Золоті бульки сучукрліту: 5 книг, що отримали антинагороду. Блог письменника

6 лютого 2017, 22:37
Вы также можете прочесть этот материал на русском языке
Кабальна угода з видавцем, яка вимагає продукту за будь-яку ціну, або бажання заробити грошей на власному високому імені призводять до виходу посередніх книжок навіть у талановитих авторів

Антинагороду «Золота булька», запроваджену одним з наших літературних сайтів, зазвичай отримує відомий автор за розхвалену, але невартісну книжку. Іноді це справді стається через завищену оцінку того чи іншого твору, але в нашому випадку все продиктовано більш прагматичними причинами. Кабальна угода з видавцем, яка вимагає «поточного» продукту, який автор не встигає опрацювати. Бажання заробити грошей на власному високому імені, не переймаючись рівнем тексту. І дуже рідко стається так, що нам свідомо пропонують глянути на ту чи іншу постать з незвичного ракурсу. Хоч для письменника він якраз цілком звичний, знайомий, бажаний. «Замість того, щоб працювати над книгою, яку мені треба було написати, над романом, якого від мене чекали, я викликав з небуття ту книгу, що сам хотів би прочитати – визнавав класик італійської літератури Італо Кальвіно, - немов повість невідомого автора, з іншої епохи і країни, виявлену на горищі».

Відео дня
-_ukr_01
-_ukr_01 Фото:

Юрій Андрухович. Лексикон інтимних міст. – Meridian Czernowitz

В «туристичні» ігри автор цієї книжки грається давно і небезуспішно. Він, здається, від самого початку зрозумів, що можна не писати художніх творів, обмежившись розповіддю про те, де і як вони могли бути написані. «Концепт – це не об’єкт, а територія», – значили свого часу Жіль Дельоз і Фелікс Ґваттарі у своїй «Геофілософії». Формуючи власну стратегію творчості, Андрухович у таких своїх програмових текстах, як «Дезорієнтація на місцевості», «Моя остання територія», «Роман з універсумом» і «Мала інтимна урбаністика» – як предтечах його «Лексикону інтимних міст» – завжди мав на увазі досвід вищезгаданих стовпів постмодернізму. Так само більшість публіцистичних медитацій Андруховича «географічного» зразка часто буда присвячена побутовим відмінностям, гараздам і вигодам, які на Заході впадають в око пересічному туристові з України. Хоч як колись, так і тепер, у «Лексиконі інтимних міст» всі вони зазичай мають і культурну «щирість», і оповідну «стильність». Таким чином, просуваючись лабіринтом геополітичної риторики, Юрій Андрухович, нарешті, виблукав на манівці власної репрезентації саме в «урбаністичному» форматі. Воно й правильно, адже в прикладному краєзнавстві завжди ховалися ті, у кого до літератури стежка заростала. Скажімо, Джек Горобець в «Піратах Карибського моря» мав компас, завдяки якому крива успіху завжди вивозила його у власне піратське щастя. Утім вірний напрямок він показував лише в руках власника, а в решти героїв не спрацьовував. Тобто лише спритність рук і ніякого шахрайства. Ну, наче в Андруховича, адже будь-яка метафізика географічної мапи в його «Лексиконі інтимних міст» замінена на каталог типу «Золотих сторінок» Європи і околиць.

1__1
1__1 Фото:

Сергій Жадан. Месопотамія. – Х.: Клуб сімейного дозвілля

Ця збірка оповідань Сергія Жадана цілком могла би називатися «Левада», «Москалівка» чи «Полтавський шлях», натомість вона називається «Месопотамія». Тому що – межиріччя, якщо тлумачити у міфологічних категоріях, адже пролетарське місто Харків споконвіку лежить на рахманних пагорбах, затиснуте між річками, як річними, чи пак столітніми кільцями історії. Здається, так само закільцьовується історія Жаданової творчості – змія кусає себе за власний хвіст, і жанровий сурогат «розмовного» стилю вже заповнив жанрові пазухи молодшого покоління. Такі харківські автори, як Сашко Ушкалов та Ігор Зарудко вже пишуть, наче автор «Месопотамії», а сам він пише, як Фоззі з «Танку на майдані Конго», в якого у збірці «Ели воду из-под крана» герой так само «пишет, как говорит». «Він дуже сильний письменник, але видав книжку «аби була», - значить з цього приводу літературний критик Михайло Бриних. – «Месопотамія» не тримається купи. Це проза, доточена віршами. У ній важко простежити хребет історії. Це, скоріше, замальовки, нариси. Може, автор поспішав через зобов'язання перед видавцем. Ще й дозволив собі додати до неї задля обсягу вкрай безпорадні вірші». Хай там як, але перед нами ті самі застільні оповідки, в яких знайомі «тихі привокзальні двори, зарослі травою й засаджені абрикосами, гаражі, флігелі та аварійні будинки, з яких виходили повільні, мов хамелеони, пенсіонери». На цьому тлі розгортаються засмальцьовані сувої оповідок про місцевих типажів, в яких нічого не міняється протягом їхнього цигансько-слобідського життя, окрім спортивних костюмів. «Що стосується мене, – звіряється автор, – то я відчував, що десь там, усередині мого тіла, поміж серцем і селезінкою, зароджується й підіймається теплим згустком утома, захоплюючи все більше місця й примушуючи печально прислухатися: що ж там робиться - в моїй душі, під моїм одягом, під моєю шкірою». Коротше, всім спасибі, всі стомились.

2__01
2__01 Фото:

Любко Дереш. Голова Якова. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля

Якщо всі попередні романи цього автора мали сяку-таку ілюзію самостійних умовиводів, то ця його книжка засвідчила те, як езотеричні спроби нашого часу можуть стати пересічним фактом масової культури. У чому ж наразі полягає прагматика Любка Дереша? Знов-таки, якщо раніше автор «Культу», «Архе» і «Наміру!» був цікавий досвідом підліткових переживань, і містика у нього розчинялася в риториці субкультур, то в «Голові Якова» він намагається наслідувати метрів російського постмодернізму на кшталт Пелєвіна, але виходить якось не дуже переконливо. Історія двох прикарпатських братів, один з яких «піднявся» на гребені життя у Києві, а другий став культовим композитором, весь час збивається на манівці висміювання офісного життя, депутатського жирування і мертвотності культури в столиці. Можливо, усе воно відгонить ерзац-демагогією через те що середнього класу в Україні не сформувалося, тож іронізувати над ним – все одно що сміятися над своїм сільським минулим. Найголовніше ж те, що «прагматизм» цього тексту сягає апогею в інтерпретації футбольного чемпіонату «Євро–2012» як катастрофічного явища, тобто початку апокаліпсису, керованого сатанинськими силами. І це, погодьмося, чудово співпадає з «українською», чи пак базарною ейфорією протестів проти проведення чемпіонату в Україні, і не співпадає з «ринковою» суттю будь-якого комерційного проекту. І якщо активістки місцевого руху «Femen» нині виступають з гаслами «Євро без проституції», то роман Дереша цілком апелює до «Євро без літератури». Залишаючись, по суті, чи не єдиною книжкою, присвяченою цій видатній події.

3__01
3__01 Фото:

Таня Малярчук. Забуття. – Л.: Видавництво Старого Лева

Допіру авторка цього роману, будучи «людиною без особливої професії», як пише сама, вичерпала у своїх книжках весь запас народних переказів і цікавих бувальщин з рідного села, і спробувала так само «кострубато», тобто стильно писати «міську» прозу, але не склалося. Просто там трохи інші закони, ще й місце «недорікуватої» Амелі вже зайнято десятком авторок з «невимушеного» покоління, яке у своєму маніфесті напророкував Любко Дереш. І ось коли ресурси «фольклорної» пам’яті були використані, авторку заскочив історичний період белетризованих біографій, що несподівано розквітнув у нас в двотисячних роках. Тож мова про В’ячеслава Липинського, героя «Забуття», але річ не в тому. Це цілком міг бути Симон Петлюра чи Дмитро Донцов, Гнат Хоткевич або Марко Черемшина – яка різниця, за яку липу чи вільху чіплятися, коли, як свідчить авторка, приходить, м’яко кажучи, зрілість. Те що вона народилася в один день з героєм - не єдина причина обрати саме Липинського за об’єкт уваги, адже всі попередні претенденти на геройство так само надаються до «схожої» біографії: і померли одного й того самого століття, в якому вона народилася, і на тій самій планеті, і всяка така інша зручна «подібність». Хоча, погодьмося, непогано придумано, адже «росте Антонич, і росте трава», тобто біографія Липинського розповідається паралельно з її прочитанням авторкою. Це така собі альтернативна історія, цілком корисна у просвітницькому сенсі. По-друге, час минає не так помітно, коли проживаєш своє життя на пару з іншим, воно ніби як подвоюється за рахунок розглядання чужих поразок і перемог.

4__01
4__01 Фото:

Ірена Карпа. Добло і зло. - Х.: Клуб Сімейного Дозвілля

Пригадується, щоби хоч якось урізноманітнити свої «подорожні» нотатки, акторка цієї книжки завжди додавала до них «життя». Спочатку це було кохання, потім – його результати, і екстремальні сюжети в прозі Ірени Карпи змінилися на щоденник молодої мами, спогади про власне дитинство та іншу, цілком зрозумілу прагматику. На цьому тлі навіть колишні метляння її героїні поміж країнами і коханцями приперчені то набридлими вже русизмами заради стьобу, то філологічним заумом заради красного слівця, то несподіваним абсурдом в стилі Бориса Віяна і брутальністю а-ля Чарльз Буковскі. Невиваженість такого безбашенного стилю авторка виправдовувала доволі оригінально: «В мене логіка пройобана багато років тому. А причинно-наслідкові зв’язки – штукенція давно не модна». А що модне, спитаймося? А те, завдяки чому Карпа тримається на плаву, переходячи від «письменницького» до «адміністративного» образу, якщо зважити на нинішню її посаду культурного аташе в українському посольстві Франції. Перед тим авторку визнали секс-символом року, і в цьому, здається, розгадка того, чому «лускають» наші «золоті бульбашки». Карпа (до речі, як і та сама Забужко) – лише опосередковано – письменниця, бо насамперед вона – публічна особа, яка творить довкола себе середовище, задає акценти, скеровує погляди. Куди? Та хоч би на сучасного автора, який може бути співаком, поетом, танцюристом чи автогонщиком, і жодні «золоті бульки» йому не указ.

5_
5_ Фото:

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

poster
Підписатись на щоденну email-розсилку
матеріалів розділу Life
Залишайтесь в курсі подій з життя зірок, нових рецептів, краси та моди
Щосереди
Показати ще новини
Радіо НВ
X