Я народила дитину війни. Три українки діляться своїми історіями пологів

8 травня, 14:14
Історії жінок, які народили під час війни (Фото:НВ)

Історії жінок, які народили під час війни (Фото:НВ)

Щорічно у другу неділю травня в Україні відзначають День матері. Три жінки, які народили під час війни, розповіли НВ свої історії. Історії того, як народжується кращий генофонд — тому що український.

Війна Росії проти України — головні події 3 червня

24 лютого 2022 року почалася повномасштабна війна росії з Україною. Багато жінок мусили покинути рідні домівки задля власної безпеки. Незважаючи на обставини, українки продовжують народжувати майбутніх героїв та героїнь — хтось в межах України, хтось — за кордоном. Станом на 3 травня, лише в Україні з 24 лютого було зареєстровано народження 36,5 тисяч дітей.

Відео дня
facebook.com/minjust.official/
Фото: facebook.com/minjust.official/
В День матері три українки, які народили вже під час війни, розповіли нам свої історії. За декілька років їхні дітки подорослішають та прочитають, як стали частиною історії.

Олександра Болдарєва

35 років, дизайнерка. 19 березня народила донечку Мирославу.

Я дизайнерка в декреті, і в мій дім прийшла війна. Довго будувала спочатку кар'єру, потім будинок, а вже за 30 вирішили з чоловіком примножувати сім'ю, тож в свої нинішні 35 маю двійко діток — хлопчика майже 3-х років і 1,5-місячну доню. Тепер вони діти війни.

особистий архів
Фото: особистий архів

На 24 лютого у мене був запланований черговий візит до гінеколога в нашому селищі Немішаєве, що під Києвом. Зранку чоловік приголомшив новиною про вибухи, які сам почув о 5-й ранку, але до останнього не вірив що це «воно»! Адже ми так заклопотано готувались до появи малечі, що не надто вникали в політичні перипетії: завершували ремонт дитячої, підшуковували всі необхідні речі, за день до початку війни придбали візочок і автокрісло.

Селище Немішаєве, в якому ми власноруч побудували свій будинок, знаходиться за 35 км від Києва, за 10 — від сумнозвісної Бучі і так само в інший бік — за 10 км від вже вигорілої Бородянки, куди ми частенько навідувались до родичів.

24-го вирішено було все ж відвідати лікаря, щоб принаймні частково спробувати втримати контроль над ситуацією. В кабінеті я побачила Тамару Павлівну, що сиділа в кутку, розгублено вдивляючись у величезне лікарняне вікно. Зазвичай спокійна і впевнена, вона в той день була аж занадто тихою, але прийом проводила як завжди професійно, обережно дослухаючись до серцебиття в моєму животі. Розмова зайшла про майбутні пологи і вона порекомендувала в жодному разі не залишатися по підвалах чи народжувати вдома. Тоді це здалося дикістю.

Вже за місяць я дізналась, що саме вона в холодному підвалі місцевої школи приймала пологи у іншої породіллі, з численною групою підтримки, адже там переховувалось більше 100 односельчан, в тому числі і моя мама!

Десь на горизонті клубилися стовповища диму з Гостомеля і гриміли вибухи, тож найближчі три ночі ми в компанії сусідів з когортою малих дітей намагалися спати в холодному підвалі нашого гаража. Надворі залишилися лише мої двоє собак, які, не лякаючись вибухів, несли свою варту. В мене йшов вже 37-й тиждень вагітності, тож чоловік вирішив, що зволікати далі нема куди — домовилися, що він відвезе нас на кордон до Чопу, а далі — переправа через Угорщину аж до Словенії, де нам надавали прихисток знайомі.

Виїхали ми тоді на свій страх і ризик, адже, за чутками, орки вже підбиралися до наших околиць. Як нам потім стало відомо, вже за годину тією дорогою вони нікого не пропускали, і Немішаєве з 27-го було окуповано та втратило енергопостачання.

особистий архів
Фото: особистий архів

Щойно ми проїхали вказівник Макарів на Житомирській трасі, де тоді точилися запеклі бої, як відчули полегшення разом з істерією, адже до цього тремтіли ноги і було страшно від пустої траси, покинутих автівок і слідів воєнної техніки. Серце все ж було не на місці, адже вдома залишилась мама і наші вірні друзі: алабай і німецька вівчарка — можливо, ми прийняли тоді не найкраще рішення їх там залишити.

Надвечір ми дістались Львову. Чудова родина пригощала нас смачною вечерею, а ми їх — своїми свіжими враженнями від вибухів і всього, що пережили за три дні.

В якийсь момент син хазяйки квартири схопив іграшковий арбалет і той вистрілив глухим хлопком — я відчула миттєвий ПТСР, глянула на свого чоловіка і зрозуміла, що і він — теж. Добре, що наш син спокійно бавився купою нових іграшок і нічим не переймався.

Наступного дня ми поїхали до міста Чоп. Вокзал був переповнений людьми різних національностей, здебільшого арабами, ромами, африканцями — виявилось, що саме цей пропускний пункт надавав дозвіл на виїзд категоріям людей, що нерідко вже мали статус біженців в Україні, і тепер знову тікали в пошуках кращої долі.

Саме тут відбувся найскладніший емоційний момент, адже нам довелося прощатися з нашим татком, коханим чоловіком — це був перший раз з початку війни, коди я дозволила собі слабину! Ще не раз прокидатимусь у сні від того тваринного страху за рідну людину, який відчула, відпускаючи його з обіймів. Ще не раз пояснюватиму сину, що папа нас обов’язково забере, а син буде постійно запитувати, чому татко залишився в Україні.

Нам усіляко допомагали співробітники митниці, тому, навіть не маючи білетів на потяг Чоп-Захонь, нас із сином першими посадили до вагону. Хоч переправа через кордон до Угорщини має всього 2 км — це зайняло більше двох годин часу. Годі й говорити, як «весело» утримувати увагу майже трирічної активної дитини у вагоні, що нікуди не рушає, пояснюючи, що ми ось-ось поїдемо :)

Далі наш шлях лежав нічною Угорщиною, в супроводі співвітчизників-волонтерів. Загалом, дорога до Словенії зайняла майже півтори доби. Світанок 1-го березня ми вже зустріли в мальовничому містечку Марібор, другому за чисельністю місті після столиці Любляни, воно лише трохи більше за Печерський район нашого Києва.

Важка дорога, натомість, нітрохи не втомила мого [старшого сина] Левка, і вже о 6-й ранку ми спілкувалися з привітною українкою Вікторією, що розмістила нас у себе в орендованій квартирі.

З перших днів ми стали місцевими зірками. Познайомилися з багатьма волонтерами, що привозили пакунки з необхідними речами і подарунками від небайдужих діаспорян та словенців. Ми навіть засвітились на місцевому ТБ в сюжеті про Україну.

особистий архів
Фото: особистий архів

Словенці — дуже співчутлива нація і всіляко нас підтримують досі, хоча на бюрократичному рівні роботи — непочатий край, дуже довго приймаються рішення і видаються необхідні папірці. Добре, що моя вагітність «відкривала» мені потрібні двері. Наприклад, в лікарні дуже швидко зробили всі аналізи, адже, збираючись вдома, я настільки намагалась абстрагуватись від свого вагітного стану, аби не народити передчасно, що зовсім забула свою обмінну картку з усіма дослідженнями.

Наступні два тижні минули відносно спокійно ще й тому, що 10-го березня вдалося вивезти мою маму з окупованого Немішаєва, де на той час вже довго були відсутні зв’язок, світло, вода і інші блага.

В цей момент я трохи видихнула і вже намагалася візуалізувати майбутні пологи та обирала ім'я своїй дівчинці, побачивши її знову на УЗД.

Незвичним досвідом мала стати й присутність професійної доули-волонтерки в день Х. ми з нею одразу знайшли спільну мову, обговоривши всі мої побажання про максимально природній перебіг та план дій, коли все почнеться.

Виявилось, що моя нова знайома — Світлана — з Пітера. Переїхала до Словенії ще в 2014-му, передбачивши нищівні наслідки російської навали на схід України і анексію Криму.

Я зателефонувала їй 19-го березня зранку, щоб поділитись своїм не вельми задовільним станом, і вона порекомендувала поїхати в пологовий будинок, де мене вже не відпустили додому :)

особистий архів
Фото: особистий архів

Теоретично, я ще могла догулювати свій 39-й тиждень, але лікарі вирішили інакше, і в цей же день о 22.05 на світ з’явилась крихітна дівчинка 48 см та 3,060 кг, ім'я якій ми з чоловіком вирішили обрати символічне — Мирослава!

Пологи пройшли швидко завдяки додатковому окситоцину. В моїх планах цього пункту не було, але всі обставини м’яко змусили мене згодитися на стимуляцію, через це я не відчула того припливу природного гормону окситоцину, що колись накрив мене невимовним щастям за народження мого первістка, близько трьох років тому.

Також згадалось, як сильно допомагала мені в перших пологах присутність чоловіка, і наскільки тісний зв’язок тоді утворився між ним та сином, та між нами з ним. Згадались його вдячні очі, повні сліз радості і стан повної ейфорії.

Перші три години ми з Мірошкою провели ще у родовій палаті, вивчаючи одна одну. На правому ліктику моєї дівчинки є чималенька родима плямка, а зосереджений неземний погляд навіював, що дитя моє знає всі таємниці всесвіту, адже душа її щойно звідти!

Тим часом, вона невтомно видобувала собі молозиво і далі тихо спала. Так минули три дні в післяпологовому.

Загалом, відмінності між українськими та словенськими пологовими полягають у тому, що всі речі для породіллі і малечі тут видають, і не треба брати з собою взагалі нічого, окрім документів. Також зазначу, що все було безкоштовним, а відношення персоналу — відмінним. Виписувалися ми з групою підтримки місцевих медсестер і подарунками від них.

На жаль, мій настрій був не надто позитивним. Мене не відпускало відчуття вкраденого щастя, що я не можу розділити радість появи моєї донечки з найближчими людьми. Згодом мене накрив справжній бейбі-блюз, я дивилась на своїх вже сплячих двох діток і тихо плакала в крихітній кімнатці в гуртожитку десь на задвірках Марібору, куди ми з сином переїхали напередодні народження Міри.

особистий архів
Фото: особистий архів

Десь за півтори тисячі кілометрів, удома на нас чекала чудова дитяча кімната з ліжечком і всіма дрібничками, що я з любов’ю підготовлювала власноруч, гніздуючись ще десь в середині лютого, з намірами відзняти фотосесію з новонародженою лялечкою і закарбувати ці радісні моменти нашої збільшеної сім'ї. Тепер це здавалося іншим життям, покинутим і таким далеким.

Вимушене перебування за кордоном не дорівнює відпустці, яку планував і насолоджуєшся кожним днем проведеним не вдома.

Замість того, щоб насолоджуватися першими беззубими посмішками, відчуваю, що роблю все на автоматі, в якомусь режимі енергозбереження, наче ще настане час, щоб радіти, але вже повним сімейним складом — у вільній новій Україні.

Яна Бакун

30 років, голова контент-відділу у ДТЕК. 5 квітня народила донечку Емілію.

Вже майже рік як ми з коханим спланували народження дитини. Зараз — місяць з народження нашої коханої донечки Емілії. Місяць, який вона проживає у війні — маючи статус внутрішньо переміщеної особи, свідоцтво про народження і навіть фотографію в моєму закордонному паспорті — на випадок, якщо треба буде рухатись далі.

Всі 9 місяців вагітності ми були дуже активні — подорожували, планували, розвивались, навчались і навіть не передбачали, що буде війна, яка змусить нас покинути наші домівки.

особистий архів
Фото: особистий архів

16 лютого в компанії, де я працювала до декрету (ДТЕК, енергетичний холдинг), ми з командою готували спеціальний проєкт до підтримки Дня єднання України. В цей же час було створено антикризовий штаб, в рамках якого починалося обговорення і підготовчі процеси до можливого вторгнення росії в Україну чи якихось певних військових дій.

На фоні в медійному полі пам’ятаю ці статті, де IT-копанії заявляли про підготовку до роботи в офісах на заході України, а також про переміщення наших дипломатичних осіб, спочатку до Львову, а потім на захід до Польщі. З’являлися думки, що щось буде, але що — не відомо.

особистий архів
Фото: особистий архів

Батьки тривожно телефонували і казали: «Зберіть тривожну валізку і будьте готові!». Ми зібрали, проте готувалися до народження нашої донечки в Києві, обирали між пологовими будинками і були дуже спантеличені всіма питаннями, оскільки термін вагітності говорив про те, що з 36-го тижня слід бути готовими до пологів у будь-який день.

22 лютого мій коханий Богдан відправився до Львова на навчання в LvBS, а перед поїздкою заповнив повний бак автомобіля, аргументуючи тим, що «раптом щось станеться, в тебе буде можливість сісти за кермо і поїхати до батьків на Хмельниччину чи на Волинь».

Щоб не сумувати, я покликала свою матусю до Києва — як групу підтримки. 23 лютого вона залюбки приїхала мене підтримати, приготувати смаколиків, допомогти організувати побутові речі. Ми так приємно провели цей день, готуючи желе та український борщ, катаючись на автомобілі по вечірньому Києву…

Але в ніч 24 лютого о 4:50 я прокинулася від вибухів, як і більшість українців. Розбудила маму і зателефонувала Богдану з фразою: «Нас бомблять, почалась війна. Що робити?». Поки Мама вкладала до лотку борщ та желе, я побігла по авто… На вулиці вже був ажіотаж, на заправці поруч з домом — черга в декілька кілометрів, паніка. Я написала в чат команди ДТЕК: «Ви це чуєте?», відповідь була така: «Так, війна почалась».

За 300 метрів від дому я потрапила в ДТП, врізавшись в автомобіль військового біля його частини. Поліція не змогла приїхати на місце пригоди, але дозволила створити європротокол, згідно якого далі можна робити повне заміщення витрат, подавати заявки на страхову і так далі.

Руки опускалися. Був стрес і бажання залишитись в Києві, але в той же момент я розуміла, що безпека життя у мене не лише моя, а ще й дитини, яку я носила вже на 36-му тижні.

Лише близько 12 дня нам вдалося дістатися Гостомеля. Нереальний трафік автомобілів, пересування військової техніки. Ми з мамою побачили, як відбувається висадка десанту на аеродром в Гостомелі.

Я не пам’ятаю, як мені вдалося проїхати більше 300 км за кермом, ще й взявши з нами попутницю. Напевно, це було бажання залишатися в безпеці.

Рішення, де зупинитися на тимчасове перебування, було прийнято в дорозі. Найбільш комфортно для мене повернутися на свою батьківщину — в місце, де я народилась і виросла — на Волинь. Вже там ми з сім'єю готувалися до пологів. Звичайно, обговорювали можливості переїзду в іншу країну. Переконань було дуже багато, тому що народжувати під час сирен, тривог і можливих вибухів було таки лячно.

По приїзду на Волинь, ми практично три дні не виходили з будинку, під час сирен постійно були у бункері і готувалися до найгіршого.

особистий архів
Фото: особистий архів

Після третього дня адаптація вже відбулася, але сльози не зупинялися. Ми доїдали наш борщ, який забрали з Києва, і згадували, як виїжджали. А потім прийшло відчуття нової реальності, нового місцезнаходження і необхідності приймати рішення — де народжувати, в якому місті, яким чином організувати пологи. В Києві ми планували народження або в пологовому будинку № 7, або в № 5. На Волині ми в першу чергу звернулися до районної лікарні. Потім відвідали перинатальний центр міста Луцьк, де нас радо прийняли.

Пологовий будинок у Луцьку в дуже гарному стані — він побудований декілька років тому. Лікарський склад, відповідно, висококваліфікований, зібраний з різних медичних закладів, тому рівень безпечності по відношенню до того, як будуть відбуватися пологи, в мене відновився, а настрій піднявся. Я була готова. Під час планування пологів нас попередили, що можливі роди в укритті, і під час сирен будемо переміщатися в укриття задля безпечного перебування у пологовому будинку.

5 квітня розпочалось те, що продовжує моє життя. Вісім годин старань в природньому процесі, але через стрес та фізіологічні особливості довелося піти на кесарів розтин — для збереження здоров’я і, звичайно, безпеки нашої донечки.

В цей час в пологовому народжувало близько десятка жінок, і, судячи з того, скільки з нас було вже після пологів в укритті, більшість жінок були прооперовані і народжували через кесарів розтин.

Після народження донечки нас усіх (і маму, і тата), розмістили на ніч в укритті — для власної безпеки. Я не могла ще активно пересуватися, але пам’ятаю, що в першу ніч життя Емілії тримала донечку за ручку, а наш тато міняв перший памперс в кімнаті з 6-ю іншими сім'ями.

особистий архів
Фото: особистий архів

Малюка на момент війни у пологовому будинку не можна оформити через ЄМалятко, оскільки для безпеки всі реєстри заблоковані. Заявки на допомогу потрібно подавати в ЦНАПі, тому ми вже після виписки займалися оформленням документів.

Зараз ми біжимо в укриття, коли чуємо сирени, і на прогулянці розповідаємо нашій донечці, в який період вона народжена. Проводимо такі діалоги і намагаємося зберегти її дитинство, формуємо довіру на перших етапах життя, спогладяаємо, як змінюється її відношення до світу. Знайомимо її з цим місцем, де ми проживаємо зараз, і радіємо життю, оскільки воно продовжується.

Дуже надіємось, що після перемоги повернемося жити до Києва. Звичайно, вже не так, як раніше, але з можливістю відбудовувати, змінювати нашу країну.

особистий архів
Фото: особистий архів

Як бути мамою під час війни? А я не знаю, як по-іншому, тому спробуємо створити ще одне життя, а може, й не одне — вже у мирний переможний час.
Нашій бабусі 80. Вона народилася у розпал Другої світової війни, на 41-й день. Завжди казала: «Нехай буде бодай що, але мир». А вже 5 квітня, на 41-й день війни за свободу, народилася наша маленька донечка Емілія. Важко повірити, але тепер і ми мріємо про мирне небо, як і колись бабуся!

Дивовижного життя у новому світі, донечко. Він тебе ще обов’язково здивує.

Ми точно будемо залишатися в Україні, ми точно будемо розвивати себе в Україні, і ми не полишаємо надії, що ЗСУ, інформаційні війська, комунікаційний фронт, айті, волонтери, медики, матері, які народжують і продовжують життя — всі ми, українці, всі наші друзі — будемо жити краще. І ми зараз саме це відстоюємо. Боремося за нашу свободу.

Марія Попова

29 років, PR/івент-менеджер освітньої території Midgard. 4 квітня народила синочка Нікіту.

Я була надзвичайно щаслива 8 місяців вагітності. Це були найщасливіші дні у коханні, радості та гармонії. До 24 лютого.

Ми з чоловіком часто обговорювали чутки про можливу війну і навіть висміювали їх, оскільки це абсурд — війна неможлива в сучасному світі!

У ніч 24-го лютого, десь о 4:30 мої очі розплющилися від звуку вибуху. Подумала, що це яскравий сон, мені часто такі сняться, А потім над будинком пролетів винищувач. Всередині все стиснулося. Я лежала в темряві та вмовляла себе, що це глюки, сон... та все, що завгодно. За хвилину до кімнати постукав син чоловіка: «Маша, почалася війна». З того часу протягом місяця рівно о 4:30 мої очі розплющувалися, і до 6 ранку я не могла заснути.

особистий архів
Фото: особистий архів

Ми живемо відносно недалеко від Бучі та Гостомелю, тому кожен вибух, кожен літак було чутно. Щоразу тремтіли вікна. Мені було страшно уявити, що відчувають люди, які живуть у місцях, де вибухали ракети. Я зовсім не могла контролювати себе, відчувала, як моя психіка руйнується, як стискається все всередині, як трясеться тіло.

Після кожного вибуху у мене траплялася істерика, яку міг зупинити лише гідазепам, і який не можна приймати під час вагітності. Думки про те, як я нервами завдаю шкоди дитині, породжували чергову істерику, і так по колу…

7 днів у Києві були для мене пеклом, але так хотілося вірити, що зараз ось усе закінчиться.

Найбільше в світі я боялася передчасних пологів. Плакала і благала малюка залишатися всередині - йому точно там буде безпечніше, бо я не можу впоратися. Мені було страшно. Життя зруйноване. Потрібно було їхати. Куди? Що робити? А як все те, що я створила вдома? А як же ліжечко для малюка, адже я все приготувала… Як їхати?..

Всередині порожнеча. Страх. Ненависть, страшна-страшна ненависть до Путіна і до всіх, хто його підтримує, до Росії. Мене ніколи так не переповнювала ненависть, як зараз. Невже це можливо?

особистий архів
Фото: особистий архів

Потім чоловік вирішив поїхати на захід України, у безпечне тихе місце. В нас не було плану, не було житла. Ми просто поїхали.

Мій дім, мої речі, машина, двір — все, що я так люблю, я можу більше не побачити, можу сюди більше не повернутися. Від цього розривалися серце та душа.

Три доби в дорозі, ночівлі у різних місцях… і ось ми на місці. Нам пощастило — нам дали притулок добрі люди неподалік Мукачева Закарпатської області. Оксана та Олександр нещодавно переїхали з Канади. Вони віддали нам гостьовий будиночок і всіляко допомагали і допомагають досі. Я трохи заспокоїлася. Звичайно, без вибухів та сирен жити набагато спокійніше.

На щастя, в Мукачеві виявився приголомшливий пологовий будинок на чолі з лікарем Юрієм Георгійовичем, який із задоволенням взяв мене в пологи. Як і всі вагітні, я дуже переживала та боялася пологів, ще й у невідомому мені місці. У Києві планувала народжувати в Лелеці.

особистий архів
Фото: особистий архів

За всіма обстеженнями я була абсолютно здорова. Але нерви дали про себе знати. Ніколи не могла подумати, що можна переживати дві доби тренувальних перейм кожні 10 хвилин — ці дні здавались мені нестерпними. Коли період між сутичками почав скорочуватися, ми поїхали до пологового будинку.

Через безсилля мені зробили епідуральну анестезію, і нарешті я посміхнулася, мені стало добре, і я вперше подумала: «Так можна народжувати!» Але процес пологів пішов зовсім не за планом.

Якоїсь миті у малюка сильно почало битися серце, а потім — сповільнюватися. До повного розкриття було ще мінімум 6 годин. Я нічого не розуміла, мене просто переклали на каталку та сказали, що треба терміново робити операцію. Не очікувала такого розвитку подій, було дуже страшно, тіло тремтіло… я навіть не встигла переварити інформацію, як мені вже зробили загальний наркоз.

Великий мінус кесаревого розтину — ти не можеш побачити малюка відразу після народження. Мені принесли його десь за кілька годин, після того як відійшов наркоз. Усього на дві хвилини, тому що я навіть взяти його навіть не могла. Як мені потім пояснили, операцію зробили через дуже коротку пуповину.

Першу ніч в пологовому будинку я не забуду ніколи. Напевно, це був єдиний раз, коли у Мукачеві було так багато сирен. Ти лежиш і не можеш поворухнутися. Чергові лікарі заходять і питають: «Ну що, будемо в укриття спускатися?» Я відповідала: «Хотілося б, але ні». Вважаю, що мої пологи були складними, але, дякувати Богу, не в підвалі. За це я дуже вдячна.

особистий архів
Фото: особистий архів

Перший тиждень після пологів був дуже складним для мене психологічно, емоційно та фізично. Спасибі моєму чоловікові - він усі дні жив зі мною у пологовому будинку, допомагав, підтримував і робить це досі.

Нещодавно ми святкували місяць нашого малюка. Як швидко летить час! Не можу сказати, що я повністю адаптувалася та звикла — щодня виникає щось нове, доводиться вчитися. Дитина — це велика відповідальність. Все життя крутиться довкола нього, перші місяці — так точно.

Зараз я розумію, що статус, шмотки, машини — це все не важливо. Найголовніше — це близькі, це чоловік, який не залишив, котрий любить і підтримує. Без нього я збожеволіла б…

04.04.2022 народився мій хлопчик, Нікітка, абсолютно здоровий. Такий маленький і гарний малюк. Чоловік дуже хотів назвати його Байрактаром, але вирішили, що це буде його псевдонім :)

Хочеться повернутися додому, облаштуватись там і бути в безпеці, зустрічатися з друзями, гуляти вулицями рідного міста.

Дуже прикро, що ця війна відбувається з нами, що багато хто змушений був поїхати, втратив свої будинки, багато хто загинув… Усередині - така сама розруха і порожнеча, почуття безпеки зруйноване, а ненависть переповнює з ніг до голови.

особистий архів
Фото: особистий архів

Ми ніколи більше не назвемося братніми народами. Тепер Україна та весь світ ненавидітимуть усіх російських громадян, навіть добрих… і це справедливо. Відповідальність за те, що робить цей тиран, — на всіх.

Я особисто хочу бути присутньою на його страті! Сподіваюся, по всіх каналах світу покажуть, як цю тварюку забиватимуть камінням, бо іншої кари він не заслуговує. Він та його «виконавці» мають поплатитися за кожну смерть у незалежній Україні.

https://www.youtube.com/watch?v=w2QjgKMpo04&ab_channel=%D0%A0%D0%B0%D0%B4%D1%96%D0%BE%D0%9D%D0%92
Редактор: Кіра Гіржева

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

poster
Підписатись на щоденну email-розсилку
матеріалів розділу Life
Залишайтесь в курсі подій з життя зірок, нових рецептів, краси та моди
Щосереди
Показати ще новини
Радіо НВ
X