«Війна в Україні відкрила старий біль». Іман, Демна Гвасалія, Аджак Денг розповіли британському Vogue, що означає бути біженцем
Британський Vogue вибрав для обкладинки травневого номера фото Миколаєва, а заголовний матеріал присвятив 16 історіям людей, які змушені були залишити рідні домівки внаслідок воєн у різних куточках світу.
Війна Росії проти України — головні події 3 червня
У британському Vogue вийшла велика стаття, присвячена біженцям як явищу, яке в останні роки набуло масових масштабів. Протягом останнього десятиліття одна криза з біженцями змінювала іншу: Сирія, Афганістан. Наразі до Європи масово біжать українці, рятуючись від війни Росії проти України.
Vogue, який розмістив на обкладинці травневого номера фотографію Варварівського мосту в Миколаєві, наводить історії біженців з інших країн, проводячи паралелі з історіями українців.
«Що відбувається, коли у вас немає вибору, крім як залишити свій будинок? Що означає залишити все, до чого звик?», — запитують автори матеріалу, толерантно називаючи війну в Україні конфліктом і не зазначаючи країну-агресора. Замість них війну війною називають інші, що відчули її на собі.
У статті, що отримала назву За межами, наведено 16 історій людей, які в різні роки вимушені залишити рідний дім і країну через військові дії.
Серед тих, із ким поговорили редактори видання, відома супермодель Іман, що втекла з батьками із Сомалі, модель Аджак Денг — біженка з Південного Судану, креативний директор Balenciaga Демна Гвасалія — біженець із охопленого війною регіону Грузії Абахазії та інші. Вони говорять про свій особистий болісний досвід, і проводять паралелі з кризою з українськими біженцями, яка роз’ятрила їхні старі рани.
«Як біженець, я знаю, що війни вбивають більше мирних жителів, ніж військових, і що війни завжди породжують біженців. Я бачив, що війни не закінчуються просто тому, що вони закінчилися, їхні наслідки відбиватимуться на тілах, умах і душах через десятиліття, — зазначив американський письменник в'єтнамського походження В'єт Нгуен Тан. — Як біженець, письменник і людина я підтримую народ України, який страждає зараз і страждатиме у майбутньому, навіть після того, як насильство припиниться. Я виступаю проти Володимира Путіна й авторитаристів та автократів, зокрема й тих, яких підтримують США. Я вважаю, що всі українські біженці мають бути прийняті всюди, з відкритими кордонами, відкритими серцями, відкритими обіймами та відкритими думками».
«У 1972 року батьки розбудили нас посеред ночі. Ми сіли у фургон у тому, у чому були, і виїхали з Сомалі до Кенії. Мені ледве виповнилося 16 років, і раптом я опинилася у чужій країні. Я стала біженкою, що означало щоденну боротьбу за виживання. Я пам’ятаю, як мені довелося дбати про себе, — розповіла Іман. — Якби не неурядові організації, які захищали мене, цікавилися мною щодня, не знаю, як би склалося моє життя».
Вона додала, що досвід, якого вона тоді здобула, надихнув її стати частиною некомерційної організації Care, яка бореться з глобальною бідністю у більш ніж ста країнах світу і серед іншого допомагає біженцям, насамперед жінкам та дітям.
Креативний директор Balenciaga Демна Гвасалія, який у березні присвятив показ бренду Україні, також згадав історію своєї родини.
«Війна в Україні відкрила старий біль, який я носив у собі, починаючи з 1993 року, коли те саме сталося в моїй рідній країні. (Демна народився в Сухумі, в регіоні Грузії Абхазія, в якому в 1992—1993 році спалахнула російсько-грузинська війна — nv.ua). Тоді я назавжди став біженцем, — розповів Демна в інтерв'ю Vogue. — Назавжди, бо це те, що лишається з тобою: страх, розпач, усвідомлення того, що ти нікому не потрібен. Але одночасно я засвоїв, що в житті є справді важливі речі, найважливіші, такі як саме життя, людська любов і співчуття».
«Ось чому робота над березневим показом Balenciaga осінь-зима 2022 була для мене неймовірно важкою. Тому що в такий час мода втрачає свою актуальність і фактичне право на існування. Тиждень моди здається абсурдом. На мить я задумався про відміну шоу, над яким ми з моєю командою старанно працювали і якого всі з нетерпінням чекали. Але потім я зрозумів, що скасування шоу означатиме здачу, капітуляцію перед злом, яке вже завдавало мені стільки болю майже 30 років. Я вирішив, що більше не можу жертвувати частиною себе в цій безглуздій, безсердечній війні его. Мій показ не потребував пояснення. Це була посвята безстрашності, опору та перемозі любові та миру», — додав він.
«Існує помилкова думка, що це вибір людей стати біженцями, що вони вважають за краще кинути все в пошуках чогось кращого. Ніхто не хоче залишати свою сім'ю, своїх друзів і все, що вони люблять і чим дорожать, щоб кілька днів іти в незнайому країну і починати все спочатку», — розповіла Аджак Денг, яка стала біженкою в ранньому дитинстві, коли її сім'я втекла з Південного Судану. Багато років вони провели у таборі для біженців, а потім перебралися до Австралії.
«Дивовижно, що є країни, які з розкритими обіймами вітають людей, які рятуються від конфліктів, — зазначила вона. — Я чула, що Польща вже прийняла понад 2 мільйони українців. Почуватися в любові і в безпеці — це все, чого хоче людина наприкінці дня».
У травневому номері Vogue вийшли три розмови з українками, які змушені були залишити свої домівки через агресію Росії проти України. Це редакторка розділу Культура Vogue Україна Дар’я Слободянюк, стилістка Ольга Макогон та модель Олександра Супруненко. Вони розповіли, як і чому вирішили поїхати.
«Внутрішньо переміщена особа — такий тепер мій статус. Коли я пишу це, війна в Україні досягла позначки в один місяць. Після трьох тижнів у моєму домі в Києві, який бомбили з першого дня війни, я поїхала до Львова, затишного та красивого міста на заході України. Сюди вже втекло близько 200 тис. осіб — з Харкова, Чернігова, Маріуполя та інших міст України, деякі з яких зараз зрівняли із землею», — розповіла Дар’я Слободянюк, яка постійно працює волонтеркою у Львові, а її чоловік, лікар за спеціальністю, який підписав контракт зі збройними силами через три дні після початку війни, працює у військовому госпіталі.
«Виїжджаючи з Києва, я пообіцяла собі, що не стану біженкою. За даними Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, на кінець березня Україну залишили понад 4 млн людей. Для мене залишити країну рівносильно капітуляції. Ні, Путін, цього не буде. Я готова битися», — додала вона.
Своєю історією поділилася також київська стилістка Ольга Макогон, яка разом із батьками перебралася до Польщі, а потім до сестри у Велику Британію, після ночі, проведеної у бомбосховищі. А її хлопець пішов у армію.
«Бути біженцем — це нова реальність, нова країна, новий менталітет, нові люди. Це ярлик із конотацією слабкості, але зараз, у цьому становищі, я думаю інакше. У житті нам надається можливість відчути себе зневіреними або використати свої гірші моменти, щоб стати сильнішими. Я здорова, жива. У 40 років я можу побудувати щось нове зі зламаного життя. Ось що для мене означає бути біженцем: нагода зробити щось краще», — додала Ольга.
«Того ранку нас розбудили не сліпучі сонячні промені і не дражливе дзижчання наших будильників, а несамовиті звуки сирен і бомб, що рвалися над мирним містом. Того ранку ми не займалися своїми звичайними справами, готували каву та планували майбутній день. Натомість у жаху та паніці ми хапали тільки те, що могли забрати. З документами та домашніми тваринами на руках ми їхали, не розуміючи, що на нас чекає в майбутньому. Наші домівки, уже не прихисток від зовнішнього світу, досі сповнені спогадів про безтурботне життя», — розповіла модель і киянка Олександра Супруненко, що виїхала за межі України.
«Усе, що в нас є — це паспорт, пара футболок і голос. Тепер наші голоси є інструментами свободи та справедливості. Приховуючи почуття провини за втечу, ми відмовляємося мовчати. Як країна ми як ніколи єдині, борючись за світле майбутнє. Ми вдячні людям, які надають неоціненну допомогу та сповнені нескінченного почуття подяки. Просто „дякую“ ніколи не буває достатньо», — додала вона.
