facebook/Олег Соснов)

Я залишаюсь (Фото:Facebook/Олег Соснов)

«Моя професія передбачає, що я розповідатиму про війну іншим, переосмислюватиму її за допомогою мистецтва». Куратор художніх проєктів Олег Соснов — про свою роль на культурному фронті війни.

Олег Соснов

Куратор художніх проєктів

Коли я робив свої мистецькі проєкти, я так чи інакше взаємодіяв із містом, проростав у нього. Київ для мене — це не просто стіни та будівлі, на яких з моєї ініціативи створювалися мурали, це цілий організм, частиною якого я є. Нехай маленькою частиною, але живою. Мені складно з ним розлучитися.

Але водночас вважаю, що ті, хто хочуть поїхати, мають виїхати. Страх лише наростає, краще це почуття нейтралізувати. Я не кажу, що мені не страшно, мені теж страшно. Не хотілося б, щоб той факт, що я тут, здавався якоюсь бравадою. Усім страшно по-своєму. Просто із цим страхом усі по-різному справляються. Якщо це стосується жінок та дітей — треба їхати якнайдалі від Києва.

Відео дня

Ті, хто може справлятися зі страхом і може бути чимось корисним, повинні залишатися. Якщо чоловіки можуть брати в руки зброю, а більшість так і зробила, судячи з черг до тероборони та військкоматів, — чудово. Ті, хто залишилися і не захотіли або не змогли з якихось причин взяти до рук зброю, задіяні у логістиці. Хто не задіяний у логістиці, працює на інформаційному фронті. Ті, хто не залучений до волонтерської діяльності і так чи інакше не пов’язаний з армією, хочеться вірити, що заробляють гроші та допомагають армії. Найімовірніше, у мене дуже ідилічне сприйняття того, що відбувається.

Я другого дня війни пішов у тероборону, але мені зброю не дали. Тоді я вирішив, що маю свій культурний фронт, є іноземні журналісти, з якими я постійно взаємодію. У перші дні було тяжко себе знайти, взяти в руки та налаштувати на ефективну роботу, але зараз у мене це виходить.

Є така професія, вона може не всім знайома, називається «фіксер». Фіксери — це люди, які допомагають іноземним журналістам знаходити контакти, організовувати репортажі та вирішувати якісь логістичні питання, не кажучи вже про роботу перекладача. Так склалося, що в мене залишилося багато контактів з Майдану із французькою пресою. Усі вони, коли сюди їдуть, телефонують мені. Я допомагаю знайти їм житло, отримати акредитацію чи дозвіл, даю контакти водіїв, перекладачів, тих самих фіксерів.

Я працюю безкоштовно. Мені здається, зараз заробляти на цьому не дуже коректно. Це моя особиста позиція. Я просто намагаюся організовувати їхню роботу таким чином, щоб вони правдиво подавали інформацію та пояснювали, що у нас відбувається насправді.

Крім того, я маю вихід на фотографів, іноземних та українських, у яких я прошу роботи, не просто репортажні, а справжнє мистецтво, які ілюструють статті. За родом діяльності у мене багато контактів із художниками. Нещодавно я дав інтерв'ю одному французькому журналу — це популярне видання про культуру Les Inrocks. Випускаючий редактор побачив, що я куратор, зв’язався зі мною, попросив кілька картинок для ілюстрації статті. Я надіслав їм на вибір кілька варіантів, вони взяли одну роботу та заплатили за авторське право художнику. За два дні зателефонували, кажуть, ми хочемо п’ять ілюстрацій. Я допоміг усім з усіма зв’язатися, виставити рахунок, французька бухгалтерія — це окрема історія, всі отримали свої невеликі авторські гонорари, але і це непогано в наш час. У результаті взяли одну з робіт на обкладинку. 29 березня має вийти друкований номер Les In Rocks з обкладинкою українського художника, і кілька розворотів у ньому буде ілюстровано українськими художниками.

Зараз — ми на всіх обкладинках усіх світових видань. Адже питання не стільки в самій Україні, не стільки в тому, що відбувається тут, а в тому, що залучений увесь світ, вся світова економіка, світова система безпеки.

Мені пощастило перетнутись у ці дні з найкращими світовими військовими фотографами із США, Франції, навіть з однією дисиденткою з Росії — Вікторією Івлєвою, з моїм улюбленим українським фотографом Олександром Глядєловим — всі зараз тут, усі знімають, що відбувається в Україні — або фронт, або тил. Нині в Україні працюють такі майстри, як американець Джеймс Нахтвей, йому 75, француз Антуан д’Агата, йому 60 років, українець Олександр Глядєлов, йому 65 років — це історичні особи у документальній фотографії, чиї книги та альбоми випускають провідні світові видавництва.

Це люди, які були на багатьох війнах, усі вони з досвідом, вони розуміють, що все, що відбувається тут, – це важлива частина історії для всього світу.

Усіх іноземців вражає сміливість, самоорганізованість, людяність і те, якими добродушними та хоробрими залишаються українці у цій ситуації.

Моя професія — куратор художніх та культурних проєктів. З великою ймовірністю, коли закінчиться війна, я зможу продовжувати свою роботу, а отже, мені доведеться розповідати про війну, переосмислювати, переживати травму за допомогою мистецтва. А говорити про це, не переживши це, не пропустивши через себе… не хочу говорити слово «нечесно» … але, перебуваючи тут, я отримую і досвід, і моральне право в моїй системі цінностей розповідати про це іншим. Зараз я беру участь у переговорах зі своїми колегами у Парижі та Берліні щодо організації фотовиставок про війну в Україні.

Мені нескінченно шкода мирних людей. Найважче — дивитися на те, як люди вмирають, як руйнують їхні будинки, як вони стають біженцями, як бомбять пологовий будинок, театр, де в притулку були люди, як стираються з землі цілі міста. Це надзвичайна жорстокість. Це робиться спеціально, щоби завдати біль українському народу. Немає нічого святого на цій війні.

Ще я маю колекцію сучасного мистецтва, в ній більше 400 робіт, здебільшого графіка, малюнки та фотографії, але й живопис теж присутній. І це також результат моєї 10-річної діяльності. За неї я теж хвилююся, хотілося б її зберегти.

Тема поділу на тих, хто поїхав і тих, хто залишився, психологічно тяжіє над суспільством. Зараз мені не хотілося б ні з ким з’ясовувати стосунки. Але кого я точно засуджую — це чоловіки, які поїхали за кордон, заплативши величезні гроші на кордоні. Якби бюджет цих «косячих» був відправлений на армію, то ми відчутно наблизили б перемогу.

Редактор: Кіра Гіржева

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

Показати ще новини
Радіо НВ
X