365 днів війни для нашої психіки. Як українці піклуються про психічне здоров’я

Вікторія, бренд-менеджерка, Київ

Я не вірила у повномасштабне вторгнення. Звичайно, бачила новини у лютому 2022 року про загострення ситуації на сході України. Проте для мене це не стало маркером того, що Росія почне наступ одразу на кількох напрямках. Тож 24-те лютого виявилось для мене шоком. Пам’ятаю, у той день я мала робочий дзвінок, ми готувалися до запуску нової кампанії для нашого продукту. На жаль, ні продукту, ні кампанії вже нема — цей бізнес не витримав тиску війни.

Тож втрата роботи, екстрена евакуація на початку березня з Києва та щоденний тягар новин вплинули на мій моральний та психологічний стан вкрай негативно. Я почала курити та перестала ходити до фітнес-клубу. Протягом перших місяців війни я тільки скролила стрічку новин та говорила годинами телефоном з друзями, які також евакуювалися та були розкидані по світу.

Влітку ми з родиною повернулися до Києва. Ситуація потроху почала налагоджуватися. Знайшла нову роботу, придбала меблі у спробі оживити інтер'єр, який нагадував про швидку втечу з міста, та повернулася до занять спортом. Проте я відчувала: чогось у цьому пазлі мені не вистачає. Тривожність та панічні атаки не зникали — це почало турбувати. Оскільки я не тільки людина, яка має працювати, аби підтримувати родину та зберігати врівноважений стан, але й мама п’ятирічної доньки, я зрозуміла, що не зможу впоратись самостійно — мені потрібна була допомога.

За 29 років життя спілкування з психологом ніколи не входило до списку моїх планів. Проте війна змінює все. Робота зі спеціалістом допомогла мені знайти баланс між тривогою та відносним спокоєм. Зараз я двічі на тиждень займаюсь зі спеціалісткою. Почуваюся набагато краще. Пів року сеансів дали свої результати: панічні атаки досі трапляються, проте я вже знаю, як з ними боротися. Мені допомагають медитації та йога. А також класична музика і комп’ютерні ігри.

Думаю, що саме психолог допоміг мені почати шлях зцілення та врівноваження розхитаного морального стану.

Андрій, студент, Київ

Я знав, що 24 лютого щось відбудеться. Мені вже доводилось переїжджати. У 10 років я покинув рідний Донецьк. Насправді пам’ятаю не дуже багато з того життя. Підліткові роки провів у Маріуполі. У 17 переїхав до Києва після того, як вступив до Інституту журналістики. Протягом восьми років моя мама завжди готувалася до загострення війни: відкладала гроші, мала запас харчів. На жаль, коли почався повномасштабний наступ, консерви та закрутки їй не допомогли. Довелося тікати, як і 8 років тому, з маленькою валізкою, в якій були документи, одяг на кілька тижнів та багато болю.

Наш будинок зруйновано. Мама нині у Литві, вдруге починає життя наново. Приїхати до неї не можу, бо повнолітній. Через війну загинув мій найкращий друг дитинства, з яким ми сім років сиділи за однією партою. Ця подія травмувала мене настільки, що здавалось, ніби жити далі я просто не зможу. Щодня в мене були панічні атаки. Спочатку я не розумів, що зі мною відбувається. Думав, що це шок. Але коли минуло пів року, то зрозумів: треба подбати про своє психічне здоров’я.

Коли ми переїхали до Маріуполя, мама водила мене до психолога через труднощі з адаптацією на новому місці. Наприкінці 2022-го я сам звернувся по допомогу до психотерапевта, адже відчував, що не зможу впоратися з психічними проблемами самостійно. Кілька місяців роботи з емоціями принесли перші успіхи. Мій сон покращився, безсоння зникло. Психотерапевт радить мені частіше спілкуватися з друзями. Що ж, із соціалізацією поки не дуже складається, проте і тут є певні успіхи: щоп’ятниці ми ходимо до пабу з моїми сусідами по кімнаті в гуртожитку.

Дайджест головних новин

Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів NV

Підпишись

Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Життя триває. І саме це розуміння дає мені сили працювати зі спеціалістом.

Марія, офіс-менеджерка, Прага

Ч и вірила я у повномасштабну війну? Ні. Як і більшість українців, мені подобалось думати, що війни не буде. На щастя, я працюю в міжнародній компанії, яка завчасно оцінює ризики та прораховує різні варіанти розвитку подій. Тому ще у січні вони підготували план евакуації всієї команди до ЄС. Проте жоден до останнього не вірив, що ситуація цього потребуватиме.

22 лютого керівники компанії написали у загальний робочий чат, що евакуація з Києва до Угорщини відбудеться «сьогодні ввечері». На пакування валіз була година. Скажу чесно, я сприйняла це повідомлення більше як паніку з боку CEO, але вирішила поїхати з командою. Вночі з 23 на 24 лютого ми перетнули кордон та в'їхали до Угорщини. Після кількох тижнів там вирішили рухатися далі, до Чехії.

Перший місяць минув непомітно. Я була завантажена організаційними питаннями: бронювання номерів для 80 співробітників, пошук підрядників, перевізників та переїзд до нової країни, в якій теж потрібно дбати про комфорт колег. Тож шок від війни наздогнав мене наприкінці березня, коли під час розмови з батьками я почула звуки вибухів. Я почала погано спати, відчувала постійну апатію та тривожність. Коли перебуваєш за кордоном, то новини про війну в Україні сприймаються більш гіперболізовано. Тягар переживань став впливати і на стан організму: почало випадати волосся, шкіра потьмяніла. Також я втратила апетит: могла прожити день на тарілці вівсянки зранку.

До психолога я не наважилась звернутися. Досі відчуваю певну провину через те, що живу зараз не в Україні. Поступово з цього стану я почала виходити завдяки новим знайомствам. Записалась на майстер-класи з йоги, знайшла друзів серед колег та приділяю час новому хобі, яке надихає — ведення блогу в TikTok. Думаю, що похід до психолога — наступний мій крок, який допоможе покращити якість життя. Рухаюся у своєму темпі та поступово, за рік від початку повномасштабного вторгнення, нарешті почуваюся у балансі.

Що радить психолог гарячої лінії безкоштовної психологічної підтримки МОМ Павло:

Війна — велике випробування для нашої психіки. Не слід чекати повернення життя, яке було до 24 лютого — його вже не буде. Нині ми живемо у новій нормі, яку потрібно прийняти.

Протягом року на гарячу лінію безкоштовної психологічної підтримки МОМ звернулося близько 3 000 людей, які на анонімних засадах могли поділитися своїми почуттями та переживаннями. Типові запити: допомога у боротьбі з тривожністю, панічними атаками та втратою рідних. Зазначу: звернення до психолога — не визнання слабкості, а здоровий підхід до свого психічного стану.

Не варто закриватися у собі — діліться переживаннями. На гарячій лінії підтримки МОМ це можна зробити анонімно та безкоштовно з 10:00 до 20:00 без вихідних. Консультації доступні українською, російською, англійською, арабською та бенгальською.

Телефони гарячих ліній:

• Україна: 0−800−211−444

• Чехія: +420 800 050 770

• Польща: +48 800 088 091, +48 22 104 32 38

• Велика Британія: +44 808 164 8668

• Литва: + 370 800 00 474.

• Угорщина: +36 80 984 544 (понеділок-субота)

Для консультацій англійською, арабською та бенгальською телефонуйте за цими ж номерами з 9:00 до 18:00 в робочі дні та з 10:00 до 17:00 у вихідні (за київським часом).

Дбайте не тільки про фізичний, а й психологічний стан. Наша психіка адаптувалась до нових реалій, однак вона досі потребує регулярної підтримки. Дбайте про психічне здоров’я щонайменше кілька годин на тиждень — і результат не змусить вас чекати.