«Почитала анкету і зрозуміла: цей малюк — наш». Історії трьох мам, які усиновили дитину в Україні

20 лютого, 09:01
В інтернатних закладах України сьогодні перебувають близько 98 тис. дітей. Проте лише частина з них — 16 778 дітей — можуть бути усиновлені (Фото:Marcia Fernandes via Pexels)

В інтернатних закладах України сьогодні перебувають близько 98 тис. дітей. Проте лише частина з них — 16 778 дітей — можуть бути усиновлені (Фото:Marcia Fernandes via Pexels)

Журналістка НВ Саша Горчинська розповідає, чи складно усиновити дитину в Україні, які труднощі з адаптацією можуть чекати на прийомних батьків та чому не всі діти, які перебувають в інтернатах і дитбудинках, можуть знайти собі нові родини.

68 581 — стільки дітей в Україні мають статус «сирота» або «дитина, позбавлена батьківського піклування». 8 тис. 813 дітей перебувають у дитячих будинках сімейного типу, 5 тис. 924 дитини — в прийомних сім'ях, 48 тис. 786 дітей влаштовані в сім'ї опікунів або піклувальників. Решта, — а це десь 5 тисяч дітей — перебувають в інтернатах.

Відео дня

В інтернатних закладах України сьогодні перебувають майже 98 тис. дітей. Проте лише частина з них, а саме 16 тис. 778 дітей, можуть бути усиновлені, каже в коментарі НВ Дар’я Касьянова, голова правління Громадської спілки Українська мережа за права дитини, програмна директорка МБО БФ СОС Дитячі містечка України. Вона пояснює: більшість дітей-сиріт або дітей, позбавлених батьківського піклування, перебувають під опікою — тобто, по суті, в родині. Часто-густо опікунами є інші родичі, наприклад, дідусі або бабусі.

«Діти також можуть перебувати в інтернатних закладах, наприклад, через стан здоров’я — якщо йдеться про дітей з інвалідністю, особливими освітніми потребами або хронічними захворюваннями, які не можуть перебувати в родинах через відсутність належних умов — соціальних та медичних послуг», — пояснює Касьянова.

Також це — діти із сімей в складних життєвих обставинах, які є так званими «соціальними сиротами» — тобто їхніх батьків не позбавляють батьківських прав, через що діти можуть роками перебувати в спеціалізованих закладах, не маючи можливості отримати нових опікунів або нову сім'ю.

Про національне усиновлення протягом кількох останніх років говорять вкрай рідко, наголошують в SOS Дитячі містечка України. Немає ні великих інформаційних кампаній, ні національних заходів — які проводилися, наприклад, за часів президентства Віктора Ющенка. Тож і дітей, які були би влаштовані в сімейні форми виховання, суттєво поменшало. При цьому кількість кандидатів на усиновлення дитини в Україні не дуже скоротилася. Наразі в черзі на усиновлення перебувають приблизно 1 тис. 200 людей — це люди, які вже зібрали повний пакет необхідних документів, пройшли відповідне навчання та просто чекають.

Усиновити дитину в Україні може не лише пара, а також чоловік або жінка, які не перебувають в шлюбі або в парі (Фото: Фото має ілюстративний характер / Pexels via Pixabay)
Усиновити дитину в Україні може не лише пара, а також чоловік або жінка, які не перебувають в шлюбі або в парі / Фото: Фото має ілюстративний характер / Pexels via Pixabay

«Як правило, більшість кандидатів хочуть всиновити дитину до 3-х років. Бажано, щоб вона була здоровою, не мала ніяких особливостей ментального розвитку, а також — щоб у неї не було живих родичів. І щоб це був або один хлопчик, або одна дівчинка — тобто одна дитина, а не брат із сестрою, наприклад. Взагалі, чомусь народжувати всі хочуть більше хлопчика, а якщо всиновлювати — то дівчинку», — розповідає Дар’я Касьянова про побажання українців.

Вона додає: попри стереотипи, процес усиновлення дитини в Україні — не такий вже і складний. Принаймні та частина, яка стосується збору документів — цей процес триває від двох тижнів до місяця. Та складнощі можуть виникати на інших етапах. Наприклад, на етапі пошуку дитини. Процес позбавлення батьківських прав може тривати роками. Дитину вилучають із сім'ї через скарги на домашнє насильство, забирають до інтернату. Через деякий час суд відхиляє цю справу, бо ніхто не був присутній на засіданні, а фактів насильства не зафіксовано. Дитину повертають назад у сім'ю, або залишають в інтернаті. Але батьків так і не позбавляють батьківських прав.

Проблеми можуть з’являтися і на інших етапах. До прикладу, із проходженням навчання — цей процес ускладнився через коронавірусні обмеження. Або ж коли всі документи на усиновлення вже передані до суду, засідання може довго переноситися, бо суддя зайнятий іншими справами. Особливо це актуально для територій, де або немає суддів, або ж один суддя на кілька ОТГ. У таких випадках «дитячі» питання для суду просто не є пріоритетом.

Ще одна складність на цьому шляху — відсутність повноцінного психологічного супроводу або допомоги батькам, які усиновили дитину, в процесі або після його завершення. Закон передбачає, що такі сім'ї мають отримувати соціальний супровід, але по факту він — формальний через велике навантаження на соцпрацівників. Через що батьки залишаються віч-на-віч із такими проблемами, як, наприклад, складнощі адаптації дитини у новій родині.

«Є сім'ї, які після прийняття дитини вважають, що в них все прекрасно: одразу наймають купу репетиторів, починають вчити з дитиною англійську, математику тощо. Як наслідок, мають серйозні проблеми. Адже перше і основне завдання в адаптації дитини — це встановлення довіри всередині родини. Дитина має знати, що її люблять. Це — базовий показник безпеки», — коментує помилки батьків Дар’я Касьянова. Іноді, каже вона, дитині навіть рекомендується пропустити один клас у школі: наприклад, якщо до цього дитина ходила в перший клас, можливо, краще знову відправити її в перший, аніж у другий. Це дозволить зменшити стресове навантаження. Адже нерідко діти, які перебували в інтернатних закладах, мають проблеми емоційного, психологічного характеру, відстають від вікових норм інтелектуального розвитку.

Репортерка НВ Саша Горчинська записала історії трьох прийомних мам. Вони розповідають, чому вирішили взяти в свої сім'ї прийомних дітей та з якими складнощами мали справу в процесі усиновлення.

Ольга Большова, мама Стефанії

Ми з чоловіком обговорювали наше бажання всиновити дитину одразу після одруження. Разом волонтерили в дитячих будинках — розуміли, що хочемо взяти малюка і допомогти йому бути в сім'ї. Тому це було усвідомлене рішення, яке довго виношувалося. Коли ми з чоловіком погодили між собою, що нарешті готові, нашій старшій доньці виповнилося сім. Необхідні документи зібрали десь за два тижні. Далі соціальна служба наказала чекати, коли з’являться кандидати на всиновлення.

За декілька місяців я зателефонувала, щоб перепитати, що там — чула і бачила, що дитбудинки в Україні переповнені. Тому здивувалася, що треба чекати так довго. Ми з чоловіком самі почали обдзвонювати пологові будинки та дитячі відділення лікарень — питали, чи є діти на усиновлення, адже ми вже маємо готовий пакет документів і готові взяти малюка віком до трьох років.

Буквально за тиждень мені зателефонували з пологового будинку і сказали, що від однієї дитини відмовилася мама. Я одразу телефоную чоловікові, ми все кидаємо, їдемо туди. Нам виносять малюка і показують через скло. Йому було всього сім днів від народження.

Фетальний алкогольний синдром виникає у дитини внаслідок вживання матір'ю алкоголю під час вагітності (Фото: Фото має ілюстративний характер / Lisa Fotios via Pexels)
Фетальний алкогольний синдром виникає у дитини внаслідок вживання матір'ю алкоголю під час вагітності / Фото: Фото має ілюстративний характер / Lisa Fotios via Pexels

Ми зателефонували до соціальної служби та повідомили, що знайшли дитину, від якої відмовилися, і хочемо її усиновити. Наступного дня поспілкувалися з лікаркою, розпитали чи потребує малюк термінового лікування, який був перебіг вагітності в біологічної мами. Та лікарка вже тоді не пішла на контакт — нічого не сказала, і це було дуже дивно. Здавалося, що вона щось недоказує.

Далі почали працювати із соцслужбами, щоб вони швидше зробили для дитини відповідний статус, який дозволить її усиновити. Ця тяганина тривала деякий час: треба було взяти підпис там, і тут, почекати, доки потрібні люди вийдуть з відпустки, і таке інше. Ми з чоловіком підганяли ці процеси як могли, бо на той час приходили до лікарні щодня, щоб брати на руки дівчинку, говорити з нею, співати їй колискові. Бачили, що там про неї не дуже добре піклуються, не носять на руках, просто поклали в бокс, дають молоко з пляшечки і змінюють памперси. І вона лежить одна. Від того в дитини розвинулась кривошия — її не перекладали з боку на бік, голова завжди була повернута однобіч. Медсестри ж питали мене, навіщо я беру дитину на руки — мовляв, вона ж звикне, і що з нею потім робити? Я відповідала, що все одно її заберу, тому нехай звикає.

Коли Стефанії виповнився місяць, вона вже була з нами. Півроку тривав період адаптації, щоб Стефа могла відчути себе в безпеці. Нам порадили поїхати в ОХМАТДИТ і перевірити здоров’я дитини. Стефа народилася масою два кілограми, мала маленький зріст та маленький об'єм голови, хоча була доношеною. Я одразу збагнула: має бути якась причина.

Вже за півроку ми помітили, що у Стефанії є затримка в розвитку. Але всі лікарі запевняли: ну, ми ж не знаємо, що вона пережила внутрішньоутробно, як харчувалася її мама, чи були в неї стреси. І пропонували просто спостерігати.

Ми почали шукати, які проблеми можуть бути в дітей, якщо мама вживала алкоголь під час вагітності, і вийшли на такі діагнози як фетальний алкогольний синдром (ФАС), та фетальний алкогольний спектр порушень (ФАСП)

У дворічному віці стало помітно, що у Стефи — суттєва затримка розвитку. Вона не говорила, не бавилася з іграшками, їй важко було посидіти, погортати книжку. Я порівнювала її зі старшою дитиною і розуміла: Стефа розвивається з відхиленнями від норми.

Спершу спеціалісти списували це на розлад аутистичного спектру, тож ми почали працювати з найкращими корекційними центрами у столиці: корекційні педагоги, логопеди, дефектолог, музична терапія, іпотерапія, плавання, масаж, сенсорна інтеграція. Але питання все одно залишалися. І тоді в соцслужбі нам натякнули, що Стефина біологічна мама вживала алкоголь та перебувала на обліку в нарколога.

Далі ми почали шукати, які проблеми можуть бути в дітей, якщо мама вживала алкоголь під час вагітності. І вийшли на такі діагнози, як фетальний алкогольний синдром (ФАС), та фетальний алкогольний спектр порушень (ФАСП). Все постало на свої місця: ми вже знали, із чим маємо справу, залишалося лише знайти інформацію щодо того, як із цим працювати.

В Україні, на жаль, ніхто не зміг розповісти мені про ФАС. Я вивчала англомовні джерела самотужки, і так з’ясувала, що це — поширена річ, про це багато говорять за кордоном, в інших країнах є асоціації та батьківські групи, медичні ФАСП-центри, і це відкриває батькам таких діток дуже багато шляхів. У нашій країні ж нічого з цього не було, тож я створила батьківську групу у фейсбуці, де обмінювалася досвідом з іншими батьками. А потім ми з чоловіком заснували громадську організацію Діти з ФАС, щоб порушити це питання на державному рівні. Наша мета — підвищити рівень обізнаності щодо ФАСП в Україні, допомогти сім'ям, які виховують діток із цим діагнозом. А також — сприяти запобіганню ФАСП, бо це порушення, яке на 100% можна попередити. Для цього потрібно просто не вживати алкоголь під час вагітності.

ФАСП — це спектр різних порушень, а тому немає двох одинакових дітей із цим синдромом. Такі діти можуть мати деякі фізичні вади, як-от вади серця, кісток, сечівника, порушення слуху, зору. В них можуть бути нижчий зріст та менша вага. Є когнітивні порушення: знижена концентрація уваги, проблеми з пам’яттю, повільна швидкість обробки інформації, труднощі з розумінням абстрактних понять, з моторикою, порушення мовлення. Наприклад, Стефі складно говорити: вона важко добирає слова і формулює свої думки.

У дітей з ФАСП можуть виникати труднощі зі встановленням причинно-наслідкових зв’язків. Дуже часто ці дітки гіперактивні, мають дефіцит уваги, спостерігаються поведінкові порушення. Їм часом важко зрозуміти іншу людину, є проблеми зі зчитуванням соціальних сигналів. Вони не люблять зміни в рутині, схильні до емоційного перевантаження, тому з ними треба працювати постійно.

Адаптація в родині проходить легше, якщо батьки приділяють дитині достатньо часу і не завантажують її репетиторами та курсами, каже Ольга Большова (Фото: Фото має ілюстративний характер / Kampus Production via Pexels)
Адаптація в родині проходить легше, якщо батьки приділяють дитині достатньо часу і не завантажують її репетиторами та курсами, каже Ольга Большова / Фото: Фото має ілюстративний характер / Kampus Production via Pexels

Діти з ФАС часто мають і сенсорні порушення. Наша Стефа не відчувала смаків, запахів, дотиків. В неї було порушення відчуття свого тіла — вона погано відчувала біль, холод, голод. Я вважала: вона не плаче, не просить їсти — тиха і спокійна дитина. А насправді це — порушення. Хоча інші дітки з ФАСП, навпаки, можуть часто плакати, бувають дуже тривожними вже від народження.

Раніше Стефанія не могла повідомити, що їй холодно. В неї замерзали руки, я це бачила, а вона — мовчала. Зараз вона вже може сказати: «Мамо, дай рукавички, бо мені — холодно». Коли Стефа падала, то, попри збиті колінця, просто вставала і прямувала далі, не відчуваючи болю. Я вчила її, що коли в неї йде кров, то їй може бути потрібна допомога і про це треба казати.

Щоб досягти такого прогресу, ми займалися з корекційними педагогами, я записувала ці заняття на відео, а потім ми повторювали вправи вдома. Таким чином накопичилося багато відеоматеріалу. Тож я вирішила зробити канал в YouTube, де викладаю заняття зі Стефою. Як виявилося, багато батьків, які виховують дітей з ФАС, не знають, як працювати з ними. А їх в Україні дуже багато, просто про це не прийнято говорити через стигму. Та й зазвичай батьки самі не знають, що в дитини ФАСП, бо їм просто кажуть, що це затримка розвитку, або ж педагогічна запущеність. Мешканці невеликих населених пунктів можуть не мати змоги займатися із педагогами, бо таких спеціалістів у них немає в принципі. Тож через цей канал ми ділимося з ними досвідом.

Кожна дитина з ФАС має свої особливості й сильні сторони. Батькам потрібно дізнатися, які ці сильні сторони, і вибудовувати свою роботу з дитиною, відштовхуючись від цього. Бо ці дітки можуть бути дуже талановитими в інших сферах. Наприклад, їм може важко даватися математика, чи письмо, але вони можуть бути хорошими спортсменами або музикантами. До речі, для діток з ФАС дуже важливий спорт. Добре підійдуть і футбол, і гімнастика, і біг, і танці — якщо є можливість віддати дитину на якусь спортивну секцію, для неї це буде величезною перевагою.

Ще один «ключик», який допоможе батькам таких діток — змалку привчати малюка до відповідальності. Наприклад, навчити дитину догляду за домашньою тваринкою, або ж за рослиною — розповісти, як правильно поливати і доглядати вазон.

Вдома має бути спокійна атмосфера, бо діти з ФАС часто бояться гучних звуків і галасу. Коли хтось волає, вони або починають кричати самі, або втікають. Треба розуміти, що середовище, в якому виховується дитина, не менш важливе, ніж заняття та консультації спеціалістів. Батьки мають знати, що поведінка дитини з ФАСП — це лише симптоми відповідних порушень. Ми не змінюємо дитину, а намагаємося створити умови, в яких вона має почуватися добре і могла розвиватися у своєму темпі.

У дітей з ФАСП можуть виникати труднощі зі встановленням причинно-наслідкових зв’язків. Дуже часто ці дітки гіперактивні, мають дефіцит уваги, спостерігаються поведінкові порушення

У школі дітям з ФАС часто потрібен помічник — асистент. Навчатися їм буде легше за спеціальною спрощеною програмою — за індивідуальним навчальним планом. Вони працюють стільки, скільки зможуть, бо часто мають низький ресурс і швидко стомлюються.

Велика проблема в тому, що в Україні фактично відсутня діагностика, яка дозволяла би визначити в дитини порушення зі спектру ФАСП. Часто-густо шкільні вчителі не розуміють таких особливостей учня. А тому в школі таку дитину можуть цькувати, ображати, насміхатися з того, що в неї щось не виходить, що вона не розуміє, надто повільна тощо.

Як я вже згадувала, ФАС — чи не єдиний синдром, який на 100% можна попередити. Адже до цього призводить вживання алкоголю під час вагітності. Тож аби такого не сталося, варто працювати з жінками, які живуть з алкогольною залежністю, допомагати їм у проходженні реабілітації. А не стигматизувати та дискримінувати їх. Та проводити широку просвітницьку кампанію про ризик вживання алкоголю під час вагітності. А це заклик до кожного з нас: якщо ви — лікар, дізнайтеся більше про діагностику, способи розпізнавання дітей з ФАСП та сучасні методи лікування. Якщо ви — вчитель, допоможіть таким дітям у своєму класі, хваліть і підтримуйте їх. Головне — бути толерантними, не поспішати засуджувати, та намагатися допомогти — кожен в міру своїх сил.

Моя дитина — це подарунок. Вона ніжна, чуттєва, добра, відкрита, любить людей і цей світ не за щось, а просто за те, що вони є. Стефа вчить нас цінувати життя, людську гідність і радіти, незважаючи ні на що.

Анна Сушко, мама Петра

Ми із чоловіком обговорювали можливість усиновити дитину ще до планування моєї вагітності. Після народження первістка питання усиновлення стало для нас актуальним і єдиним рішенням для поповнення нашої сім'ї. Я почала вивчати це питання і записалася на курси для усиновлювачів як слухач, щоб зрозуміти, чи готова до цього кроку. Мене вистачило на три заняття: нашому малюкові виповнився рік, і це був важкий досвід для мене в моральному плані. Тоді я зрозуміла: треба спершу опрацювати з психологом усі мої питання та відновити сили, адаптуватись у ролі матері. Тож до питання усиновлення ми з чоловіком повернулися, коли старшому виповнилося вже три з половиною року.

Ми написали заяву та почали збирати документи. Бюрократії було багато: їздити та збирати необхідні папери треба було і мені, і чоловікові. Також складнощі виникали з медкомісією — нам просто не могли сказати, де її проходити, тож доводилося шукати відповіді самостійно. Першу довідку про здоров’я ми робили два місяці. Коли пізніше з’явилася необхідність зробити її повторно, я змогла зробити це лише за день, бо вже знала, куди їхати, і розуміла алгоритм дій.

Мені здається, що це один з моментів, які можна було б спростити: якщо пара подає документи на усиновлення, то збирати всі папери міг би хтось один, а не обидва. Це скоротило б час і прискорило процес.

Діти, які потрапляють в родину з дитячих будинків, проходять адаптацію кожен по-своєму (Фото: Фото має ілюстративний характер / Dominika Roseclay via Pexels)
Діти, які потрапляють в родину з дитячих будинків, проходять адаптацію кожен по-своєму / Фото: Фото має ілюстративний характер / Dominika Roseclay via Pexels

Через карантин ми потрапили на навчання для усиновителів лише через пів року після подачі документів, при тому, що взагалі цей пакет документів дійсний рік. Тобто, пів року ми фактично втратили. Після того як пройшли цю школу для усиновлювачів, можна було розпочинати пошук дитини.

Звучить, звичайно, круто, але це складний процес. На сайті Міністерства соціальної політики можна пошукати дітей, встановивши спеціальні фільтри, як, наприклад, вік, стать, наявність інвалідності тощо. Але коли дзвониш у дитячий будинок, там можуть відповісти, мовляв, вибачте, у нас своя окрема черга по області. Варто погортати ці фотографії, і відразу видно, де люди взагалі не зацікавлені, щоб дитина знайшла собі сім'ю. Фото зроблені абияк, деякі діти одягнені просто жахливо, виглядають досить неохайно.

Дуже великі черги з усиновлювачів зафіксовано на немовлят. Найчастіше хочуть взяти дівчаток. Багато малюків так і залишаються у дитячих будинках, бо у них є, наприклад, ВІЛ-статус. І справа тут — у заангажованості нашого соціуму у цій темі. Але я вважаю, це неправильно, що на цих діток ніхто навіть не дивиться, а якщо вивчити питання, то це цілком підйомна тема, і такі діти мають всі шанси на щасливе і довге життя.

Ми спочатку теж хотіли дівчинку, бо старша дитина у нас хлопчик. Але потім стало зрозуміло, що й другий теж буде хлопчик, коли старший син сказав, що у нього буде братик. Так і вийшло — у результаті ми стали батьками хлопчика, якому виповнилося 3,5 року.

Я одразу відчула, що це наш малюк, ще коли нам показували анкету. Відразу після першого знайомства з Петриком ми підтвердили службі наші наміри усиновити його.

Далі розпочався етап подання документів до суду, а паралельно — знайомство з малюком. Для цього треба було приїжджати до нього. І я їздила — три дні поспіль, щотижня. А це 80 км від Києва. Щоб зустрітися з ним, потрібно було здавати ПЛР-тест на коронавірус власним коштом, незважаючи на те, що у нас вже був зроблений повний цикл вакцинації. ПЛР-тест діє три дні. На спілкування з дитиною у мене було від 15−20 хвилин до години. На мою думку, держава могла б прийняти якусь програму для усиновлювачів, щоб батькам не доводилося витрачати тисячі гривень лише на одні тести. Ці гроші я б краще витратила на обстеження та лікування малюка.

Особисто у мене складається враження, що нам пощастило з дитячим будинком та людьми, які там працюють. Нам досі пишуть лікарі та вихователі з питаннями, як там Петрик, надсилають фото з ним із їхнього архіву для нашого сімейного альбому.

Дуже великі черги з усиновлювачів стоять на немовлят. Найчастіше хочуть дівчаток

Зараз, через три місяці з того часу, як він у нас з’явився, у нас таке відчуття, ніби він був з нами завжди. Ще коли я прочитала його анкету, одразу зрозуміла, що він наш. У мене і фотографій його тоді й не було, тільки одна. Але я вже знала, що це наша дитина. Коли приїжджала до нього у дитбудинок, без проблем спілкувалася з іншими дітьми з його групи. І одразу проговорювала, що це «мама Петрика приїхала».

У тому, що стосується адаптації дитини до сім'ї, є певні нюанси. Так, наприклад, Петрик не знав, що таке кухня, він не мав такого досвіду. Перші два місяці його було неможливо звідти «видворити». Але зараз він поїв і пішов, навіть іноді може не доїсти свою порцію. Може сказати: «Я не хочу їсти». І це хороший показник того, що дитина вже не боїться, а раптом завтра у неї не буде їжі.

Наша дитина дуже любить воду — вивчає її, залазить скрізь, де є вода. Міг, наприклад, з руками залізти в унітаз, бо йому було цікаво, що це таке, він цього не знав. Перший біг зливати воду, хотів натиснути кнопку. Якщо потрібно помити посуд, він залазить по лікті у воді, весь мокрий — це йому цікаво. Таким чином він вивчає те, що відбувається навколо нього, отримує знання, яких у нього не було раніше.

Спочатку Петрик навіть мультики не дивився — не міг відволіктися ні на що, тому що його носило по всьому будинку, йому все потрібно було вивчити. Але вже зараз у нього з’явилися улюблені мультики, улюблені герої з мультиків. Навчився гратися з братом — полюбив мультик «Щенячий патруль», удвох вони розігрують сценки з іграшками, коментують щось, пищать і кричать у процесі гри.

Петрик зрозумів, що мама є, і вона нікуди не піде. Потім почав ділити територію зі старшим — переконався, що ніхто в нього нічого відбирати не має наміру, все нормально. Тобто розслабився. Зараз вони разом навіть у садок ходять. Старший може одягати молодшого, допомагати йому. Поводяться, як брати. Можуть і битися, сваритися, але це цілком нормально.

Петрик швидко адаптується і отримує те, чого був позбавлений, — ми пройшли два курси масажу, тому що дитина не могла нормально тримати шию, неправильно повзала. Швидше за все це тому, що коли він розвивався в ранньому віці, більшість часу проводив лежачи в ліжечку. Завдяки масажам дитина почала краще відчувати своє тіло, бо до цього її неможливо було підняти на руки — вона боялася і кричала, як тільки її відривали від землі.

Були складнощі зі сном, два тижні вдома він спав погано. Міг встати вночі, кричав і чогось боявся. Очі відкриті, він не розуміє, де він, що відбувається, але кричить — і так, доки його не відведеш у ванну, не вмиєш, не намочиш йому ручки, доки не заспокоїш. Потім почав спати спокійніше. Вставав чітко о 7-й ранку, одразу кудись біг — так у нього ще спрацьовував минулий графік.

Зараз же він трохи розслабився, тому в дисципліні пішов невеликий «відкат». Для дитини важливо зрозуміти, де можна трохи розслабитися, а де варто бути дисциплінованою — не забувати чистити зуби, наприклад.

Щодо його біологічної мами, то я вирішила її не шукати. Подумала, що не хочу знати про неї більше, щоби не накладати на дитину якісь проекції цих знань. У той же час, я вважаю, він має повне право дізнатися про свою біологічну матір те, що вважатиме за потрібне, коли виросте. Таємницю ми робити не будемо, а більше того, вже зараз, коли старший цікавиться темою, як він з’явився, а як Петя, я розповідаю все як є. Я вірю, що діти самі обирають своїх батьків та свою долю. Бувають різні сценарії того, як діти з’являються в сім'ї. А бути чесними з ними у цих питаннях — це вже наша турбота.

Тетяна* , мама трьох дітей

У нашій родині — троє усиновлених дітей. Першу дитину, дівчинку, ми усиновили вісім років тому. Подали необхідний пакет документів на усиновлення та були п’ятнадцятими в черзі як кандидати. Процес тривав повільно, тож я вирішила паралельно шукати дитину самотужки. Шукала через сайт Сирітству.ні — тоді це був чи не єдиний ресурс такого роду в Україні.

Я помітила таку тенденцію: на заході найменше дітей, які шукають родину. На сході — більше. Тому поїхала на схід, через службу у справах захисту дітей знайшла там дівчинку, зрозуміла, що це — моя дитина. Потім поїхала у рідне місто, а через деякий час повернулася за нею і забрала.

Тетяна помітила таку тенденцію: на заході України найменше дітей, які шукають родину. На сході — найбільше (Фото: Фото має ілюстративний характер / Pexels via Pixabay)
Тетяна помітила таку тенденцію: на заході України найменше дітей, які шукають родину. На сході — найбільше / Фото: Фото має ілюстративний характер / Pexels via Pixabay

Другу дитину ми взяли через п’ять років — це теж була дівчинка, бо перша донька просила в нас сестричку. На ту пору ми мешкали в однокімнатній квартирі, тому спершу нам відмовили в усиновленні через замалу житлову площу. Ми придбали квартиру з більшою площею і спробували ще раз — усе вийшло. Нашу другу доньку я побачила у своїй стрічці у Фейсбуці: там було оголошення про те, що дитині потрібна родина. Я одразу збагнула — це наша дитина.

З третьою дитиною, хлопчиком, взагалі все було просто, жодних складнощів. Його усиновили за рік після другої дівчинки.

Служби у справах захисту дітей у всіх трьох випадках сприяли нам в усиновленні, тобто якихось труднощів із цим в нас не виникало. Та було таке, що від усиновлення нас намагалися відмовити працівники дитбудинків — через діагнози дітей. Мовляв, що нам буде складно із цим.

Загалом в Україні усиновлювачі переважно шукають маленьких і здорових дітей. Підлітки можуть розраховувати в основному на будинки сімейного типу. А діти з діагнозами рідше знаходять сім'ї.

Нашу другу доньку я побачила у своїй стрічці в Фейсбуці: там було оголошення про те, що дитині потрібна родина

Тоді, вісім років тому, в Україні ще не було навчання для батьків, які планують усиновити дитину. Зараз — уже є. Вже після усиновлення, для того щоб адаптація в сім'ї проходила легше, ми з чоловіком зверталися по допомогу до спеціалістів, але шукали корисні контакти самостійно. Наприклад, їздили до Києва, де проходили навчання у Міжнародному центрі розвитку і лідерства.

Зі свого досвіду можу запевнити, що в Україні немає культури усиновлення, через що оточення може поводитися стосовно таких сімей не надто коректно. До прикладу, всі наші діти знають, що вони є усиновленими, але ми ніколи не розповідаємо їм, що вони для нас «не є рідними». Навпаки, наголошуємо, що вони — рідні. Проте були випадки, коли сторонні люди дозволяли собі зайві запитання про це за присутності дитини.

Корисні посилання для тих, хто бажає усиновити дитину в Україні:

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

poster
Підписатись на щоденну email-розсилку
матеріалів розділу Life
Залишайтесь в курсі подій з життя зірок, нових рецептів, краси та моди
Щосереди
Показати ще новини
Радіо НВ
X