«Поховати чоловіка нема ніяких шансів». Відверта розповідь дружини загиблого азовця Тамари Яніної

16 жовтня, 09:25
Олексій Янін, Тамара Яніна та їхній син Назар (Фото:Тамара Яніна via facebook)

Олексій Янін, Тамара Яніна та їхній син Назар (Фото:Тамара Яніна via facebook)

Тамара Яніна, дружина загиблого під час оборони Маріуполя азовця Олексія Яніна — про бюрократичні перепони, з якими стикаються родини полеглих бійців, допомогу іншим жінкам, та про те, чому ніколи не зможе поховати свого чоловіка.

9 квітня 2022 року хмельничанка Тамара Яніна, дружина бійця батальйону Азов Олексія Яніна, отримала дзвінок від дружини свого брата. Та запитала, що сталося: її чоловікові стали надсилати співчуття у зв’язку з загибеллю брата, хоч жодних офіційних сповіщень про це нікому не надходило. Тамара Яніна зайшла у Фейсбук і побачила там допис від одного з побратимів свого чоловіка. Він писав, що Олексій Янін, на псевдо Індєєц, загинув у ніч на 7 квітня, обороняючи Маріуполь. Так Тамара Яніна дізналася про загибель свого чоловіка.

Відео дня

Олексій Янін народився у Запоріжжі. Він був чемпіоном України з кікбоксингу та чемпіоном світу з тайського боксу. В Азові воював як снайпер-розвідник. На війну пішов добровольцем ще у 2014-му. Напередодні повномасштабного вторгнення в лютому 2022-го Олексій перебував удома, з родиною, у плановій відпустці — 20 лютого вони з Тамарою відсвяткували третій день народження свого сина Назара. Відпустка Олексія мала закінчитися 5 березня, проте через напружену ситуацію його відкликали на фронт раніше, тож 23 лютого о п’ятій ранку він сів на поїзд до Маріуполя. Прибувши, одразу доєднався до бойових дій.

Репортерка НВ Саша Горчинська поговорила з Тамарою Яніною 7 жовтня — рівно через пів року після загибелі Олексія. В інтерв'ю НВ дружина загиблого героя розповідає, з якими бюрократичними складнощами стикаються родини полеглих бійців, щоб офіційно довести їхню смерть під час виконання бойових завдань, ділиться історіями жінок, яких взяла під свою опіку, та пояснює, чому ніколи не зможе поховати свого чоловіка.

Про те, звідки надходять звістки про смерть

Насправді немає жодного значення, як ти дізнаєшся про це — тобі однаково боляче. Чи тобі повідомляє офіційна структура, чи просто друг. Це все одно правда, з якою тобі доводиться жити. Та я погоджуюся з тим, що тут є деякі проблеми в комунікації з родинами.

Мій чоловік загинув 7 квітня 2022 року. Я дізналася про це, побачивши допис у соцмережах. Мені було дуже боляче, що я дізналася про це від якихось не відомих мені людей.

Олексій Янін, боєць Азова (Фото: Тамара Яніна via facebook)
Олексій Янін, боєць Азова / Фото: Тамара Яніна via facebook

Гадаю, є кілька причин, чому так відбулося. Перша — це брак ресурсів. На той час було дуже багато загиблих і, можливо, патронатна служба Азова не встигала все це опрацьовувати. Ще одна причина — патронатна служба, перш ніж повідомляти такі новини рідним, спершу має дочекатися підтвердження від командира полку. Хлопці-побратими ж не чекають ніяких підтверджень. Вони там, вони знають про цей випадок і вже говорять, передають через соцмережі тим, хто тут. І з’являються такі дописи.

[Після допису в соцмережах] я чекала офіційного підтвердження від патронатної. Коли дочекалася, мені цього було мало. Я вже шукала людей з Азовсталі, які могли підтвердити, що мій чоловік загинув. Не хотілося вірити в це. Ти шукаєш якісь зачіпки, які дадуть віру в те, що, може, це помилка, може, всі просто помилилися, а він насправді живий.

Офіційне сповіщення про загибель Олексія — дуже важливий документ, який мені буде потрібен багато де — я отримала тільки у вересні. Але це — найперше, що мало прийти мені додому. Мене мали сповістити про загибель мого чоловіка офіційним папірцем. Без нього я не могла оформити ані пенсію по втраті годувальника, ні отримати свідоцтво про смерть, мені доводилося через суд це робити. Без цього також не можна оформити одноразову виплату — та нічого я не можу без цього сповіщення.

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів НВ
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

На жаль, станом на сьогодні деякі родини й досі не отримують цих сповіщень, навіть якщо бійці загинули наприкінці лютого або на початку березня. І це — проблема.

Допомога іншим дружинам військових

Після смерті Олексія я почала допомагати іншим сім'ям. Тим, у кого хлопці загинули, і ці родини ще не отримали виплати. Переважно це дружини з маленькими дітками: часто така жінка не може піти на роботу [через необхідність доглядати за дитиною], а останню зарплату [чоловіка] вже давним-давно виплатили у квітні або березні.

У Хмельницькому є п’ять таких родин: це чотири вдови й одна сестра загиблого азовця. Усі — приїжджі, або з Маріуполя, або з інших тимчасово окупованих частин України. Ми перезнайомилися, стали підтримувати одна одну, я опікуюся цими родинами, допомагаю їм у всьому. І розв’язувати їхні документальні питання, і матеріальні.

За літо ми позакривали більшість потреб: зібрали дітей до школи як у плані канцелярії, так і в плані одягу і взуття, постаралися купити новеньке — завдяки людям і донатам. Хтось просто купував ці речі, а ми відправляли родинам. Ліки також закуповуємо кому треба. Також придбали обігрівачі усім, у кого централізоване опалення, бо буде холодно. Дуже багато ковдр і подушок, постільних комплектів — вони ж приїхали, у них нічого не було. Рушники, тарілки, миски, посуд, побутова хімія на місяць або два вперед із запасом. Хто мав змогу в інших містах, привозили продукти цим родинам — усе завдяки дописам, які я пишу постійно, безперестанку. Про ці родини дізнаються інші люди і намагаються їх якось підтримувати.

Коли були дні народження, одній школярці купили новий телефон, бо у неї вже був зовсім старенький, а хлопчику шести рочків — спеціальний дитячий планшет, бо він дуже хотів його. Допомогли в оплаті послуг аніматорів і дитячої кімнати. Відправляємо ці сім'ї на відпочинок — шукаємо благодійні фонди, які можуть таке організувати. Одну жінку вдалося влаштувати на роботу завдяки знайомствам і зв’язкам. Я у Хмельницькому багато кого знаю, а вони тут — чужі. Якщо треба написати якусь заяву або подати якийсь пакет документів, не йду подавати одна, а робимо це разом.

Ми також дбаємо про те, щоб зберегти пам’ять про наших захисників. Одна з останніх ініціатив — це білборди з портретами загиблих героїв. Я звернулася до міського голови Хмельницького, і він нам не відмовив. Відправив до свого заступника, який займається такими питаннями. З нас не взяли ні копійки — самі оплатили всі п’ять білбордів. Вони ще висять, хоч я точно і не знаю, на який строк це можливо.

Цієї зими, до 20 лютого, на День пам’яті Небесної сотні міська влада у Хмельницькому встановила в місті великі куби з банерами форматом десь 1,5−2 м. Там були фотографії хлопців з Небесної сотні, а також героїв російсько-української війни. Узагалі-то на цих кубах мають бути тільки хлопці-хмельничани. Але з тих п’яти жінок, хто є у Хмельницькому, хмельничанка — тільки я. Проте завдяки міській владі мені вдалося прописати до цієї ініціативи й інших дівчат. Вони все одно планують залишатися тут, бо їхати їм нікуди, їм нікуди повертатися.

Мабуть, єдина незакрита потреба в нас зараз — поховати наших рідних і вже нарешті оформити всі види виплат, щоб ні від кого не залежати, нікого ні про що не просити і самим допомагати тим, хто цього потребує більше.

Про соціальні мережі

Сьогодні  — рівно пів року з моменту Льошиної загибелі. Я активно веду соціальні мережі, даю інтерв'ю ЗМІ. За цей час стикалася з неадекватною реакцією з боку своїх підписників лише двічі. Думаю, що це — хороша статистика, хоч без неї можна було б і обійтися.

Одна людина — старша жінка, їй десь від 55 до 60 років. Вона — з Запоріжжя, знала мого чоловіка вже років десять, а може й більше. Коли у нас були якісь проблеми в родині, коли ми сварилися з чоловіком, він, виявляється, з нею спілкувався і шукав у ній надійне дружнє плече підтримки. Коли Льоша загинув, я виставила перший допис. Вона мені найперша написала, мовляв, що він через мене загинув, і все в такому дусі.

Друга жінка, яка представлялася Наталією Володимирівною, з’явилася у вересні 2022-го. Вона зверталася до мене вперше, не просила в мене ні про яку гуманітарну допомогу абощо. Та згодом почала пред’являти до мене якісь претензії, наприклад, чому я не займаюся полоненими. Також — нібито через ненадання гуманітарної допомоги.

Думаю, вона переплутала Олексія з кимось, бо почала писати, нібито навчалася разом з ним у Львові чи то в педакадемії, чи то в педучилищі. Проте насправді ж він ніколи не навчався у Львові, та і взагалі був там один-єдиний раз — три дні за все своє життя. Ця жінка сплутала його з якимось іншим чоловіком, який наразі начебто перебуває в полоні. Вона писала мені в соціальних мережах. Називала мене «вдовою-фотомоделлю» за те, що я постійно викладаю якісь нові фотографії на своїй сторінці.

Крім того, написала на мене скаргу в СБУ. Там зазначила, нібито я насправді не дружина Олексія, а просто його «подружка». Мені здається, що в цієї людини є певні проблеми психічного характеру. Завдяки однотипним помилкам я зрозуміла, що жінка, яка писала про Львів, і авторка скарги до СБУ — та сама особа.

Про бюрократичні перепони

У 20-х числах травня мені прийшла довідка від НГУ про те, що Олексій загинув, обороняючи місто Маріуполь. Там навіть не було написано, що він загинув при виконанні бойового завдання. А це — дуже важливе формулювання. Я зібрала пакет документів, взяла цю довідку, подала заяву до суду, щоб мені видали свідоцтво про смерть. Її розглядали близько доби, а потім я пішла до РАЦСу й забрала свідоцтво про смерть. Це рішення суду — дуже важливе, його нікуди не можна дівати. Воно завжди має бути в родини.

Це відбувається на кожному кроці. Чомусь у бійців ЗСУ процес іде легше. В Національній гвардії України перелік документів для отримання виплати у розмірі 15 млн грн складається з 16 позицій — документів, які треба зібрати. Для ЗСУ ж — лише шість.

Нам [родичам загиблих азовців] потрібні акти Н1-Н5 — це довідки про обставини смерті, ціле розслідування. Чому загинув, за яких обставин, хто був поруч; усі позивні, координати і т. д. Потім на основі цих актів Н1-Н5 відбувається військово-лікарська комісія (ВЛК). Вона взагалі-то має відбуватися також на основі судмедекспертизи, яка проводиться над тілом. А як її проводити, коли немає тіла? І яка різниця, як загинув боєць? Він загинув у бою, він не міг там відпочивати під сонцем, це апріорі неможливо. Він загинув при виконанні бойового завдання.

І все, ти сідаєш і нічого не можеш зробити. За пів року повномасштабної війни держава ніяк не спростила цей процес подання документів. Це той бюрократичний камінець, об який потім шпортаються всі родини.

Родинам загиблих нібито всюди пропонують безплатну юридичну допомогу. Але коли доходить до діла, вони не можуть в цьому розібратися. Ця безплатна допомога — на те і безплатна, тому що це все відкладається на потім. Це замкнене коло, по якому ми бігаємо, як білки, починаючи з 24 лютого 2022-го.

Пройшов час, ми якось усі трошки адаптувалися, вгамувалися, оговталися. Увімкнулося критичне мислення, ми акумулювалися і щось робимо. І в державі щось вони вже почали розуміти, кому які довідки видавати. До кінця літа ж узагалі не було зрозуміло, що відбувається. А коли ти сам — це просто жах. Немає когось, хто тобі все розповість, ти все збираєш по пазлах. Ти сам собі юрист, сам собі адвокат, сам собі нотаріус. Це все — тяжко.

На жаль, дуже багато ситуацій, коли військовий пішов на бойове завдання, а його тіло забрати не змогли. Зазвичай так трапляється у ЗСУшників. Це — просто людський фактор, який невідомо як програється. Якщо командир частини вважає за потрібне поставити бійця у статус загиблого, він це зробить. Не вважає за потрібне — він цього не буде робити. І особа числиться як безвісти зникла. Але тоді родина хоча б має, за що жити, адже принаймні отримує зарплату, яка виплачується військовим на «передку» — 100 тис. грн. Та момент поховання залишається відкритим.

Я в таких випадках раджу родинам гуртуватися. От є п’ятеро бійців такої-то частини — об'єднуйтесь, пишіть колективні скарги, колективні заяви на ім'я цього командира, на Офіс президента, у Верховну Раду, куди хочете. Її швидше розглянуть, ніж одиночну заяву, і на неї зреагують — є більше шансів. Наймайте тоді адвоката, хай цим займається. Треба боротися.

Про обставини загибелі Олексія, поховання героїв та збереження пам’яті

З 26 родин, з якими я спілкуюся, на цей час вдалося поховати свого бійця тільки одній сім'ї. Азовець загинув 26 березня 2022 року, а поховали його у вересні. Ми їздили на цей похорон. Решта — ще чекають тіла.

Така вкрай складна ситуація тільки з Маріуполем, тому що він довго був під окупацією, ну і досі на окупованій території. Там точилися запеклі бої, наші бійці довго тримали оборону. Дуже багато загинуло — і хлопців, і дівчат.

У травні на металургійний комбінат Азовсталь впала бомба. Дуже мало шансів, що родинам цих бійців вдасться поховати їх. Невідомо, коли ці тіла дістануть — швидше за все, вони так і залишаться великою братською могилою. Тому тут усе 50:50, це просто доля фарту. І фарт у тому, хто дістанеться нам в обміні тілами цього разу: чи цивільні, чи військові, чи ЗСУ, чи Нацгвардія, чи Азов…

Збирають [на тимчасово окупованих територіях України] ці тіла не українці, а орки [російські солдати]. Їм взагалі без розбору — вони яку ногу взяли, таку і взяли, вхопили руку, голову… Вони ж не розбираються в наших хлопцях. Пхають [на обмін тілами] і цивільних, і військових — я це знаю, їм однаково, це для них не має ніякого значення. Вони своїх не можуть забрати, не те що наших.

Я знаю, що мій чоловік загинув під час форсування річки у Маріуполі. Вони були в човні, загалом — це п’ятеро бійців. У них влучила ракета, яка розносить усе в фарш. Там навіть від човна не було жодного уламочка, жодної друзочки, а від людей — тим більше.

Мені чоловіка поховати не вдасться — у мене немає на це шансу. Навіть якщо я найму аквалангістів, що вони там знайдуть? Я вже з цим змирилася. Я знаю це з квітня, і за цей час я з цим звиклася і пережила.

Місцева влада у Хмельницьком вже підготувала місце під меморіал, тому що таких, як мій чоловік, буде багато, на жаль. Адже багато кого повернути не вдасться: тіла бійців, які загинули на окупованих територіях, можуть так і залишитися там. Не підлягають обміну, на жаль, чимало тіл. Це просто кому як пощастить: кого знайдуть, хто ще не до кінця згниє, кого собаки не розтягнуть… Це — сьогоднішні реалії. У тих, хто загинув на суші, ще є якісь шанси бути поверненими додому. Якщо ж загинули на воді, як Олексій, шансів практично немає.

Позаяк у мене немає вибору, то особисто мені буде досить такого меморіалу [як символічного місця пам’яті Олексія Яніна]. Проте кожного року, 7 квітня, коли Маріуполь звільнять, я хочу їздити туди. Хочу бути в цей день там.

.
Фото: .
Показати ще новини
Радіо НВ
X