«Я залишаюсь». Жителі Києва, які з початку війни залишилися в місті — історія Аманди Іроанья

10 травня, 15:00
Я залишаюсь (Фото:фото надане героїнею)

Я залишаюсь (Фото:фото надане героїнею)

Ведуча НЛО TV Аманда Іроанья — про тихий Київ під час війни, сусідську допомогу і найщасливішу зустріч.

Війна Росії проти України — головні події 3 червня

Аманда Іроанья

Ведуча НЛО TV

24 лютого 2022 року стало для мене незабутнім. Раніше це слово мало для мене зовсім інакше значення… Гадаю, було, як у всіх: прокинулась близько 5 ранку від дзвінка: «Мась, війна! Швидко збирай наші речі і виїжджай». Я не зрозуміла, ба більше, я не могла прокинутись, сказала хлопцеві, що мені рано на зйомки і заснула. Він зміг мене розбудити лише з третього дзвінка, щоб до мене дійшло. А далі - як в тумані… Я просто безцільно ходила по хаті, слухала новини, а телефон не замовкав.

Відео дня

В обід більш-менш зібрала себе до купи, взяла найцінніше, цуценя, його речі та поїхала до батьків. Вже коли побачила поряд з нашим будинком техніку та установки, коли неможливо було виїхати, бо центр у нас був перекритий, ось тоді мені справді стало страшно та почалась істерика.

Дякуючи Богу, всі мої близькі живі та здорові, на зв’язку і всі майже три місяці ми були разом. Кожного ранку з усіма була перевірка зв’язку, і отримати заповітне «як ти?», «у нас тихо», чи «ми в нормі» було найкращим — саме те єдине, що гріло душу та не давало остаточно впасти духом.

Тиха. Столиця під час війни — тиха. Це така моторошна тиша, як вдень, так і вночі, якої ніколи не було і бути не може в звичному для нас шумному Києві, який ніколи не спить. Проте навіть в таких умовах критична інфраструктура та предмети життєвої необхідності продовжували невпинно працювати. Так, були певні перебої зв’язку, світла, води та складнощі з поставками, але відносно швидко налагодили виробництво і поставки, тож сказати, що щось було надто складно, у мене язик не повернеться, особливо порівнюючи з містами активних бойових дій.

Як людині з духовними та моральними принципами, мені вкрай важко було сприйняти та взагалі пізнати відчуття ненависті, і я намагалася з цим впоратися, бо мені воно чуже і неприйнятне, але не можу. Кожна новина, нові подробиці звірств, кожна закатована жінка, дитина, тварина тільки посилює цю ненависть. Бо цей біль — вже перманентний стан, бо кожен українець кожного дня помирає всередині знову і знову. Навіть перебуваючи у безпеці та продовжуючи «жити».

Через місяць після початку війни ми змогли побачитися з коханим, а через два місяці - з подругою. Я була на сьомому небі, коли побачила коханого. Саме тоді, в його обіймах, мені справді стало легше всередині, спокійніше та з’явилось таке забуте відчуття безпеки.

У перші тижні у нас поряд з домом сформувався штаб ТРО, тож ми збирали ліки, теплий одяг, воду, піддони тощо. Найкумедніший момент був, коли ми знайшли 200 літрів питної води і вчотирьох, дівчатами (досі не знаю як) запхнули ту бочку мені в машину. Хлопці там просто випали. Звісно, ще постійно допомагаю фінансово іншим волонтерам та інформаційно.

Я, як і більшість, катаюся на емоційних гойдалках. Від неймовірного підйому, купи енергії, бажання хапатися за все підряд і всюди встигнути, непереборної віри і радості кожній нашій перемозі та черговим врятованим життям. До абсолютної апатії, депресивного стану, нерозуміння «а як і що далі», безсилля, причому, на фізичному рівні. У мене немає рішення, якогось дієвого способу боротьби. Я з цим не борюсь, приймаю обидва ці стани та даю собі їх проживати, бо неможливо два з гаком місяці жити у війні зі звичним позитивом, при цьому, залишившись здоровою людиною.

Але почуття гумору українців — це просто щось неймовірне. У найгірших моментах бачити позитив, який змушує знову сміятись і радіти. Після відео наших захисників з фронту, які дуркують — ну які ще можуть бути сумніви? Наші люди — надзвичайні та незламні!

У мене є російська аудиторія. Невелика, але є. Там тиша, звісно. Вже за тиждень на прикладі інших я зрозуміла, що будь-які спроби щось їм донести — марна трата часу та нервів, така собі рулетка «тупий і ще тупіший», тож навіть не намагалася. При тому, що ще на початку лютого, з деякими ми разом працювали на проєкті. Більше цих людей для мене не існує. А ось іноземці, особливо з якими ще на початку лютого тільки познайомилися на спільному проєкті, написали перші та запропонували допомогу у разі чого.

Змінилось моє ставлення до життя, до речей, до людей, в цілому. Є «до» та «після». Все, що турбувало, складнощі, проблеми, які турбували, – ніщо, порівняно з банальним страхом за своє життя, життя рідних та майбутнє. Ніколи не думала, що зберу все найнеобхідніше за 10 хвилин, без зайвих роздумів, як по списку, і воно все вміститься лише в одну сумку.

До речі, раніше я ніколи не спілкувалась зі своїми сусідами. Так, лише віталися, багатьох навіть по іменах не знала. За цей час ми стали як одна велика родина на весь дім. І це такий кайф! Всі одне одному допомагають, цілими днями на зв’язку, де що «бахнуло». На початку у мене були складнощі знайти потрібний корм собаці, так пів будинку по району шукали саме наш корм та необхідні препарати. І, звісно, ми нікого не просили — тож мене це так розчулило. Якщо брали ліки чи продукти, що були в дефіциті, так брали побільше, бо комусь точно знадобиться, і так у всьому. Таке суцільне єднання, яке не може залишити байдужим.

Я плачу під кожну пісню і майже кожна викликає мурашки. Старі пісні, такі як Не твоя війна Океану Ельзи, набули нового значення і відчуваєш їх вже інакше, їх розумієш тепер глибше. Але пісні Ой, у лузі червона калина та Макса Барських Буде весна для мене стали символами цього періоду.

https://www.youtube.com/watch?v=fD3efE06tvE&feature=emb_title&ab_channel=%D0%A0%D0%B0%D0%B4%D1%96%D0%BE%D0%9D%D0%92
Редактор: Кіра Гіржева

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

poster
Підписатись на щоденну email-розсилку
матеріалів розділу Life
Залишайтесь в курсі подій з життя зірок, нових рецептів, краси та моди
Щосереди
Показати ще новини
Радіо НВ
X