«Я залишаюсь». Жителі Києва, які з початку війни залишились у місті — історія Наталії Мацак
«Балет і опера — це культурна спадщина країни, і вона повинна мати голос». Прима Національного академічного театру опери та балету України імені Тараса Шевченка Наталія Мацак — про те, що мистецтво не може залишатися аполітичним та його найважливішу місію.
Війна Росії проти України — головні події 3 червня
Наталія Мацак
Київ — для мене все. Мені складно описати свої стосунки з містом. Не люблю слово «патріотизм» — сьогодні воно часто використовується в негативному ключі. Просто тут мій дім. Я часто і довго перебуваю на гастролях в інших країнах, але в Києві відчуваю спокій, маю можливість відновитися, прийти до тями, прийняти важливі рішення.
Я з тих людей, які у будь-якій незрозумілій ситуації нікуди не біжать, а намагаються розібратися у тому, що відбувається. І хоч би що ми чули про можливість війни — її початок став шоком. Я вважаю в такий момент найправильнішим рішенням бути поруч із близькими. У ситуації, що склалася, неможливо думати про нові перспективи в роботі в іншій країні, можливо тільки залишатися з рідними.
Не так просто втекти з країни, в якій прожив стільки років, де перебуває сім'я та улюблені тварини. Не кожен день доводиться приймати рішення — залишати свій будинок чи ні. Тому ми вирішили не піддаватися паніці в перший день війни, прийняли душ, погодували котів, поїли самі та почали читати новини. Я не так швидко адаптувалась до того, що насправді відбувається.
Я навіть не збиралася збиратися, але все-таки запакувала рюкзак, куди склала документи, зарядні пристрої, косметичку для душу і кілька речей на зміну. Карантин став непоганою репетицією щодо речей. Прихильність до них обтяжує реальність. Війна взагалі все обнулила. Все найцінніше – дуже просте.
Перші кілька днів ми спускалися у бомбосховище. У будинку залишилася певна кількість людей і всі дуже об'єдналися. Біг у бомбосховище дуже стомлює і через три дні всі спускалися швидше просто поспілкуватися, ніж ховатися. Те, як згуртувався український народ, як люди допомагають один одному — приголомшливо. Мені здається, жодна інша нація так би не змогла.
Людей довкола стало дуже мало. Усі займаються собою. Мені телефонували та писали щодня ті, з ким я практично не спілкувалася. І спочатку я не розуміла цієї турботи. Я не могла подумати, що саме вони найбільше за мене переживатимуть. А є люди, які просто зникли, але жодних емоцій із цього приводу я не відчуваю. Ми стільки пройшли, що навчилися цінувати дрібниці.
Через три тижні після початку війни нас почали завалювати дзвінками, це був терор із боку всіх знайомих та друзів, які наполягали на нашому від'їзді. Але мене складнощі ніколи не лякали. В Україні мені може щось подобатися, щось не подобатися, щось я хочу змінити, а щось намагаюся змінити довкола себе. Але маючи безліч можливостей поїхати і закріпитися в Європі, я волію залишитися тут. Хоча багато артистів, на жаль, покинуть країну.
У цій війні існує культурний фронт, але мені шкода, що артисти балету себе ще не проявили. Балет і опера - це культурна спадщина країни і вона повинна мати голос.
Хоча деякі мої колеги, як хлопці, так і дівчата приєдналися до ТРО чи волонтерських рухів, я хочу, щоб люди знали — артисти балету не є аполітичними, мистецтво — не аполітичне. Вони зобов’язані висловити свою політичну позицію, свою підтримку, сказати, що ми тут, ми любимо свою країну. Тому зараз ми готуємо публічне звернення до світової спільноти.
Підтримувати форму артистам балету важливо, і дуже складно. Коли боїшся заснути після сильних вибухів, коли не знаєш, чи прокинешся завтра, коли не знаєш, чи маєш майбутнє — про фізичну форму не думаєш зовсім. Хоча наш педагог дзвонила щодня і говорила: «Війна закінчиться — займайтеся!» Але вдома для повноцінних занять не вистачає площі. Та й жах того, що відбувається, позбавляє сил. Після місяця перерви ми повернулися до занять. Входження у форму — процес тривалий і прискорити його не можна. Для артистів балету це катастрофічна ситуація. Якщо довгий період не виходити на сцену, навіть якщо займаєшся, ти втрачаєш форму і приходиш до точки неповернення. Навіть після карантину багато хто не зміг повернутися і закінчив професію. Коли ти в тонусі, навіть якщо щось болить, не особливо звертаєш на це увагу. А коли ти зупиняєшся, і треба почати все спочатку — багато хто не бачить у цьому сенсу. Скільки триватиме війна і скільки людей не повернуться до професії — не відомо.
На 24 лютого у нас із чоловіком була запланована вистава «Баядерка». Один з найскладніших і найкрасивіших класичних спектаклів. Ця вистава давно не йшла, ми до неї ретельно готувалися, але вона так і не відбулася… Мені досі пишуть люди, які купили квитки, що вони їх зберігають і чекають, що одного разу підуть на «Баядерку». Приємно, що люди навіть у такій ситуації хочуть чогось гарного та прекрасного.
Незважаючи на те, що Київ оживає, що не може не тішити, мені здається, для балету ще не час. Я не уявляю моменту, коли танцюю якесь па-де-де, варіацію чи адажіо — і раптом спрацьовує сирена, і всі повинні бігти до бомбосховища. Але є жанри та невеликі спектаклі, які можливі за таких умов.
Мені не важливо, з якою першою після війни виставою я вийду, якщо зможу подарувати надію, натхнення та якось емоційно оживити людей після всіх трагедій та жаху, які ми переживаємо. Це моя найважливіша місія. Сила мистецтва в тому, щоб змінювати внутрішній емоційний фон людей, окриляти їх.
Мені здається, зараз артисти балету більше користі принесуть на гастролях, проводячи благодійні спектаклі за кордоном. Балет — це не просто танці, це серйозна професія, частина культури країни. За допомогою своєї професії ми маємо показати позицію українського балету та мистецтва в Європі, прославити та віддячити Україні.
