Не проспіть своє життя. Режисер Віталій Манський про фільм Рідні і про заборону на чесне кіно в Росії

3 травня 2018, 21:16

Pежисер-документаліст, президент фестивалю Артдокфест Віталій Манський в гостях програми Олексія Тарасова Скажені пси на радіо НВ.

Я спеціально не позначаю вас як російського режисера, не кажу про національну приналежність. Ви народилися у Львові, довгий час жили в Москві, зараз ви переїхали жити в Латвію, правильно я розумію?

Відео дня

Так все вірно. Після кримських подій, вже 4 роки як ми з дружиною живемо в Латвії.

Якраз один з ваших останніх фільмів називається Рідні. Я коротко розповім сюжет: Віталій спілкується зі своїми родичами, які живуть в Москві, на Донбасі, в Одесі, у Львові, в Севастополі і в Києві. Таким чином складається дуже симптоматична картина того, що відбувається в сім'ях, в суспільстві, що розділене військовим конфліктом між Росією і Україною. Головне моє запитання стосовно цього фільму: коли ви його зняли і продивлялися матеріал, монтували, що ви зрозуміли про конфлікт між Україною і Росією?

У ситуації з картиною Рідні мені здається, що я дуже добре розумів до початку зйомок суть конфлікту, історію проблеми. Все-таки я народився у Львові, прожив там до 18 років, до того, коли поїхав до Москви і вступив у кіноінститут. І для мене це не питання поділу України в ментальному, якщо хочете, ідеологічному сенсі, це завжди виявлялося на виборах в незалежній Україні. Знаходилися голоси за проросійських кандидатів і, відповідно, частина України, яка ближче до європейської цивілізації, налаштована була інакше. От не хочеться говорити банальності, це все зрозуміло. Але при всьому розумінні я, звичайно, ніколи не міг уявити навіть у найжахливішому сні, що цей конфлікт, що завжди носив гуманітарний характер, може перерости в справжню війну з окопами, з передовою, з 200-ми та 300-ми, з іловайськими котлами.

Так, досі дуже складно повірити в те, що це дійсно відбувається, хоча відбувається це вже 4 роки.

Звичайно. Тому тут для мене не було питання, але мені було важливо все зафіксувати. Маленька ремарка: картина починала зніматися якраз навесні 2014 року, по суті справи паралельно з анексією Криму і в той момент ще не було війни на сході. Точніше, війна назрівала, але її ще не було. Я знімав свою сім'ю, своїх близьких і рідних людей в процесі цих подій, базисно розуміючи, що відбувається, звичайно, але не знав як це буде розвиватися. Зараз ми вже призабули, а якщо згадати, адже могла взагалі розгорітися велика світова війна, якби... Я не хочу зараз про сумне.

Одна з найбільш несамовитих ліній у фільмі Рідні - це стосунки двох сестер: вашої тітки, яка живе у Львові і вашої іншої тітки, яка живе в Севастополі. Вони перестали спілкуватися, перебувають на протилежних ідеологічних позиціях, тут багато хто впізнає себе і свої сім'ї.

Абсолютно. Затребуваність цього фільму пов'язана з його абсолютною типологічністю. Я думаю, 99% сімей в Україні розділені всередині й існують сімейні лінії фронту. Вони можуть бути з більш напруженими бойовими діями, менш напруженими, але це абсолютно типологічна ситуація. Цінність цього фільму для мене полягає в тому, що я дійсно знімав історію України в її розвитку.

Картина Рідні - це чесне документальне кіно, тому що я разом з героями слідував за реальними подіями. Не переказував їх постфактум, а вони формували драматургію фільму. До якихось героїв я повертався, наприклад, до мами, яка на початку мала один настрій, до фіналу через рік, пройшовши через усі ці потрясіння у неї був інший настрій.

При всіх помилках, скоєнихзокрема й українською стороною, тому що (хочете, забирайте з інтерв'ю) я вважаю, що в будь-якій війні ніколи немає одного винного, це просто виключено. Але, звичайно, головний винний - це Російська Федерація, яка зі збройними силами увійшла на територію іншої держави, анексувавши Крим, розв'язавши війну на сході України. І абсолютно зрозуміло і очевидно, що їх стратегія була куди масштабніша - відірвати від України всю територію аж до Придністров'я, через Одесу і т.д.

Я був на одному з публічних показів вашого фільму, після якого була дискусія з вами, з режисером, автором фільму. І те, що відбувалося після показу, це було схоже на сеанс психотерапії, тому що люди, глядачі, які подивилися фільм Рідні, далі починали виливати душу з приводу того, що відбувається в їх сім'ях. Чи очікували ви, що ваш фільм буде справляти такий терапевтичний ефект?

Що цікаво і дуже важливо, так це те, що подібний ефект сприйняття фільму відноситься не тільки до української аудиторії. Коли ми показуємо картину в Канаді або в Бразилії, або в Голландії, або в інших віддалених країнах, завжди дискусія з приводу фільму носить не геополітичний, гостро актуальний, а дуже інтимний характер. Глядачі, які навіть не були в Україні, нічого не розуміють про Україну, завжди починають повідомляти якісь власні інтимні подробиці своїх відчуттів. Хтось переносить побачене на конфлікти, які існують в їх країнах, але не в геополітичному просторі, а в персональному. Ця історія, я маю на увазі фільм Рідні, одне з небагатьох трактувань війни через низову персональну історію кожної людини. У цьому певна унікальність картини.

А як на фільм відреагували в Росії, як прийняли?

У цієї картини була складна доля в Росії з самого початку. Спочатку, коли почалися всі ці події, я ще був невідомим, а, вибачте, видатним російським кінематографістом.

Якого не переслідували, не звинувачували в екстремізмі

Так-так. Це складна тема, я подав заявку на підтримку до Міністерства культури Російської Федерації. Воно підтримує більше 400 фільмів на рік і тільки 5-7 фільмів проходять через публічний пітчинг. Я завжди цим користувався, щоб не було ніяких закулісних розмов. На пітчингу проект отримав перше місце, опубліковані всі документи. Потім це все якось стало зникати, не стали публікувати, через якийсь час стали говорити, що "ми дуже дорожимо нашим режисером, щоб відправити його на Україну, там непередбачувано". В кінцевому рахунку влада була змушена заявити, що вона не підтримає цей фільм, а я є антидержавним елементом з усіма наслідками, що випливають. Але тим не менше, опинившись без своєї стандартної природної підтримки я звернувся до європейських партнерів і ми моментально зібрали велику команду продюсерів з різних країн.

Знімати я почав відразу без будь-яких схвалень, поїхав з оператором і групою до Львова знімати маму. А коли фільм вийшов, ми хотіли, природно, як всі мої картини, випустити в прокат в Росії. Ми подали на прокатне посвідчення і протягом 6-7 місяців взагалі не отримували ніякої відповіді, хоча отримати відповідь або відмову належить протягом двох тижнів.

Я, як президент Артдокфесту, природно, скористався майданчиком свого фестивалю, ми зробили прем'єру фільму Рідні в Москві, на Новому Арбаті в кінотеатрі Жовтень, в головному залі на півтори тисячі місць. Хто бачив фільм або бачив в інтернеті прокат фільму, цей величезний український прапор був на найбільшому екрані Москви, був повний зал, дійсно прем'єра пройшла дуже помітно.

Фото: ОМКФ

Чому я ще продовжую робити фестиваль Артдокфест? Ви не поставили це питання, а я хочу відповісти

Уточню, фестиваль Артдокфест - це, напевно, найбільший російський огляд, не знаю чи можна говорити незалежного документального кіно. У фестивалю останнім часом досить часто виникають проблеми через те, що деякі фільми забороняють, зривають покази, не видають прокатні посвідчення і ви продовжуєте його робити як і раніше

Артдокфест - це один з трьох найбільших кінофестивалів країни, поряд з Московським міжнародним фестивалем Михалкова і Кінотавром у Сочі, за всіма показниками.

Кінотавром Роднянського

Так, Роднянського, до речі, колишнього киянина. Я роблю цей фестиваль, тому що, перш за все, я бачу тисячі людей, які приходять і які потребують реального погляду на події, що відбуваються в Росії, Україні та світі. І ці люди мають потребу в цьому фестивалі, тому що крім Артдокфесту (може, це самовпевнена заява, але вона дуже близько до правди) немає інших віконець потрапляня в адекватний простір, адекватної самооцінки для росіянина.

Під час перегляду фільму бойовики увірвалися в зал і стали погрожувати глядачеві, розпорошуючи хімічні реактиви, в результаті чого довелося всіх евакуювати, для мене було абсолютним потрясінням і якоюсь гордістю за цих москвичів, за жінку, якій явно за 70 і вона встала перед обличчям цих людей у ​​військовій формі, в смугастих футболках, з прапорами ДНР і якимись десантними стягами бойовиків. Вона стала голосно, переконливо, розбірливо звинувачувати їх в екстремізмі, виганяти з залу. Тендітна жінка похилого віку, беззахисна жінка.

Ось коли це все зникне, ось тоді, напевно, і не буде сенсу робити цей фестиваль.

Ви були одним з тих, хто вручав Золоту дзиґу під час церемонії Української кіноакадемії. Зі сцени ви сказали, що ви дивитеся на всю цю церемонію і вам радісно, але з іншого боку у вас було якесь напуття, я не впевнений, що в залі правильно зрозуміли те, що ви говорили, те, що такі ж церемонії були в Росії, збиралися чудові люди, які знімали кіно і що зараз найважливіше - не проспати ті цінності, які у нас зараз є.

Так

Що ви мали на увазі?

Ті завоювання. У 1991 році, коли був переможений путч і Росія пішла демократичним шляхом розвитку, нам здавалося, що ми здобули перемогу і завоювали свободу назавжди. І що ця свобода - це якась цінність, яку ми сховали десь у сейфі. Вона лежить, як діамант, з нею нічого не станеться і можна не турбуватися. Потім непомітно минув час, ми відкриваємо цей сейф, а там навіть не пісок, там труха, нічого немає. Свобода - це не діамант, це дуже крихка, дуже ніжна квітка, за якою потрібно доглядати, її потрібно поливати, ховати від надмірного сонця, її потрібно оберігати від екстремального холоду, інакше вона загине. І в Росії ця квітка загинула на наших очах, ми це зараз бачимо.

Я знав, що мене запросять вручити приз і думав над тим, що сказати зі сцени. Але сама церемонія змусила мене вимовити дуже щирі і звернені саме до моїх друзів і близьких людей слова про те, що я пам'ятаю, як ми всі були такі ж щасливі в Росії, такі ж безтурботні й ошатні... Але ми все це втратили, ми проспали своє життя.

Ефір передачі Скаженні пси з Віталієм Манським:

Як ви вважаєте, якою була точка неповернення, якщо брати творчу інтелігенцію? Це міг би бути розгін НТВ, коли почали закручувати гайки на телебаченні незалежним журналістам? Довгий час, наприклад, до війни в Україні, в Сирії російські сюжети новин (я недавно подивився сюжет 2011 року) виглядали як з Радянського Союзу: Володимир Путін приїхав на якусь свиноферму, серйозно, і оглянув поголів'я худоби, оцінив яким чином росіяни будуть забезпечені м'ясом. Яка була точка неповернення? Це моє останнє запитання, якщо можете коротко.

У кожного своя точка неповернення, немає єдиної точки неповернення. Для мене це був, звичайно, Крим. Більш того, для мене це був Крим не за фактом його анексії, а за фактом можливої ​​анексії. Адже я прийняв рішення виїхати з Росії до моменту анексії Криму, я це рішення прийняв рівно в ту секунду, коли побачив по телебаченню пряму трансляцію з Ради Федерації про голосування дати дозвіл головнокомандувачу, тобто Путіну, на введення військ в інші держави. В цю секунду це була для мене абсолютна точка неповернення. Через тиждень ми вже розглядали квартири в Латвії і для мене почалося інше життя.

Авторська програма Олексія Тарасова Скажені пси виходить в ефірі радіо НВ щосереди о 21:00 - 22:00

https://nv.ua/ukr/radio/mad-dogs.html

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

Показати ще новини
Радіо НВ
X