«Наша русофобія недостатня». Як молодь відбудовує українські міста і села після відходу окупантів — інтерв'ю

17 серпня, 18:29
Волонтери ініціативи Будуємо Україну Разом відновлюють українські міста і села після відходу окупантів (Фото:Anastasiia Drachuk / Facebook)

Волонтери ініціативи Будуємо Україну Разом відновлюють українські міста і села після відходу окупантів (Фото:Anastasiia Drachuk / Facebook)

Автор: Алла Кошляк

Будуємо Україну Разом — програма, яка створює можливості для молоді творити зміни в країні через волонтерство. Історія БУР розпочалася у 2014 році з відновлення вікон у багатоповерхівці в Краматорську.

До 24 лютого 2022 року волонтери встигли побувати в 85 українських містах. Після повномасштабного вторгнення Росії, БУР продовжує організовувати табори для відбудови України та займатися гуманітарною підтримкою українців.

Відео дня

Хто будує Україну та чому молодь долучається до волонтерства, в ефірі Радіо НВ розповіла Анастасія Драчук, програмна керівниця ініціативи.

https://www.youtube.com/watch?v=g8wLpfHkw5g

— Хотіла б, аби ви для нашої аудиторії розповіли трошечки передісторії, як рух виник і чим займався до 24 лютого?

— Рух виник 2014 року як реакція на військові дії на сході України, в Краматорську. Тоді один зі співзасновників Юрко Дідула поїхав допомагати своєму другу Колі Дорохову відновити квартиру, яка постраждала через обстріли. Але він поїхав не сам — узяв ще декілька своїх друзів.

Вони спочатку допомогли Колі. Потім зрозуміли, що допомога потрібна не тільки йому. Це була багатоповерхівка на околиці Краматорська, яка добряче постраждала. У результаті тижнева волонтерська мікроакція переросла в майже два місяці безперервного перебування там. Відновили більше 20 квартир.

Якщо спочатку вони їхали і думали, що це буде більше про будову і відбудову, то перебуваючи в Краматорську зрозуміли, що це більше про спілкування з людьми. Так почали шукати різні варіанти, як із цим можна працювати далі.

Ми багато дивилися на досвід інших країн, які працювали з відбудовою своїх міст.

Є такий формат — волонтерські табори, коли молодь приїжджає, відбудовує і разом із тим отримує щось для себе з одного боку, а з іншого — все ж займається тим, що потрібно зараз країні.

З 2014 року до 24 лютого ми були в 85 різних містах. Ми переросли не лише в діяльність на сході України, в Луганській та Донецькій областях, а були в усіх областях, бо зрозуміли, що є запит на відбудову [не тільки] на сході, а й в інших містах.

Тому ми приходили в мирні міста і створювали там молодіжні центри, мурали, публічні простори, допомагали сім'ям у складних життєвих обставинах. Це такий елемент, який із нами ще з 2014 року і ми його постійно бережемо.

— Як цей попередній досвід допоміг вам 24 лютого — в цій для багатьох людей усе ж новій реальності, бо масштаби стали ще більшими, страшнішими, серйознішими? Чи був у вас якийсь план дій на випадок, якщо повномасштабне вторгнення все ж станеться?

— Попередній досвід точно нам допоміг, бо зараз ми не придумуємо велосипед, не шукаємо, не витрачаємо час на те, щоби зрозуміти, як це робити. Ми просто робимо те, що найкраще вміємо, [чого навчилися] за ці всі вісім років.

До війни ми саме закінчували свою стратегію. Мені здається, що багато організацій у цей час цим займалися. Ми і низка інших — це постмайданні організації, в яких закінчувалися цикли стратегування. Ми тоді коротко обговорили, що будемо більше присутні на сході України знову, якщо в цьому буде потреба.

Сказати чесно, як організація ми не були готові до того масштабу війни, яка нас очікувала після 24 лютого. Тому в перші тижні так само активно займалися гуманітарними питаннями, якими раніше не займалися. Це евакуація людей, переважно наших, бо за вісім років ми обросли спільнотою з майже п’яти тисяч людей і велика частина з них [мешкає на] іншому березі Дніпра, який дуже постраждав. Їх усіх потрібно було переміщувати: когось — до Львова, до Ужгорода, когось — за кордон, комусь допомагати з батьками.

І була інша хвиля людей із Києва, Харкова, Львова, які їхали на схід, до Чернігова, до Києва. Їм також треба було допомагати з дуже базовими речами — [починаючи з] якихось шапок, балаклав, і до більш глобального — тепловізорів, дронів.

У перший місяць [повномасштабної війни] ми дуже активно займалися тим, що допомагали нашій спільноті таким чином. І роздумували, чи ми готові починати робити нашу класичну діяльність. Вже в середині березня почали активніше працювати з волонтерськими таборами на заході. Але спочатку нам теж треба було трохи часу на те, аби перелаштуватися і зрозуміти, яка ситуація і як далі рухатиметься війна.

— Був якийсь переломний момент, коли ви зрозуміли, що можна повертатися до своєї звичної діяльності?

— Мені здається, що в кожного в команді цей переломний момент прийшов по-своєму.

Я перші тижні займалася тим, що обдзвонювала постачальників за кордоном і намагалася щось купити — одну каску, яку купувала половина України. Це було неймовірно складно, зокрема емоційно, бо ти розумієш, що докладаєш дуже багато зусиль, але не маєш того результату, який очікуєш або який звик отримувати.

Я прийшла до Юрка й кажу: «Напевно ми тут не найефективніші і нам точно вартує робити те, що ми можемо робити. І окрім того, що робити самим, навчати інші організації робити те ж саме, тому що масштаб і об'єм війни великий. Зрозуміло, що такої організації як Будуємо Україну Разом не вистачить для відновлення всієї країни. Треба максимально ділитися тим досвідом, аби дедалі більше схожих ініціатив та організацій виникало».

Десь у середині березня ми ухвалили перше рішення, що точно відновлюємося. Написали своїм партнерам, сказали в команді: «Друзі, ми починаємо будувати». У березні горизонт планування — тиждень, потім — два, потім — місяць. Зараз він уже розтягується до плюс-мінус трьох місяців, шести, але спочатку це було дуже короткострокове тижневе планування.

— Тижневе — це ще у вас було дуже круто. Я пам’ятаю, в перші тижні моїм сумним жартом було, що вранці прокинулася — добре, і на тому спасибі, працюємо.

— Напевно, перші дні ми так само [жили]. Ми ще мали чергування в офісі, бо він був точкою, куди приїжджало дуже багато людей.

Але в команді ми по-різному сприймали [наше відновлення]: комусь було окей в середині березня вже робити нашу стандартну активність, комусь — треба було ще два-три тижні, місяць для того, щоб зрозуміти, що треба повертатися до стандартної діяльності. Хтось більше працював у гуманітарному напрямку і продовжував це робити. У червні ми вже повноцінно відновили всю нашу діяльність, навіть масштабнули її десь у три-чотири рази, в порівнянні з минулими роками. Тому для нас це складно, але виявилось вікном можливостей: ми можемо робити набагато більше і розуміємо, як це робити.

Класно, що зараз виникає багато ініціатив, які схожі на БУР або працюють із відбудовою та волонтерами. У нас тут є і своя експертиза, і своя унікальність.

Новим організаціям, які виникають, ми говоримо: «Клас, але ви можете з волонтерами не тільки розбирати завали, а будувати». Вони: «Ні, не можемо». [На що відповідаємо]: «Насправді можете. Ми це робимо вісім років, все буде добре». Це займає час — пояснити людям, що волонтер чи волонтерка, які до того ніколи не шпаклювали, не клеїли шпалер чи не мурували, можуть це зробити під якісним супроводом.

Ми зараз багатьом організаціям надаємо менторську підтримку. Найближчим часом будуть новини про колаби з організаціями, які працюють на Київщині та Чернігівщині, щоб все-таки потрошку ділитися своїм досвідом. Аби більше і більше людей розуміли, чому залучення молоді — це не просто умовна безкоштовна робоча сила, а більше про довгостроковий ефект. І про те, що можуть прийти ще раз на Чернігівщину і Київщину, знову все попалити, але ми вже знатимемо, як це відновлювати. Це так само про якесь відчуття того, що я на своїй землі.

Читала відгуки. Періодично їх прочитую, бо ми, офісний планктон, не маємо прямої комунікації і треба чимось підживлюватись. Одна дівчинка сказала, що коли дивиться якісь новини, у неї виникає ненависть до України, а коли приїжджає на БУР табори — ненависть до русні, любов до України. Я розумію, що наша русофобія недостатня, але хотілось би, аби ми це робили не від ненависті, а від того, що дуже сильно любимо свою країну.

Ця публікація створена НВ за підтримки ІСАР Єднання у межах проєкту «Ініціатива секторальної підтримки громадянського суспільства», що реалізується ІСАР Єднання у консорціумі з Українським незалежним центром політичних досліджень (УНЦПД) та Центром демократії та верховенства права (ЦЕДЕМ) завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID). Зміст матеріалу не обов’язково відображає погляди ІСАР Єднання, погляди Агентства США з міжнародного розвитку або Уряду США.
Показати ще новини
Радіо НВ
X