«Я залишаюсь». Мешканці Києва, які з початку війни залишились у місті — історія Германа Нєнова

5 квітня, 16:31
Я залишаюсь (Фото:Facebook/Герман Нєнов)

Я залишаюсь (Фото:Facebook/Герман Нєнов)

«Моя мама готова взяти вила і йти на москаля з ними. Або зі шваброю». Кліпмейкер і режисер Герман Нєнов — про жахіття війни через художнє переосмислення, старі нові звички в улюбленому місті та долю, від якої не втечеш.

Війна Росії проти України — головні події 3 червня

Герман Нєнов

режисер шоу, кліпмейкер, креативний продюсер

Дізнавшись про війну, я зрозумів, що знаходитись вдома зараз досить небезпечно — 23-й поверх. Вирішив переїхати до свого нового офісу. У цьому офісі ми з командою планували займатися творчістю — плани розписали дуже щільно мінімум на пів року вперед. А врешті-решт офіс став нашим притулком.

Відео дня

Спершу нас було десять людей — я зібрав співробітників, друзів, родичів. Поступово кожен сам приймав собі рішення, їхати з Києва чи ні. Зараз там уже живуть лише три людини та два собаки. Я намагаюся максимально робити те, що можу, в основному намагаюся концентруватися на допомозі конкретним людям. Для деяких своїх друзів та підписників працюю персональним Арестовичем — вирівнюю їх психологічний стан. Для себе я вирішив точно — я не покину Київ.

Київ — моє місце сили, місто, де я реалізувався як особистість та професіонал. Місто прийняло мене не відразу. Я не вступив з першого разу до університету. Йшов вулицею і плакав — так був засмучений. Вже тоді, у 17 років, я знав, що це моє місто, і я повернуся сюди. Пам'ятаю ту останню прогулянку містом, коли вступав, але не вийшло. Свої десять копійок, які я кинув у фонтан на Майдані. І пообіцяв собі, що Київ мене прийме і полюбить, хай поки що йому цього й не дуже хочеться.

Потім була друга спроба. Я вступив в університет. Спочатку жив у гуртожитку у кімнаті, де було вісім людей. Їв Мівіну, радів булочкам і звичайному печиву під назвою «До чаю». Вперше з того часу все повернулося — я знову їм Мівіну і радію простим речам. Тож завдячую безгрошовому студентству за мій імунітет до таких ситуацій.

Сьогодні у мене є всі ресурси та можливості для того, щоб виїхати та облаштувати своє життя у безпечнішому місці хоча б на якийсь період. 24−25 лютого чоловіки ще мали право залишати країну, тоді багато моїх друзів пропонували мені різні варіанти. Та й хоч сьогодні я можу рвонути на Захід України. Але не хочу.

Це моє місто. А я його людина. Як для кожної людини місто — місце сили, так само і для міста кожна людина, що там знаходиться — цеглинка фундаменту, що тримає і зміцнює це місто.

Ми всі своєю енергією, своєю силою, своїми молитвами, своїми справами даємо життя місту. Я вважаю, що від долі людина не може втекти. Бомба чи ракета, якийсь люк чи бурулька — все, що мені судилося, мене знайде, я проживу стільки, скільки Господь мені відведе. І я не можу проживати ці дні в страху, в дискомфорті від чужого простору, місця — і якою б красивою не була країна та наймальовничіше місто, воно все одно не моє.

Це не означає, що той, хто поїхав, робить неправильно. Сьогодні немає фільтра — правильно чи неправильно. Сьогодні кожен діє, виходячи зі свого внутрішнього порога безпеки для себе, своїх дітей чи батьків. Але особисто мій вибір, моя позиція: я тут до останнього. І робитиму якийсь посильний внесок у перемогу!

На сьогодні я твердо розумію: кожен мій день — день нових можливостей для нашої перемоги та опрацювання кроків для мого майбутнього. При цьому кожен день може стати останнім днем. Щодня я намагаюся прожити максимально наповнено, щоб ні про що не пошкодувати, якщо завтра не настане.

У мене в сторіс є рубрика «Хвилнка гумору», вона з’явилася в перші дні, коли ще мало хто жартував. Всі писали серйозні речі, я розряджав обстановку і мої підписники дякували мені за те, що я піднімав їм настрій. Напевно, це все одеське коріння. До речі, моя мама зараз перебуває під Одесою у місті Южному, я теж дуже за неї переживаю. Але в неї така сама позиція, як у мене.

Вона сидить удома зі своїм котом, каже, що вона — одеситка, вона нікого не пустить ні до Одеси, ні під Одесу.

Коли війна почалася, я дуже хотів зробити великий документальний проєкт про наших людей. Почав збирати контент та зрозумів, що якісно відзнятого матеріалу дуже мало. Так що ми обмежилися тим, що створили ролик спільно з групою Без обмежень на один з їхніх треків. У цьому ролику я постарався показати посильний внесок кожної людини у перемогу. Ми хотіли продовжувати у ширшому форматі, але організаційно це зараз дуже складно. Я все-таки зрозумів, що я режисер, який любить і хоче розповідати історію через художні образи. А сьогодні треба говорити мовою реалізму та сухої документалістики, для мене це складно.

Коли ми переможемо, планую показати ці страхіття війни через художнє переосмислення. Але сьогодні — час, коли треба показувати та говорити жорстокими фактами. Доносити у світ усі звірства путінського режиму, те, як вони просто влаштовують геноцид у центрі Європи у 21 столітті. Без переосмислення. Без художніх образів. Жорстоко і лише те, що відбувається. Тому поки що в цьому напрямку я зупинив роботу, повернуся, коли в мене з’явиться натхнення та якісь нові сенси, які мені заманеться донести.

Мій бренд — не та індустрія, яка відновиться наступного дня після війни. Так що я вже починаю думати над тим, що ми робитимемо далі. Втім, кожну кризу та кожну перешкоду я сприймаю як нову можливість. Коли був карантин, ми розуміли, що довго не буде великих шоу, а Палаци спорту неможливі. Ми запустили зйомку кліпів, я почав консультувати артистів як креативний продюсер та арт-директор.

Зараз думаємо, як трансформувати структуру, які додати нові напрямки у діяльність компанії сьогодні. Щоб вижити, щоб була можливість утримувати штат, сплачувати податки до державної казни. Сподіваюся, ці ідеї та плани будуть реалізовані, як тільки ми переможемо.

Головне — не падати духом і розуміти, що ми переможемо, і потім доведеться все це відбудовувати. А щоб відбудовувати, як тільки це все закінчиться, потрібно вже сьогодні починати про це думати. І мені дуже радісно, що вже сьогодні з’являються якісь плани, стратегії у держави, у Президента для відновлення країни. І кожному раджу хоч пів години на день приділити своїм планам на майбутнє. Психологічно це дуже важливо зараз себе висмикувати зі стану панічної історії. Ми обов’язково переможемо. У нас неймовірна армія, ми на своїй землі, ми нікуди не підемо, боротимемося до останнього. Моя мама готова взяти вила і йти на москаля з ними. Або зі шваброю.

Редактор: Кіра Гіржева
Показати ще новини
Радіо НВ
X