Від Лісової пісні до маршів жінок. Що означає бути феміністкою в Україні - фото

Від Лісової пісні до маршів жінок. Що означає бути феміністкою в Україні

8 березня 2021, 10:10

Перед Міжнародним жіночим днем ми вирішили зазирнути в історію та згадати видатних українських феміністок, які боролися за права жінок, а також поспілкуватися з нашими сучасницями, активними учасницями феміністського руху в Україні

Можливість навчатися в університеті, брати участь у виборах, обирати професію, право отримувати спадок, залишати своє прізвище після заміжжя та навіть носити брюки — ми нечасто замислюємося над тим, що ще сто років тому жінки були позбавлені усіх цих та багатьох інших можливостей. І завдячувати такому прогресу та змінам у статусі жінки ми маємо саме фемінізму. А точніше — активісткам феміністичного руху, які протягом кількох століть виборювали право на гендерну рівність. Хто ж вони, перші українські феміністки?

Відео дня

Український фемінізм: історія

Леся Українка

Письменниця, громадська та культурна діячка

.

Культова постать української літератури, активна учасниця національного жіночого руху - Леся Українка хоч і не була програмною феміністкою, але була нею за духом. У її творах, зокрема у Лісовій пісні, жінка є сильною та вільною у своїх вчинках, має свій погляд та власне бачення світу, має достатньо сил та гідності, щоб постояти за себе як за особистість, та зазвичай долає слабкого, розгубленого чоловіка. При цьому письменниця добре усвідомлювала, що реальний стан жіноцтва доволі сумний і потребує боротьби: «У галичан мене вразило якесь чудне, непросте відношення до жінок, всі вони дивляться на нас згори вниз або знизу вгору, а щоб так просто нарівні - зроду!» А той факт, що коли Леся померла, труну з її тілом на Байковому цвинтарі в Києві несли виключно жінки, свідчить про величезне визнання і вплив Лесі Українки на українське жіноцтво..

.

Наталія Кобринська

Письменниця, організаторка жіночого руху

.

Наталія Кобринська стояла біля витоків українського фемінізму. Саме вона стала ініціатором створення першої української жіночої організації. У 1887 р. разом з Оленою Пчілкою Наталія Кобринська видала альманах Перший вінок, один з перших у світі збірників антології жіночої творчості, який заклав підвалини жіночих часописів в Україні. Кобринська вела активну громадську діяльність, боролася за право жінок навчатися в гімназіях та університетах, захищала права селян. «Я через літературу прийшла до розуміння жінки в суспільстві - тому й хотіла інших повести за собою», — так формулювала вона свою позицію.

.

Ольга Кобилянська

Письменниця, учасниця феміністичного руху на Буковині

.

Модерністську письменницю Ольгу Кобилянську вважають однією з перших феміністок Східної Європи. її повість Людина, в якій йдеться про молоду освічену дівчину, що відстоює рівноправність між чоловіком і жінкою, стала першим в Україні твором, у якому втілено ідею фемінізму. У 1894 році Кобилянська стала однією з ініціаторок створення Товариства руських жінок, активно виступала за рівноправність між чоловіками й жінками, за право жінок на гідне життя. Але головний внесок письменниці в поширення ідей фемінізму — це її творчість, ії героїні - сильні духом жінки, готові кинути виклик суспільству та боротися за право бути людиною..

.

Мілена Рудницька

Суспільно-політична діячка, журналістка, письменниця

.

Мілена Рудницька була очільницею Союзу українок та ідеологинею жіночого руху Західної України у 1920—1930-х pр. Вона вела активну громадсько-політичну діяльність, як журналістка входила до редакції тижневика Наша мета, була редакторкою двотижневика Жінка й регулярно писала в пресі на політичні, феміністичні та виховні теми. «Жінка — то таке створіння, що має сидіти на кухні, варити обід, мити горшки і родити діти… Без того всього жінка то не жінка — виродок», — так Рудницька іронізувала над поглядами багатьох чоловіків, що панували в той час.

.

Софія Окуневська (Фото: колаж нв)
Софія Окуневська / Фото: колаж нв

Софія Окуневська

Громадська діячка, перша жінка-лікарка в Австро-Угорщині

.

Софія Окуневська стала першою випускницею університету і жінкою-лікаркою в Австро-Угорській імперії. В той час в Галичині жінок не брали на навчання до університету, тож Окуневська поїхала до Швейцарії і закінчила Цюрихський університет. Зусиллями Окуневської були відкриті школа акушерів-гінекологів та перші в Західній Україні курси для сестер милосердя. На ниві жіночого руху вона співпрацювала з Наталією Кобринською, дружила з Ольгою Кобилянською. Захоплювалась літературою, писала художні твори й публікувала їх у жіночому виданні Перший вінок.

.

Український фемінізм: сьогодення

Ми можемо лише здогадуватися, що означало бути першими феміністками у XIX-XX сторіччях, з якими викликами стикатися та через які випробування проходити. Але ми можемо спитати про це наших сучасниць, які продовжують справу видатних феміністок минулого. Тож ми звернулися до трьох українських жінок, для яких фемінізм став життєвим принципом, та поставили їм декілька питань.

1. Як ви прийшли до ідеї фемінізму?

2. Що означає бути феміністкою в Україні?

3. З чим частіше стикалися з боку суспільства — підтримкою чи агресією?

4. Що робите для підтримки феміністичного руху?

5. Які є результати?


Олена Суслова

Правозахисниця, гендерна активістка, керівниця Інформаційно-консультативного жіночого центру

.

1. До фемінізму прийшла через прагнення до справедливості, яке виховувалось родиною, особливо мамою. Вона завжди повторювала, скільки несправедливості, скільки дискримінації щодо жінок є в житті, та не лише щодо жінок. Тож спочатку я прийшла у правозахисний рух, починала з Української Гельсинської спілки з прав людини, а потім почала займатися питаннями прав жінок, гендерної рівності. Адже ці поняття тісно пов’язані з правами людини взагалі, з правом нації на самовизначення, які хоч і записані в Конституції, на ділі не реалізовувались. Тож для мене це був цілком логічний шлях.

2. Я переконана: якщо ти називаєш себе феміністкою, треба практикувати фемінізм. Адже є багато людей, які добре усвідомлюють, що є проблема гендерної нерівності, є несправедливість, проте проходять повз, нічого не роблять. А ті, хто намагається щось робити, — їм, звичайно не так легко живеться. Але я завжди кажу: мета наша радикальна, а методи необов’язково мають бути радикальними. Структуру гендерної нерівності, яка складалася у нас тисячоліттями, неможливо зруйнувати в один день. Це довгий шлях. І потрібно шукати підходи до кожної людини. Я впевнена: віконечка до гендерної сенситивності є в кожної людини. Важливо допомогти людині побачити ті віконечка та самій їх відчинити.

3. Мені здається, що наразі у людей здебільшого позитивне ставлення до феміністських ідей, до змін, які відбуваються в країні та в світі. Якось в селі почула від однієї старшої жінки: «Вже чоловіки накерувалися. Мабуть, жінкам вже треба спробувати». А це ж людська мудрість, це досвід! Тобто суспільство наше вже готове до змін. А щодо агресії — ­особисто я з таким дуже рідко стикаюся, але як спеціалістка із конфліктології впевнена: ображатися на людей нефахово. Прояви агресії свідчать лише про комплекси та внутрішні проблеми людини, з якими вона сама не може упоратись.

4. Я завжди кажу: «Роби що можеш — і нехай буде, як буде». А робити насправді доводиться чимало. Це і індивідуальна допомога жінкам, які звертаються за юридичною чи психологічною консультацією, просто за емоційною підтримкою. Це і навчальні тренінги, сесії, вебінари, пов’язані з гендерною тематикою. Це також аналіз законодавства, робота з нормативно-правовими актами, зокрема з документами, пов’язаними з сексуальними домаганнями, з поєднанням чоловічих та жіночих обов’язків у різних сферах, тощо.

5. Щодо результатів феміністської діяльності, то вони, звичайно є, і навіть такі, яких я не очікувала. Зміни в законодавстві, певні зрушення в свідомості, реальне збільшення жінок на посадах, про які вони раніше і мріяти не могли. Мені було надзвичайно приємно почути слова подяки від жінок з сектору безпеки і оборони, які обіймали посади, що раніше вважалися суто чоловічими: «Ви проторували дорогу, по якій ми можемо йти». І це для мене велика радість і щастя: бути причетною до таких значних змін, знати, що твої мрії тепер можуть здійснити інші.

.

Тамара Марценюк

Доцентка кафедри соціології Національного університету «Києво-Могилянська академія», к. соц. н., гендерна експертка Української Гельсінської спілки з прав людини.

.

1. У фемінізм я прийшла через освіту, передусім, на своїй рідній кафедрі соціології. З 1998 року, коли я вступила до Києво-Могилянської академії, я намагаюся брати участь у феміністичних навчальних програмах. Гендерні студії я слухала як обов’язковий курс, навчаючись на бакалаврській програмі із соціології. Із феміністичною тематикою я стикалася під час навчання на кафедрі соціології Києво-Могилянської академії, навчання на дистанційній програмі «Міжкультурна комунікація» (Готланд університет, Швеція), літній школі в Осло університеті, на дослідницьких візитах до Швеції, США, Канади тощо. Неодноразово брала участь у міжнародних семінарах та конференціях, присвячених гендерним питанням.

2. Бути феміністкою — це поширювати ідеї фемінізму, тобто рівних прав і можливостей жінок і чоловіків, через освіту і дослідження. 5 років підряд я викладала на кафедрі соціології у Києво-Могилянській академії авторський вибірковий курс «Фемінізм як соціальна теорія і суспільний рух». У 2014 році я викладала у Європейському університеті Віадріна, Франкфурт-на-Одері курс «Фемінізм у Східній Європі: між глобальним і локальним». Весною 2018 року я спільно із онлайн гендерним порталом «Гендер для всіх» розпочала проект «Безстрашні: вони творять фемінізм в Україні», що має формат розмов-інтерв'ю з дослідницями та активістками, які вивчають і боряться за забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків.

3. Пригадую, як досить захопливим було публічне викладання влітку 2015 року для широкої цільової аудиторії лекторію «Поверх фемінізму», у рамках «Культурного проекту». Інтерес до наших лекцій виявився чималим, запитань було багато, що ще раз довело факт збільшення суспільного запиту на інформацію про боротьбу за рівні права і можливості жінок і чоловіків. Переважно, це підтримка тематики. Хоча бувають і агресивні та несхвальні коментарі, а останнім часом і певний кібербуллінг. Але це закономірно, адже тематика є досить чутливою і критичною. Не всі готові її розділяти та розуміти. Мені подобаються такі фрази як «Вода камінь точить» і «Собаки гавкають — караван іде». Це про поширення феміністичних ідей в Україні. Через освіту, медіа, громадський активізм і політичну боротьбу. Непросто, але крок за кроком.

4. Окрім викладання в університеті, я займаюся освітнім активізмом, пишу науково-популярні книги, проводжу тренінги для широкої цільової аудиторії: журналістів, аналітичних центрів, державних службовців, політикинь, громадських активістів тощо. Допомагаю громадським організаціям і аналітичним центрам розробляти внутрішньоорганізаційні політики недискримінації та гендерної рівності. Маю популярний онлайн курс на платформі «Прометеус» «Жінки і чоловіки: гендер для всіх».

Я поділяю ідею публічної соціології - науки і досліджень заради суспільних змін, тому постійно залучена у різноманітні міжнародні дослідницькі або викладацькі проекти. Це, зокрема, соціологічне дослідження «Невидимий батальйон 3.0: сексуальні домагання у військовій сфері». Окрім соціологічного дослідження, в соціальних мережах започатковано хештег-кампанію #ГоворитиНеМожнаМовчати. Зокрема, на фейсбук-сторінці «Невидимого батальйону» публікуються історії з дозволу наших респонденток про досвід сексуальних домагань.

5. Я бачу збільшення інтересу до феміністичної тематики як з боку студентства, так і суспільства загалом. За останні роки маємо успіхи у таких сферах, як політика (запровадження гендерних квот і привернення уваги до проблематики сексизму на виборах — кампанія «Вибори без сексизму», вища освіта (привернення уваги до проблематики сексуальних домагань у закладах вищої освіти), ринок праці (зменшення патерналізму щодо жінок, зокрема скасування списку заборонених професій тощо), військова сфера. За останні роки війни на Сході України зросла увага до проблематики гендерної рівності у військовій сфері та становища жінок у збройних силах.

Тобто, зрушення є, однак, залишаються актуальними певні проблеми — гендерного насильства загалом і сексуальних домагань зокрема. Тому запрошую усіх доєднатися до Маршів жінок 2021, які у Міжнародний день прав жінок 8 березня пройдуть у Києві та інших містах України.

..

Аліна Шубська

Блогерка, журналістка, підприємиця

.

1. Раніше я не розуміла плюсів фемінізму, адже мені здавалося, що ми втрачаємо досить багато, коли самі за себе платимо, навіть самі заробляємо. Була така фраза, що феміністки хочуть бути коняками, а нормальна жінка хоче танцювати, щоб це їй забезпечував чоловік. В цілому, мені вдавалося бути такою легкою дзвінкою, але в результаті це закінчилося нічим. Я зрозуміла, що просто задавлювала у собі власні амбіції, щоб бути правильною жінкою. Але правильною для всіх не будеш. Кажуть, фемінізм — до першого хорошого чоловіка. Я скажу, що заперечення фемінізму — до першого поганого.

Коли у першому шлюбі я опинилася зовсім не там, де хотіла, робила не те, що хотіла, не була тою, ким хотіла, і взагалі не знала, чого я насправді після років «танців» хочу, я впала в дуже глибоку депресію. Звідки мене витягли фем-пабліки. Я просто читала і захоплювалася жінками, які мають сміливість робити щось важливе. Мої запитання, навіть дурні, знаходили підтримку. Тоді я вже втратила колишніх подруг, і було дуже доречно знайти нових. Отже, після чергової сварки з приниженнями я пішла від чоловіка з однією валізою, буквально за день знайшла найпростішу роботу, потім зняла житло та стала вперше в житті жити самостійно. Мені сподобалося! Я вирішила стати однією з тих жінок, які мені допомогли. Допомагати іншим.

2. В Україні з фемінізмом насправді не все так погано. Звичайно, я живу у власній бульбашці, де наразі багато активісток та людей з профеміністичною позицією. Поза бульбашкою ситуація гірша, але люди готові мінятися. Україна зараз почала підхоплювати європейські тенденції свободи та рівності, відходячи від «совка», що не може не тішити. Я роблю все, щоб своїм прикладом показати, як це — бути феміністкою. Хоча це не легко. Коли я відверто говорю про те, як живу, у людей виникає когнітивний дисонанс. Більшість вважає, що це посягання на їхній уклад життя. Але коли людей чіпляє, це значить, що не все окей у данському князівстві, саме такі люди найперші приходять до змін.

3. Мій чоловік, з яким я познайомилася, вже коли стала активісткою феміністичного руху, спочатку був проти ідеї рівності чоловіків та жінок. Ми дуже багато дискутували, він спочатку зі сторони дивився на марші, куди я ходжу (зараз ходимо разом), слідкував за моєю активністю, читав мої матеріали. Так, він сам став профеміністом, зараз навіть активніше виступає за права жінок, аніж я. Я трохи вигоріла, бо активізм — справа невдячна, поза бульбашкою отримуєш багато хейтів, погроз, образ.

4. Я добре пишу, отже, моя основна боротьба — це матеріали, статті, пояснення необхідності рівного підходу у фейсбуці, де в мене чимала аудиторія. Але ходжу на марші та мітинги. Наприклад, одним з гасел маршу колись було скасування списку заборонених для жінок професій. У 2017 році його було скасовано. Десь за півроку київська водолазка (так, я знаю, що фемінітиви забавляють, але це справа звички) врятувала людину з-під криги. І я відчувала мільйонну долю і своєї участі у цьому, адже професія водолаза для жінок була заборонена. Багато хто скаже, що феміністки хочуть загнати жінок у шахти та вантажницями. Ні, вони вже працюють у шахтах та вантажницями. Але до 2017 року робили це нелегально, без сподівання на стаж та надбавку до пенсії.

Така ж історія була з жінками, які в армії не могли займати низку посад. Снайперки значилися банщицями і отримували менше, ніж снайпери. Жінка не могла бути генералкою. Ми тоді взяли каструлі та черпаки і, грюкаючи, пішли до Міністерства оборони. Було дуже шумно. Але жінкам дозволили обіймати ці посади.

5. Звичайно, до повної перемоги фемінізму та рівності ще далеко. Я б дуже хотіла не бути феміністкою, тому що це було б вже не потрібно. Але, на жаль, навіть права не даються назавжди. Можемо спостерігати приклад жінок після не такої давньої ісламської революції, та навіщо далеко ходити: заборона абортів у Польщі та у Алабамі, США. Отже, відпочити не вдасться. Але я сподіваюся, навіть коли вже не зможу бути запеклою активісткою, будувати своє життя так, щоб люди могли подивитися на мене і зробити висновки. Звичайно, моє життя не може подобатися усім, це не тисяча гривень. Але, якщо хоч одна розгублена дівчина у депресії, що втратила віру у себе, знов її знайде завдяки моїй підтримці, це буде означати, що для фемінізму я вже зробила не мало.

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

Діліться матеріалом




Радіо НВ
X