Проти злиднів «русского міра». Як діє гастрономічний фронт України — дослідниця їжі

21 червня, 12:17
World Central Kitchen розпочали роботу в Україні вже 25 лютого (Фото:instagram.com/wckitchen)

World Central Kitchen розпочали роботу в Україні вже 25 лютого (Фото:instagram.com/wckitchen)

Нещодавно іспанське видання 7 Caníbales випустило статтю гастроентузіастки Аврори Огородник про їжу під час війни. Публікуємо повний переклад тексту.

Аврора Огородник

Гастроентузіастка та гастромандрівниця у пошуках смаків та сенсів

Повномасштабна війна росії проти України триває вже понад три місяці. Для мене, як для дослідниці їжі, найдраматичнішим переживанням (після, зрозуміло, фізичної загибелі людей) є загроза голоду.

Відео дня

Тільки уявіть, що на землі, яка вирощує та виробляє сільгоспродукцію у кількості, якою можна нагодувати до мільярда людей (32 млн 199 тис. тонн зернових та зернобобових культур Україна експортувала тільки за 2021 рік, повідомляє Міністерство аграрної політики та продовольства України), просто зараз люди голодують. Люди не мають доступу до води, їжі, не можуть її ані купити, ані приготувати. Йдеться в першу чергу про території сходу та півдня, які зараз знаходяться під окупацією російських військ та у зоні бойових дій. Також волосся стає дибки, коли слухаєш дивишся або читаєш свідчення українців на визволених територіях на півночі від Києва, що перебували в окупації близько місяця.

Практично з перших днів після нападу росії, ще не оговтавшись від шоку, я почала зберігати свідчення про те, що відбувається з їжею під час війни, документувати свідчення, фото та відео, які українці викладали у соцмережі: волонтерська їжа на вокзалах і у прихистках (і тут ми маємо подякувати WCK, які розгорнули свою діяльність вже на 25-го лютого і невтомно працюють кожного дня по всій країні); ресторани, що перетворились на фабрики з виробництва канапок та сухпайків; фотосвідоцтва про «застілля» російських військових у пограбованих ними будинках та квартирах; напівпусті полиці супермаркетів…

Треба зазначити, що український гастрономічний фронт відкрився практично одразу. Мабуть, спрацював досвід Революції Гідності 2013−2014-х років, коли на Майдані щоденно годували тисячі людей і взагалі, гаряча їжа та напої, які розносили волонтери, були «першим причастям» для усіх, хто ступав на територію революції. До того ж потрібно пам’ятати, що у нині міського населення України доволі міцні зв’язки з селом і загалом аграрне минуле і пам’ять про нього, надзвичайна сильна, збереглась. Це й зумовило, думаю, настільки значну роль, яку грає їжа у цій фазі війни.

Першим гастромемом (а потім їх було багато, гумор виявився таким спеціальним захистом, за допомогою якого ми усі виживали у надлюдських умовах), який поширився мережею, стала порада до російських військових обов’язково насипати у кишені соняшникове насіння, щоб, коли вони загинуть (а це має статись обов’язково) і стануть добривом, крізь них проросте щось корисне. До речі, саме «добриво» та «чорнозем» стали словами-ідентифікаторами для загарбників. А паляниця — паролем для розпізнавання російських диверсантів. Виявилось, що вимовити його їм не під силу. Так практично одразу стало зрозуміло, що їжа у цій війні є потужною зброєю.

Надано Авророю Огородник
Фото: Надано Авророю Огородник

Але ця зброя була використана і проти нас. І, що важливо — не вперше. Путінська орда застосовує методики, завдяки яким у 30-х роках минулого сторіччя сталінська диктатура створила на родючій землі України штучний голод, геноцид українського народу, Голодомор. Як тоді, так і зараз спеціальні загони вивозили зерно та інші продукти, забирали абсолютно усі запаси, прирікаючи цілі родини, села, міста на смерть від голоду. Сьогодні кожного дня ми бачимо у новинах відео про те, як українське зерно вантажиться на кораблі, що йдуть до росії, а фермерська продукція з родючого півдня відправляється в окупований Крим.

Кілька останніх років кінець квітня і весь травень ми почали святкувати сезон української спаржі. Ця рослина, свідчення про яку є в історичних дослідженнях доби українського козацтва, була забута, і її вирощування відродилось тільки нині. Одне з великих господарств, яке могло забезпечити усі супермаркети країни, Gourmet з Любимівки, розташовано у Херсонській області. Гортаючи свої спогади за минулі роки я запитала їх про цьогорічний урожай і отримала відповідь, що вони його не збиратимуть, через вимогу окупантів віддавати усе за безцінь.

У мирному житті початок травня для всіх нас був радісним, як додаткові невеликі канікули перед великим літом. Але не цього року. У самому кінці квітня була звільнена північ Київщини і весь світ побачив, що залишає по собі «русскій мір». Ми були готові побачити розтрощені будинки та вбитих людей — йде війна, ілюзій ми не мали. Але ми були абсолютно не готові побачити, як затишні апартаменти, будинки, таунхаузи щасливих людей було перетворено на катівні, місця для ґвалтування і тортур, і страти зрештою… Фото і відео, що потекли рікою з Бучі, Гостомеля, Ірпеня, зображали картини, більш притаманні Середньовіччю, коли солдатам віддавали на розграбування міста і села.

Надано Авророю Огородник
Фото: Надано Авророю Огородник

Окремим жанром виступали натюрморти, які залишали окупанти по собі. Вони дуже подібні один до одного, тож можна зробити висновок, що це такий тренд у сучасній російській практиці харчування: усе їстівне вивалено на один стіл, навколо — купи екскрементів та повністю пограбовані, розтрощені квартири. Важко вірити, що так поводяться сучасні нам люди, що живуть на територіях, які віддалені від Європи усього на кілька сотень кілометрів, а ресторани їх країни отримували ще донедавна зірки Мішлен та місця серед 50 найкращих ресторанів світу. Після перегляду цих свідоцтв сучасна російська кухня для мене тепер саме така — їжа для тварин, а не людей.

Надано Авророю Огородник
Фото: Надано Авророю Огородник

Збираючи та обробляючи матеріали для корпусу текстів про Їжу Війни, я здійснила експедицію у глиб Київської області, у села, що були окуповані та ті, що були відрізані від шляхів постачання їжі. Усі вони зазнали голоду. Ще не такий страшний, яким би міг він бути, протримайся російські війська довше. Порятунком стали запаси овочевої консервації, які зберігались у кожній хаті, засолене сало — взагалі-то, ідеальна їжа і одночасно наша національна гордість, та геніальні рецепти скрутних часів, що їх вигадували вправні господині за умови дефіциту майже усіх звичних інгредієнтів, а також світла та газу.

Найбільше не вистачало хліба, який до нападу можна було просто купити у сільському магазині. Замість нього стали пекти домашній, поки було борошно. Але і воно скінчилось, а окупація усе ще тривала. Тоді у діло пішли корми для тварин, з яких вибирали овес, кукурудзу, пшеницю, подрібнювали це і випікали такі собі коржики або млинці. Пані Надія з села Феневичі пригостила нас такими — вони безумовно смачні, але, каже вона, як ми сумували за смаком житнього! Саме цей, чорний, кислий хліб люди смакували, наче цукерки, після звільнення. Україна — житниця Європи і одночасно — країна, у якій у людей не було хліба…

Але найстрашніше — це чути розповіді тих, хто сидів тижнями у бомбосховищах та підвалах Маріуполя. Два дні поспіль я розмовляла про це з художником Даніілом Немировським, який зміг евакуюватись тільки наприкінці березня. Його історію я ще розповім. А поки можна подивитись розповідь про «Тьотю Суп», яка годувала дітей у підвалах Азовсталі. Хіба можна повірити в те, що це відбувається зараз з нами? У абсолютно європейському приморському місці, де люди мали б їсти мідії на набережній, а замість цього діти там мріють тижнями про піцу і малюють її.

Війна триває і їжа в ній — така ж потужна зброя, як ракети чи кулі. І нам ще треба буде набратись сил, щоб перетравити усе те, що ми маємо побачити. А я продовжую це усе фіксувати і документувати. Щоб це стало свідоцтвами геноциду.

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

Показати ще новини
Радіо НВ
X