Не передавай далі. Як допомогти дитині впоратися з психологічною травмою через війну

18 жовтня, 18:44
Як допомоги дитині впоратися з психологічною травмою через війну (Фото:Luke Pennystan\unsplash)

Як допомоги дитині впоратися з психологічною травмою через війну (Фото:Luke Pennystan\unsplash)

Після повномасштабного вторгнення росії мільйони українців та українок переживають безпосередній досвід війни. У цьому ми, на жаль, доєднуємося до попередніх поколінь. Бо напевне у багатьох родинах прабабусі і бабусі бачили другу світову війну, наші батьки, ми та наші діти переживаємо нинішню війну.

Таким чином вже п’ять поколінь поспіль мають цей травматичний досвід. І він може передаватися далі майбутнім поколінням — через розповіді очевидців, родинні історії війни, пам’ять про страшні події. В осмисленні цього досвіду наше завдання — робити це так, щоб він не перетворювався на нескінченне коло страху і травми, а давав силу і бажання процвітати.

Відео дня

Ребекка Ролланд

Викладачка Гарварда, логопединя, автор книги Мистецтво розмовляти з дітьми, речник серії вебінарів Толока Стійкості

На цьому наголошує Ребекка Ролланд, викладачка Гарварду, логопединя, авторка книжки Мистецтво розмовляти з дітьми, спікерка серії вебінарів Толока Стійкості, які проводить ГО ЕдКемп Україна на підтримку освітян та батьківства. Пані Ребекка має власну історію родинних травм, яку пропрацьовує як професійно, так і особистісно. З українськими читачами та читачками Ребекка Ролланд поділилася своїм досвідом продуктивного осмислення травматичного досвіду.

Минуле, що повертається

Ця історія почалася з прабабусі пані Ребекки. У 1920-х рр., у час геноциду вірмен, вона рятувалася з Вірменії. Напередодні другої світової родина жила в Угорщині, і фактично вся загинула у Голокості. Крім дідуся пані Ребекки, який пішки пройшов від Будапешта до Амстердама, щоб сісти на корабель до Америки.

«Мені було б легко думати про те, що вся моя родина загинула, і ця історія лише про страждання», — каже Ребекка Ролланд. Ба більше, якщо травматичне минуле не осмислювати, воно може повертатися і відтворюватися у наступних поколіннях. Найбільш характерним таким відтворенням є часто неусвідомлене наслідування патернів минулого — у реакціях і рефлексах, які гостро проявляються у стресових ситуаціях.

«Ми часто неусвідомлено поводимося з дітьми так, як вони не хочуть і не очікують від нас, і це їх дуже напружує», — говорить пані Ребекка. Приклад такого неусвідомленого наслідування, знайомий багатьом українцям та українкам, — коли дітей змушують з'їдати все на тарілці. Це може робити й бабуся, яка пережила голодомор і Другу світову, і батьки, які не мали досвіду голоду, але несвідомо повторюють цю поведінку.

Сучасні дослідники травми базують свою роботу на класичній теорії Зигмунда Фрейда про травму і горе. Австрійський психолог писав про травму як про один з найбільш індивідуальних станів людини. При цьому травму не можна передати від людини до людини, бо цей досвід невіддільний від неї.

Травма ніби розколює свідомість на дві частини, і одна з них постійно повертається до страшної події.

Водночас Фрейд багато розмірковував про горе і запровадив такий термін, як «робота горя» — регулювання внутрішнього і зовнішнього стану, яке людина має провести, щоб зцілитися від втрати. На відміну від травми, горе і його робота можуть передаватися з покоління в покоління в різноманітних проявах, від родинних історій до літератури, кіно і національних стратегій пам’яті.

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів НВ
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

«Тому ми, дорослі, маємо відрефлексувати, що ці реакції й рефлекси означають для нас, окремо від дітей, найбільш важливо — упізнати ці рефлекси і їх значення. Спершу ми маємо пропрацювати своє горе, а потім розповідати родинні історії дітям», — зазначає Ребекка Ролланд.

Від страждання до сили

Першим кроком на шляху осмислення важкої родинної історії є співпереживання — як до родичів попередніх поколінь, так і до себе. Співпереживання допомагає поставити себе на місце інших, і, відповідно, краще зрозуміти їх вчинки. Подальшим продуктивним кроком є переосмислення цих вчинків — з усвідомленням, яку силу і стійкість показали наші предки у тяжких ситуаціях.

«Я думаю, як мій дідусь приїхав на острів Елліс у Нью-Йорку, відкрив там пекарню і забезпечував свою родину і дітей. Я ніколи не знала його близько, бо він помер, коли мені було сім років. Але я усвідомлюю, що його історія — про життя і, щобільше, процвітання після великої травми», — ділиться пані Ребекка. Тому вона розповідає своїм дітям, в першу чергу, про цю силу і стійкість, про те, що їх предок зміг вижити й створити новий дім і родину після катастрофи. Також пані Ребекка розмовляє з дітьми про те, як історія предків може укріпити їх цінності, які уроки вона дає, як допомагає.

Для осмислення родинної історії Ребекка Ролланд також використовує терапевтичну силу письма, бо вивчала художню літературу в Університеті Леслі. «Я якраз закінчую роман, заснований на моїй родинній історії. Він про сім'ю, що мешкала в Парижі і емігрувала у час Другої світової війни, а потім про стосунки між бабусею та її онукою у наш час», — говорить пані Ребекка.

Їй важливо, щоб родинна історія не була забутою. Власне у сім'ї батьків пані Ребекки звичаї і традиції єврейського народу були закинуті, тому вона повертається до них разом з дочкою, яку віддала до єврейського дитсадка: «Разом ми відвідуємо події, святкуємо, і зараз ці традиції входять і в доньчине, і в моє життя. Мене це дуже зворушило, бо я стала частиною спільноти, до якої раніше не належала».

Говоримо на важкі теми

Пропрацювання родинних травм — розтягнутий у часі процес. Насамперед тому, що співбесідники мають бути готовими до розмови.

За спостереженнями Ребекки Ролланд, перед такою розмовою з дитиною необхідно перевірити її стан і адаптуватися до її потреб. Треба упевнитися, що дитина емоційно стабільна і готова до розмови на важку тему. Якщо це не так, то її треба готувати. «У стресі й тривозі діти погано саморегулюються, вони починають повторювати одне й те саме, ганяють одну думку по колу», — говорить пані Ребекка.

Тут завдання дорослого — допомогти дитині вибратися з цього зачарованого кола і краще контролювати свої почуття. Для цього варто розширити та дослідити мислення дитини, поговорити про те, що вона відчуває, чому вона має саме такі почуття, і чи відчувала вона їх раніше. Якщо подібні непрості теми підіймає вчитель чи вчителька у школі, їм необхідно зважати на реакції всіх учнів. У разі, коли їх тема тригерить, і вони нервують, варто відкласти цю розмову чи обговорювати у менших групах.

З малими дітьми треба говорити якомога конкретніше.

У випадку нинішньої війни, яку діти бачать на власні очі, Ребекка Ролланд виступає за чесність — не варто замовчувати війну, треба про неї говорити. Вона рекомендує починати з того, що діти відчувають, бачачи все це, як реагують, що думають.

«Пам’ятаймо, що діти дуже прив’язані до середовища і для них дуже важливе відчуття безпеки. Говорячи з ними про війну, варто підкреслювати ці два моменти. Наприклад, говорити про те, що ми робимо, щоб убезпечити себе, це зможе підсилити їх», — відзначає експертка. Завдяки цьому пам’ять про нинішні події обернеться для нових поколінь не травмою, а силою.

Матеріал підготувала Галина Ковальчук

Редактор: Лілія Вітюк
Показати ще новини
Радіо НВ
X