Вона дивилася на людей як на матеріал. Чоловік Кіри Муратової дав перше інтерв'ю після її смерті

19 червня 2019, 21:21

Чоловік української режисерки Кіри Муратової, художник-постановник і співавтор її фільмів Євген Голубенко дав перше інтерв'ю через рік після смерті дружини.

Рік тому, 6 червня 2018 року, пішла з життя українська режисерка, сценаристка і актриса Кіра Муратова. У річницю її смерті в програмі Скажені пси на Радіо НВ своє перше інтерв'ю дав її чоловік, її камертон на знімальному майданчику, художник-постановник, сценарист і співавтор фільмів Євген Голубенко. В інтерв'ю Олексію Тарасову він розповів про свою роль у фільмах Муратової, про переживання після Астенічного синдрому, про те, як живе режисер, коли нічого не знімає, ненароджене кіно, роботу і долю фільмів Пізнаючи білий світ і Серед білих каменів, ревнощах і спокушанні в кіно.

Відео дня

В нашому листуванні ви назвали себе колишнім працівником кінематографа. Це означає, що ви не бачите себе в інших фільмах, крім фільмів Кіри Муратової?

Ні. Але останнім часом у мене першим ділом запитують, скільки я беру за свою роботу, у відповідь я прошу надіслати для початку сценарій, але вони кудись зникають. Або кажуть: «А що ви писали? Чи можна почитати те, що ви писали?». Я ж з 2012 року став писати те, що, займаючись кінематографом, відкладав усе життя.

А ось досвіду роботи з іншими режисерами у мене не було. Точніше, я намагався, мені не сподобалося. Я на будь-яку роботу не погоджуюся, мені нудно. Коли ми працювали разом, то межі моєї діяльності не були позначені. Я займався підбором акторів, сценарієм, оформленням кадру, працював фотографом на майданчику, сидів на всіх репетиціях. Тому я звик говорити те, що думаю про все. Чужому режисерові я можу сказати: «Знаєш, ти якогось придурка взяв на цю роль. Давай ще пошукаємо». А це ображає.

Чим Кіра Муратова відрізнялася від інших режисерів?

У Кіри була чудова, геніальна установка — вона режисуру розуміла, як організацію необхідного їй результату. І кількість мізків, яку вона для цього залучала, була безмежною. У неї не було такого дешевого марнославства, що, мовляв, «я», «я сама». Вона любила, щоб максимум людей, які працюють з нею в групі, висловлювали свою думку, бажано б і придумували щось. Вона ніколи не відлякувала людину, якщо та говорила якусь нісенітницю, бо сподівалася, що раптом вона скаже завтра щось геніальне.

@ Facebook / Євген Голубенко
Фото: @ Facebook / Євген Голубенко

А з боку здавалося, що Кіра Георгіївна — це людина, з якою не варто сперечатися, тому що вона точно знає, чого хоче, і точно знає, як цього домогтися.

Вона знала, як ніхто, що є ситуації, які в одному мозку не можуть сформуватися. Одеський художник Вітя Павлов чудово продовжив славну цитату «Буття визначає свідомість… найхимернішим чином». Ці слова почасти відповідають підходу Кіри. Їй подобалося, коли можна зростити два абсолютно чужорідних мозки.

А коли ви розуміли, що потрібно знімати наступний фільм, що це за почуття? Ви і Кіра Георгіївна говорили в інтерв'ю, що «з'являються гроші, тоді ми починаємо роботу над фільмом».

Це так і не так, тому що дуже часто робота над сценарієм починалася задовго до того, як з’являвся якийсь примарний продюсер. Фільм зняв, післясмак триває ще дуже довго: іноді рік, іноді півроку, ви зустрічаєтеся з публікою, відповідаєте на запитання, і виникає відчуття, що ви з фільмом попрощалися.

З яким фільмом було найскладніше прощатися?

Зараз не скажу вам, тому що іноді воно відбувається приховано —одне в інше проростає. Так після фільму Астенічний синдром Кіра думала, що довго взагалі нічого знімати не буде, що вона не зможе взагалі відійти від нього. Під час зйомок у неї було відчуття, що потрібно, як в останній день свого життя, висловити все про всяк випадок, бо, може потім нічого не вдасться зняти. І вона туди вставляла все-все, що колись їй не вдалося зняти. Потім нас довго не полишало відчуття спустошеності й небажання щось робити. Раптом Кіра сказала: «Так, треба зняти детектив, треба знайти щось цікаве!»

І тоді я згадав, що у неї є зворушливий, сентиментальний сценарій, що абсолютно нічого спільного не має з Синдромом, про міліціонера, написаний за нарисом письменника. Вона перечитала сценарій, переробила, розширила, і, як зазвичай записала за своїм сучасним життєвідчуттям. Так з’явився Чутливий міліціонер.

Перед Астенічним синдромом у Кіри Муратової був період забуття. Наскільки складно пережити, коли фільми «кладуть на полицю»?

На початку перебудови все різко ж змінилося, в 1986 році ми почали Зміну долі, і ніхто вже не заважав нам працювати. А щодо переживання забуття, мало хто розуміє, як живе режисер, коли не знімає. Він поневіряється по кабінетах, його посилають туди, сюди, він носить якийсь черговий свій проект, йому здається, що він повинен всім сподобатися. Це дуже дрібнодробний час життя, який пролітає дуже швидко. Ти відправив текст кудись і чекаєш на відповідь, тебе просять внести якісь правки, ти робиш поправку, або везеш сценарій на іншу студію, де його теж розглядають і так далі.

У 1972 Кіра зняла фільм Довгі проводи, через який почалися всі її митарства. У 1975 році була спроба зняти Княжну Мері. Але вона була абортована на кінопробах. Ця історія викладена в книзі Княжна Мері: Творчий викидень Галини Лазаревої з ілюстраціями Рустама Хамданова (художника, режисера, сценариста — nv.ua), автора костюмів до цього фільму.

У 1977−1979 році Ленфільм запропонував їй зняти фільм за сценарієм Бакланова Пізнаючи білий світ (на студії працювали прогресивні люди). Фільм був знятий, але показувати його ніде не стали, тому що він не вписувався в жодні плани, не був схожий ні на що, що вироблялося на Ленфільмі.

На що повинен був бути схожий фільм, щоб його пустили в прокат?

Мені вдалося сформулювати, у чому була проблема фільму Пізнаючи білий світ. Я все-таки на відміну від Кіри народився тут, в СРСР, вивчився в радянській школі, потім вивчав соцреалізм в художньому училищі. (Кіра Муратова народилася в 1934 році в місті Сороки, Румунія. — nv.ua). Вони хотіли соцреалістичну картину, а вона зняла соцарт, який тоді належав до андеграунду. У ній з іронією знятий антураж, але при цьому немає ні тіні іронії в любовній інтризі, а є по-фрейдистськи глибоке дослідження жіночого і чоловічого характеру, а соцреалізм в ньому був віньєткою, як у творчості Комара і Меламіда (дует двох художників, які заснували течію соцарт. — nv.ua).

Соцреалізм не дозволяв іронії?

Звичайно. Кіра навіть сама не дуже тоді розуміла, що робить, її героїні прямим текстом говорили про те, що вони мріють вийти заміж. І Ленфільм це шокувало. Героїні фільму Пізнаючи білий світ стурбовані не будівництвом, а улаштуванням особистого життя, але ж повинні будувати комунізм. Фільм знімав оператор Юра Клименко, і це найкращий його фільм у кольорі. У ньому передана така радість, життя — краси невимовної картина. Ленфільм на Кіру образився, бо вона не захотіла вилучати з фільму якісь речі, і визнали її невдячною, адже у них горів план, всі позбавлялися преміальних, фільм приймали за нижчою категорією і т. д. Коли її просили: «Я ж тобі допоміг отримати постановку, виріж ось цю сцену», вона відповідала: «За допомогу дякую, а різати не буду!».

Кіра повернулася в Одесу, і з 1979 до 1983 року їй не давали знімати нічого. У неї був період, коли вона писала сценарії на замовлення, і у неї залежався сценарій Серед сірих каменів за повістю Діти підземелля Володимира Короленка. Вона його перечитала і вирішила спробувати зняти сама, хоча не любила костюмне кіно і категорично уникала минулого, праць зі створення середовища. Вона не любила займатися точністю антуражу, тому що обов’язково будуть чіплятися, що герої не так одягнені або не так вмиті. Їй дали його зняти, тому що в сценарії не було соцреалізму, і вона ніде не могла оступитися.

Як ви виживали в ті роки, коли вам не давали знімати фільми?

Якусь зарплату мінімальну, не режисерську, їй на студії платили, а коли ми стали разом жити, я завжди працював. Так, працюючи в бригаді відрядників-малярів в Одесі, я пофарбував усе місто: всі туалети в парках, аптеки, пологові будинки, підвали, горища.

На фільмі Серед сірих каменів я працював вантажником, тому що мій диплом живописця не давав мені права працювати в кіно. Але я допомагав знімальній групі все одно, бо це всі були близькі мені люди — художник-постановник і його асистент, ми всі разом вчилися. Допомагав і з реквізитом, вибором натури, тим більше, що фільм знімали у мене на батьківщині — в Кам’янці-Подільському. Коли фільм закрили, це було ще не так страшно. Страшно було, коли його почали різати, чого не робили навіть з Довгими проводами. Кіра благала не чіпати його, а просто покласти на полицю. Але його вирішили випускати в прокат і зробили 17 вирізок по сценах (навіть не кадрах), а потім все одно поклали на полицю, а те, що вирізали — знищили. Через три роки, коли вирішили відновити фільм Серед сірих каменів, відновлювати було вже нічого, не збереглися ані негативи вирізані, ані навіть позитив робочий.

Кіра Георгіївна говорила, що використовує вас як камертон.

Я їй допомагав, як режисеру, як третє око, що називається. Тоді не було відеоконтролю. Це зараз тобі вже не потрібно сидіти з оператором і вирішувати, чи потрібен ще дубль, а можна включити монітори і п’ять разів переглянути сцену уважно.

І я дивився в кадр. Ми тоді не афішували наші стосунки і не могли відкрито спілкуватися, і бували смішні ситуації, коли я працював робітником, а вона вважала, що я можу завжди перебувати на майданчику, навіть якщо робітник, і дивитися, що вона знімає. Тоді я з іншими робітниками домовився, що я буду працювати саме на майданчику, тому що вони завжди були п’яні і не хотіли бути на виду. Тому, коли вони дізналися, що я вважаю за краще на знімальному майданчику допомагати тягати незручний операторський візок, вони з радістю мене відпустили.

Кіра Муратова і Євген Голубенко на Одеському міжнародному кінофестивалі, 2013 рік (Фото: @NickLife)
Кіра Муратова і Євген Голубенко на Одеському міжнародному кінофестивалі, 2013 рік / Фото: @NickLife

З Кірою Георгіївною ви познайомилися в 1977 році у вашій художній майстерні?

Справа в тому, що мій друг, пізніше актор і режисер, Сергій Попов, знімався у Кіри в багатьох її фільмах: грав головні ролі в Пізнаючи білий світ, Серед сірих каменів, Астенічному синдромі та ін. Він був бездомним працівником торгівлі, вів богемний спосіб життя і прибився до моїх друзів-художників, що жили у мене на горищі. Кірі дали почитати його тексти, чистий андеграунд, але вони їй сподобалися. Один з його текстів ліг в основу першої новели в Астенічному синдромі — історії про жінку, яка втратила чоловіка. Збираючись знімати його в головній ролі в Пізнаючи білий світ Кіра приходила до нас в гості поговорити про зйомки.

Коли ви зрозуміли, що у вас є потреба — писати?

У школі я за твори отримував п’ятірки, і ніколи не надавав письменництву значення. Просто в перші роки ми з Кірою дуже часто жили окремо, тому ми багато писали один одному. Це був час, про який вона шкодувала згодом, що листування припинилося, коли ми стали жити під одним дахом і працювати разом. (Сміється.) Так, коли ми писали, вона говорила такі дивні речі: «Я не можу по-справжньому співчувати тому, як ти там мерзнеш на вишці в 40-градусний мороз — занадто художньо написано. Я читаю, як літературу!».

Потім вона залучала мене писати, коли їй потрібен був текст. Для Серед сірих каменів я писав репліки дітей і бомжів тому, що я знаю, як і що вони можуть говорити. Я був хлопчиком з вулиці, і мені навіть придумувати не треба було. Справа в тому, що Кіра ніколи і нічого з пальця не висмоктувала: брала або особисто зі свого досвіду і переживань, або шукала на стороні щось живе і справжнє. Вона знаходила, що можна з мене витягнути. (Сміється.)

Ви ж точно знаєте, що Кіра Муратова була однією з тих людей, до яких всі хотіли притулитися, отримати невеликий промінчик сонця, поговорити, щось запитати. Ви, як з цим мирилися?

Ніяк! Ви розумієте, що значить притулитися? Вона вирішувала — спілкуватися чи ні. Був настрій спілкуватися — спілкувалася. Вона дуже прагматично на все дивилася і, чесно про це завжди говорила. Вона на людей дивилася як на можливий матеріал для використання. Вона могла на журналіста дивитися, а потім сказати: «Ой, ви знаєте, так, можна було б з вами зробити епізод». А якщо ні, вона одразу ж його викидала з голови. Вона при врученні якоїсь міської нагороди меру міста Гурвіцу, який відрізняється феноменально яскравою, карикатурною зовнішністю, сказала: «Боже, та вас треба знімати!» Це була її звичайна манера. Вона думала тільки про свою роботу насправді. А що стосується інтерв'ю, вдома намагалася їх уникати, а на виїзді давала завжди, тому що, якщо кличуть на фестиваль, вважала себе зобов’язаною відпрацювати.

@ Володимир Зінченко
Фото: @ Володимир Зінченко

Чи складно не ревнувати в артистичному середовищі? Всі ж такі творчі, велелюбні, пристрасні.

Я ж все знаю, що вона про них думає, на відміну від них. І я ніколи нікому не скажу, про кого і що вона думала насправді. Тому ревнувати… Це трошки смішно. Ви розумієте, коли вона працювала з людьми в кадрі, за родом заняття вона повинна була їх любити. Це такий акт досить еротичний. Але якщо ти ідіот, ти цього не розумієш. Я ж сам шукав акторів, сам їх підбирав. Я теж закохувався в акторів, за яких уболівав, які були моїми протеже, як Богдан Ступка в Два в одному або Жан Даніель в Чеховських мотивах.

А Кіра Георгіївна часто спокушала акторів тим, щоб вони знялися у неї?

Професійних акторів спокушати не потрібно. Людина, яка прийшла на проби, дуже хоче працювати. Спокушати іноді доводилося людей сторонніх, типажів на кшталт Гурвіца, які тобі дико подобаються, а йому це кіно по барабану. Ми колись були вражені, що з працівників іподрому ніхто не хоче зніматися. Вони настільки захоплені кіньми, що вся чуже життя навколо них їм здається непотрібним, фальшивим, нудним.

Слухайте повне інтерв'ю з Євгеном Голубенком:

Редактор: Юлія Найденко

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

poster
Підписатись на щоденну email-розсилку
матеріалів розділу Life
Залишайтесь в курсі подій з життя зірок, нових рецептів, краси та моди
Щосереди
Показати ще новини
Радіо НВ
X