Жах, який потрібен людям. Чому нас так захопила Гра в кальмара — пояснює психологиня
Серіал Гра в кальмара (Squid Game) від Netflix за місяць отримав мільйонні перегляди. За сюжетом, сотні людей беруть участь у смертельних іграх із великим грошовим призом, аби вирішити свої фінансові проблеми.
Як серіалу вдалося викликати такий ажіотаж, Радіо НВ розповідає психологиня Олена Шершньова.
Олена Шершньова
Перша причина ажіотажу — це те, що серіал дійсно азартний, він захоплює. Цікаві ігри, цікаво спостерігати, що буде далі, якою буде наступна гра.
Те, що люди бачать криваві сцени, жорстокість, із першого погляду жахає, але насправді допомагає людям виводити агресію. Бо люди прагнуть жорстокості або в реальному житті, або хоч би в серіалі. Це людська природа, від цього нікуди не подітися. Тож краще нехай це буде на екрані.
У шоу є багато персонажів, із якими люди можуть підсвідомо поєднуватися. У звичайних фільмах жахів буквально декілька персонажів: поганий, позитивний персонаж і загалом усе. Тут персонажів дуже багато і кожна людина, кожен глядач може знайти свій психотип, під'єднатися до нього, проживати разом із ним усе це.
І люди під'єднуються не лише до гравців, але й до охоронців, до VIP-персон, до поганців. Різні люди знаходять свої споріднені психотипи, і тому так цікаво за всім цим спостерігати.
І ще одна думка — переможець може отримати величезний куш. Людям приємно вірити, що в житті може бути така ситуація, коли просто на голову впадуть такі величезні гроші. І навіть якщо більшість поплатиться своїм життям, усе одно буде той щасливчик чи щасливчики, які отримають гроші.
Цікаво було спостерігати за реакціями різних психотипів, за тим, хто як себе поводить у скрутних, екстремальних обставинах. Наприклад, абсолютно асоціальна героїня в екстремальних умовах усе ж таки схильна об'єднуватись у зграю, в команду. Потім було цікаво спостерігати за реакцією сильної жінки, яка впала в залежність від чоловіка і при таких обставинах зламалася навіть дужче, ніж під загрозою смерті. Мені як психологу було надзвичайно цікаво спостерігати за персонажами, я впевнена, що багато хто з глядачів також це помічав.
Про шкоду цього серіалу. Говорять про його вплив на підлітків, на дітей. Я хочу зазначити, що там немає жодної прийнятної рольової моделі для дитини. Навіть головний герой Гри в кальмара Кі Хун, який позиціонується як більш-менш позитивний персонаж, нехай і зі слабкостями, в одній із серій чинить зовсім негідним чином. Він затримався у підлітковому віці, не захотів дорослішати. У нашому суспільстві багато таких людей. Вони вважають, що про них мають піклуватися батьки, держава, хто завгодно, але не вони самі.
Майже всі підлітки дивляться цей серіал. Не можна зараз установити обмежень, і я би не радила батькам це робити, тому що діти будуть просто потайки дивитися, не ділитися своїми міркуваннями з батьками. Якщо батьки не будуть всаджувати перед екраном, але й не будуть забороняти, є шанс, що дитина подивиться і хоч би обговорить потім цей серіал із батьками. Тоді батьки зможуть її скерувати певним чином, вислухати, що сподобалося, що не сподобалося? У такому діалозі ви можете цей серіал навіть із педагогічним контекстом використати і пояснити дитині, як не треба поводитися, щоби не опинятися на місці тих героїв.
У цьому серіалі є чому навчитися, завжди в житті є можливість чомусь навчитися на антиприкладах, приміром. Дивлячись серіал Гра в кальмара можна навчити дитину, як же погано складається життя у тих, хто не хоче працювати, хто не знає приказку, що безкоштовний сир у мишоловці, хто намагається отримати гроші, не докладаючи до того якихось зусиль, хто веде деструктивний спосіб життя і таке інше. Тобто дивлячись на цих антигероїв та їхный антиприклад, можна формувати у дітей нормальні здорові рольові моделі.
Люди зі здоровою психікою, якщо подивляться найкривавіший серіал, не підуть вбивати ніколи. Якщо психіка хвора, то будь-яка подія може стати тригером, який запустить потім незворотні процеси та дії. Тому я би більше грішила на вроджені якості, а не на кінопродукти. Якщо у людини є схильність до жорстокості, до того, щоби вбивати або бути тираном, то вона цей тригер знайде або на екрані, або в реальному житті і вберегтися від такого буде складно.
Якщо є схильність до жорстокості, психопатичні елементи у психічній організації, то теж є загроза, таким людям варто уникати подібних серіалів. З іншого боку, є ще таке поняття як адреналінозалежність. Людям психопатичного складу весь час необхідно відчувати екстрим: вони швидко кермують автомобілем, вони люблять екстремальні види спорту, і вони люблять криваві серіали. Якщо вони цю напругу не будуть скидати, то можуть зайти надто далеко. Тобто, з одного боку, це може бути тригером, а з іншого боку — необхідно скинути таким чином напругу і вести соціально-нормальне життя, а не йти і шукати вихід своєї агресії десь на вулицях.
Наприклад, у Радянському Союзі була цензура, ніяких кривавих сцен, нічого страшного з екрану побачити не можна було, але маніяки існували все одно. І тригерами для них могли стати найнезначущі події їхнього життя. Наприклад, одному з маніяків відмовила у дружбі дівчинка в дитячому садочку, і він став відомим душителем. А є інші приклади, коли люди проходять війну, проходять якісь криваві жахливі події, катаклізми і виходять звідти, в принципі, зі здоровою психікою. Тобто все залежить від вроджених здібностей і здатностей нашого мозку. І не варто звинувачувати медіа, серіали, коли хтось злітає з катушок.
Серіали мають на меті заповнити внутрішню порожнечу. Якщо життя порожнє, то ми намагаємося переживати чуже життя, чужі історії, дивлячись серіали. Треба у життя закинути щось цікавеньке. І таким цікавеньким може стати серіал. Моя порада — заповнювати своє життя реальними приємними подіями, жити в задоволення і не намагатися проживати віртуальне життя персонажів.
