«Я завжди казала: хочу бути чемпіонкою». Українська боксерка Аліна Шатернікова — про те, як потрапити у «нежіночий» спорт і тримати удар

23 лютого 2022, 08:56

Футбольні арбітрки, боксерки, кіберспортсменки та айтішниці — проєкт Я Зможу! і НВ поговорили з десятьма українками, які багато років поспіль змінюють стандартні уявлення про те, яку професію «повинна» вибирати жінка.

Другий матеріал із серії присвячено Аліні Шатерніковій, віцепрезидентці Ліги професійного боксу України, колишній чемпіонці Європи та світу з професійного боксу.

Відео дня

Аліна розповідає, що все почалося з великої любові до спорту:

«Батьки включали [по телевізору] всі спортивні змагання, і з самого початку все було безпечно — я захотіла на фігурне катання. Але оскільки у маленькому військовому містечку в Росії, де ми тоді жили, не було жодних секцій, я на своє перше заняття потрапила лише коли ми переїхали до Києва. Мені тоді було 10 років. Але для спорту мої 10 років були вже передпенсійним віком. Тому два роки моєї любові до фігурного катання та дисципліноване відвідування всіх занять не давали результатів. Я помічала, що тренери не бачили сенсу приділяти час. А я з самого початку хотіла п'єдестал, прапор і гімн. Було дві мрії — або актриса в цирку, або великий спортсмен», — каже вона.

Аліна згадує, як у 12 років випадково почула розмову тренерів про те, що вона не гнучка і не пластична, і на неї «не варто витрачати час». На той момент вона образилася і покинула тренування:

«Так збіглося, що у школі висіло оголошення: набирають юнаків і дівчат у групу дзюдо. Я вирішила, що якщо я не пластична, піду на дзюдо. І це було близько від будинку, тому я могла ходити на тренування і не пропускати школу. Я ж була відмінниця. Спочатку ходила з дівчатами, але коли мені там стало дуже просто, тренер перевів мене в групу до хлопчиків. Ті спочатку, звісно, бурчали і посміювалися, але коли нас ставили на відпрацювання, я майже завжди доводила, що не поступаюся хлопцям. Потім почалися виступи, навіть їздили на [тренувальну базу] Динамо на бойові спаринги. Тоді прийшли перші пропозиції готуватися до великого спорту», — каже Шатернікова.

Але дзюдо на той час було непопулярним видом спорту, про нього ніколи не писали у газетах, зазначає Аліна.

«А мені ж потрібний був прапор і п'єдестал, — сміється вона. — І тут з’являється кікбоксинг, до нашої зали приходить тренуватися збірна України. Мені вже було 16 років, і я після своїх тренувань із дзюдо залишалася дивитися кікбоксинг. Тоді їхній тренер запропонував мені якось залишитися і спробувати. Так мене і „засмоктало“ у кікбоксинг. Коли постало питання вибору, то обрала саме його. Тоді у Палаці спорту саме відбувалися великі змагання — те, що мені треба було. Я почала вигравати чемпіонати України, потім мене відправили до зали ЦСКА на тренування з боксу. Це був час, коли брати Клички тренувалися у заслуженого тренера Золотарьова. Ось ми разом і тренувалися: вранці та ввечері, одна душова. Хто швидше добіжить і зачиниться, той перший душ і приймає».

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів NV
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю
Ганна Грабарська
Фото: Ганна Грабарська

Спочатку Аліна була єдиною дівчиною в групі, але потім з’явилася ще одна — тренер ніколи не поділяв навантаження на чоловічі й жіночі, тож їй доводилося стояти в спарингах і з братами Кличками.

На запитання, чи не було якогось несерйозного ставлення з боку хлопців, Аліна каже, що іноді питали: «Ну, навіщо воно тобі треба?».

Вона згадує, як Віталій Кличко питав, навіщо вона качає шию після тренування: «Я завжди відповідала: «Це завдання тренера. Хочу бути чемпіоном. Я була маленька, тендітна, але дуже настирлива, і завжди ходила на всі заняття. Ніколи не просила собі інших навантажень. Отак ходила, і доходила до змагань»

Шатернікова розповідає, що в ті часи кікбоксинг ще не фінансувала держава, і якщо спортсмен хотів їхати на чемпіонат світу, мав сам зібрати гроші: «Я тоді відмовилася категорично, і завжди казала: „Якщо вам потрібні медалі, ви знайдете гроші на мою подорож“. І знаходили».

На питання про те, яким був той момент, коли збулася мрія, відповідає, що дуже добре пам’ятає все до найдрібніших деталей: «Сльози, натхнення. Мені здавалося, що це в іншому світі, в іншому всесвіті. Адже зовсім небагато людей у моєму спортивному оточенні вірили в те, що я можу бути першою. Багато хто сприймав мене, як маленьке курча, яке просто ходить і тренується. Але ось ця нав’язлива ідея, що я хочу бути першою, захопила мене повністю і дала результат. Я просто не розуміла тоді, навіщо ходити і тренуватися, якщо в тебе немає великої мрії».

Аліна зазначає, що в епоху активної кар'єри часто казала незнайомим людям, що займається тенісом. Але коли прийшла популярність, це стало важче приховувати.

На питання про те, як відреагували батьки, каже, що не думали, що це буде серйозним захопленням: «Думали: схоже, покидають її на татамі, постукається головою і покине. Коли мати зрозуміла, що все серйозно, пішла до тренера. Він заспокоїв її, пояснивши, що головне завдання тренера — відпрацювати захист. Маму це заспокоїло. Та й у принципі я сама тоді вирішувала чим мені займатися. Я навіть брата з танців на дзюдо перевела. Ну а те, що це „нежіночий вид спорту“ — так, часто чую. Коли мого тренера запитували: „Як же дівчинка отримуватиме по обличчю, по голові?“, — він відповідав: „А ви вважаєте, що чоловіче обличчяа створено, щоб його бити?“ Ну а я завжди казала, що це не спорт, а мистецтво — мистецтво самооборони».

Ми завершуємо бесіду запитанням про талант: «У боксі потрібен талант?». Аліна на секунду замислюється: «Мені здається, що працелюбність і цілеспрямованість завжди вищі за будь-який талант».

«Ти талановита?» — питаю Аліну.

«Я — заучка. І у боксі, і в житті. Єдиний талант, який я маю — я оптимістка. За найскладніших ситуацій я завжди знаходжу багато позитиву. Я все завчила».

Проект Я Зможу! і НВ до 8 березня зустрілися з десятьма українками, які вже багато років поспіль змінюють стандартні уявлення про те, яку професію «повинна» вибирати жінка. Своїм прикладом вони ще раз довели, що #ДівчатаМожутьВсе, і продемонстрували, що немає такого поняття, як жіноча чи чоловіча професії.

Серед героїнь — футбольні арбітрки, боксерки, кіберспортсменки та айтішниці. Кожна з них досягла успіхів у своїй роботі і з радістю розповідає про те, як справдилися її дитячі мрії.

Про підтримку близьких, чоловічих колективів, реакцію суспільства та поєднання сім'ї й роботи з героїнями проєкту говорили Юля Янчар та Ольга Руднєва.

Показати ще новини
Радіо NV
X