«Я залишаюсь». Проект про жителів Києва, якi після початку війни вирішили залишитися в місті — історія Ірини Данилевської

8 березня, 14:17
Ірина Данилевська / Facebook

Ірина Данилевська / Facebook

НВ разом з Фондом Олени Пінчук публікує розповіді жителів Києва, якi після початку війни вирішили залишитися в місті.

Ми мали квитки до Львова на ранок 24 лютого. Рішення, що ми не поїдемо, прийняли одразу. Ми розбудили дочку і сказали: «Це війна!». Ірина Данилевська, голова оргкомітету Ukrainian Fashion Week, розповідає про свої стосунки із містом і рішення в ньому залишитись під час війни.

Відео дня

Я народилась і жила в Києві, ніколи в житті, навіть подумки, не розглядала можливіть поїхати кудись, а зараз тим більше.

Рідне місто для мене — не лише прекрасні спогади, а й величезна кількість людей, яких я люблю і поважаю за те, що вони роблять і як будують нову вільну Україну. Я люблю Київ насамперед за людей.

Я дуже люблю частину вулиці Володимирської від Оперного театру до Михайлівської площі. Мрію, що зможу знову стати на свою улюблену точку, де, повернувши голову праворуч, видно Михайлівський собор, а ліворуч — Софію. Це моє місце сили.

Ми з Володєю Нечипоруком [чоловік і генеральний продюсер Ukrainian Fashion Week] прокинулися дуже рано в цей день. У нас були квитки на ранковий потяг до Львова, де Володя мав виступати на форумі івент індустрії. Ми мали поїхати до Львова разом. Рішення, що ми не поїдемо, прийняли одразу. Ми розбудили дочку і сказали: «Це війна!».

Коли відбуваються трагічні події, вся сім'я має бути разом.

10 років тому у нас згорів будинок. Але це не можливо порівняти, тому що втрата будинку для однієї сім'ї — це одне. Втрата будинку, життя, спокою, здоров’я для величезної країни — це зовсім інша історія. Єдине, чого нас навчила та втрата будинку, що не треба триматися за матеріальне. Нам насправді так мало треба. Ми навіть не уявляємо наскільки мало предметів і речей нам потрібно в житті. Коли я пакувала наші тривожні валізки, в нашому випадку це рюкзаки, я зрозуміла, що того, що лежить в цьому рюкзаку абсолютно достатньо. Аби тільки всі були живі і здорові. Як не банально це звучить.

Ми все життя боялися банальностей, не говоримо їх. Але коли настають такі трагічні моменти нашої історії, ми розуміємо, що коли кажемо «нехай буде мир», «нехай всі будуть живі і здорові», коли ми бажаємо щастя — це не є формальність, в цьому побажанні є глибока і щемлива правда.

У нас три собаки, але зараз ми приймаємо сім'ю, що приїхала з трьома котами. Щоб не було додаткових стресів ні для тих, ні для інших, ми виділили котам окрему кімнату, де вони живуть окремим котячим життям. А собаки бігають і повсякчас нас охороняють. Ми завжди знаємо, що хтось іде повз нас.

Перші дні війни я намагалась всюди допомогти, писала пости, збирала речі для тероборони, шукала людей, щоб погодувати незнайому бабусю, що залишилась одна, а мені про це написали в месенджері. Я постійно розпиляюсь, намагаючись допомогти всім одразу. Тому із заздрістю дивлюся на Володю Нечипорука, який чітко б'є в одну точку. Завдяки йому та його команді волонтерів, які залишилсь разом ще з 2014 року, до військового шпиталю їде медичне обладнання. От мені би ще так навчитися — не кидатися на всі напрями.

В сім'ї, яку ми забрали до себе, є 90-річна людина. Він капітан далекого плавання, він побачив весь світ. Дуже поважна, розумна людина. Мене вразило, як він тримається своєю внутрішньою дисципліною. Як в нього все акуратно складено, вранці обов’язково голиться, приймає ліки. Я подивилась на нього, і зрозуміла, що він правий. Він став для мене прикладом того, що нікому не потрібна твоя істерика, і нікому не потрібен хаос. Ти можеш бути ефектвним, тільки якщо ти тримаєш себе в формі. І тому через кілька днів після початку війни повернулась до деяких своїх звичок. Я обовязково п’ю каву. І це найяскравіше, що в мене залишилося зі звичок мирного життя.

За час війни я плакала лише два рази. Вперше заплакала, коли була новина про хлопців на Зміїному острові, і ми думали, що вони всі загинули. Другий раз заплакала сьогодні, коли Володя показав мені мітинг в окупованому селищі, де люди мають мужність вийти і заспівати гімн. Я не знаю, чи вистачило б мені сміливості так зробити перед озброєними людьми. Пишаюся українцями! Щаслива, що живу в цій країні!

Перше, що зроблю, як закінчиться війна — поїду в офіс. Ми зараз працюємо віддалено. Але ніхто далеко не роз'їхався. Ми написали заяву фешн-спільноті. Не просто голі слова і заклики, а прописали п’ять кроків, які кожна людина в кожній країні світу може зробити. Ось 5 способів, як ви можете допомогти:

1. Ban Russia.

2. Будьте голосом правди.

3. Збір коштів для України.

4. Наймати українців.

5. Внутрішня кампанія.

Загалом я задоволена, як реагує fashion-світ, але найбільше я задоволена тим, що Валентину Юдашкіну не дозволили зробити показ під час Паризького тижня моди. Дрібниця, але приємно.

Говорячи про бойкот Росії з боку «важкого люксу», треба чітко розуміти, що справа не в збитках, які понесе російська економіка, і не в дискомфорті, який відчують заможні росіяни, а справа в тому, що коли світові бренди виходять з ринку Росії, вони повідомляють про це всьому світу через свої соцмережі та офіційні сайти. І тоді не тільки люди в Росії, а клієнти бренду в Китаї, Японії, Бразилії, Сингапурі починають шукати, а в чому ж причина? Що трапилось таке? І це також форма боротьби! Це спонукає людей, далеких від нас географічно та ідеологічно, більше знати.

Наступний Ukrainian Fashion Week призначений на вересень. І я не маю сумнівів, що він відбудеться!

Розмову вела Ольга Сердюк, програмна директорка Фонду Олени Пінчук.

Редактор: Юлія МакГаффі
Показати ще новини
Радіо НВ
X