Життя чи виживання? 5 книг про еміграцію. Блог письменника

8 квітня 2017, 13:21
В екзотичному жанрі української «еміграційної» прози існує чимало різновидів – від легкого «туристичного» чтива і важкої «колоніальної» прози до «заробітчанських» ламентацій на гірку патріотично-еміграційну тематику

Автори представлених нижче книжок займають, відповідно, усі три ніші цього жанру.

Кирил Кобрін. Одинадцять празьких трупів. – Х.: Фабула

Одинадцять детективних оповідок про емігрантське життя-буття російського інтелектуала – загалом чудове екзотичне чтиво. «Дев'ять десятих чергового випуску своєї «Подорожі на край тарілки» Жан присвятив захопленню витонченими стравами у «Саварен», - повідомляють нам вже в першій оповідці про героя, ресторанного критика, не згадуючи, що так називається книжка самого автора (написана, щоправда, у співавторстві). Якщо точніше - колекція есеїв на історико-культурну, ще й кулінарну тему. У самих «Одинадцяти празьких трупах» все не менш «культурно». «Культових» тем, подій та імен теж вистачає – від великих кінорежисерів Фасбіндера, Годара, Антоніоні та Трюфо до згадок про мистецтво і літературу. Це там, де не розтлумачують «Казимирову чорнуху» (випадок із спаплюженням Олександром Бренером музейної картини Малевича) і «бразильського шахрая» (письменника Пауло Коельйо).

Відео дня

Відправляючись у далекі краї, ми беремо з собою самих себе. Здається, у випадку з героєм цієї «європейської» прози те саме: американцям тут зась, росіянам – тим паче, бразильці – шахраї, азіати – шахіди. Чи не промовляє тут імперський комплекс зневаги до менш «титульних» націй? Мабуть, ні, не хочеться вірити. Можна говорити хіба що про радянську минувшину в крові, стежачи за пригодами героя «Одинадцяти празьких трупів» в тилу «європейського» підсвідомого.

Василь Махно. Куры не летают. – Х.: Фолио

Як і у попередній, дебютній (прозовій) збірці тернопільського автора, що віддавна мешкає в Нью-Йорку, тексти цієї книжки не дуже вибагливі, називаючись «екзистенційними». Це коли будь-де пишуть про те, що відбувалося за різних часів і на різних континентах, але подумки знаходячись завжди вдома, у рідному селі. Там, де листоноша їде ровером, защепнувши холошу прищіпкою для білизни.

Утім, незвичне у новій книжці Василя Махна вже те, що тернопільський поет загомонів російською мовою, будучи перекладений харківськими видавцями. Добре це чи погано? Мабуть, добре, оскільки аудиторія його читачів, сподіваємося, збільшиться. Що ж до незвичності, то раніше це був «поет у Нью-Йорку», куди, нагадаємо, автор переїхав у 1990-х, і саме американські його враження допомагали нам глибше осягнути буття нашої тамтешньої діаспори. «Знаєте, я міг би мешкати в Празі чи Німеччині, а сестра кличе в Україну, але я нiде не зможу побороти самотність - тільки у Нью-Йорку її майже не відчуваєш», - звірялися герої прози Махна. Тепер інакше, вони мандрують Європою разом з автором, який розкривається перед нами ще й з цього геопоетичного боку.

Игорь Померанцев. Поздний сбор. - Чернівці: Meridian Czernowitz

Навіть за кордоном автор цієї книжки - як за столом, тобто на війні, де справжні бійці алкогольного фронту, як відомо, не закусюють. На відміну від усіх можливих класиків цієї теми, він залишається, насамперед, патріотом винної культури. Про пивну, горілчану та коньячну культури він згадує, лише частуючи нас історіями про їх розквіт у різні часи історії людства. «Міцні напої - для самотнього п'янички», - не забувають у книжці приповідку одного з героїв.

Справедливості заради слід, мабуть, зауважити, що за той час, коли автор «Позднего сбора», будучи журналістом на радіо ВВС, дегустував біля мікрофону свої враження з численних мандрівок алкогольними столицями світу, вже були опубліковані такі споріднені за еміграційним жанром книжки як «Їдло» Лева Лосева і «Російська кухня у вигнанні» Вайля та Геніса.

Утім, для Померанцева приватний світогляд ґрунтується не на гастрономії, а на бакалії жанру. «Для мене досвід еміграції – якось значив він, – це відкриття світу в його розмаїтті. Свобода подорожей – абсолютно конкретна свобода. Для мене особисто це було пов’язано з відкриттям винної культури – одним із головних відкриттів, зроблених завдяки еміграції». Так само автор книжки нагадує про ще одну «фронтову» небезпеку для надто ревних патріотів алкогольної культури. Ні, це не заклик кинути пити самому і приєднатися до пивного гурту в спортивному барі. Просто існує небезпека досягти такого рівня медитації на хмільний предмет розмови, що, скажімо, «шампанське» стане вже не звичним, хоч і вишуканим, «вином», а просто собі поетичним образом. Це як в анекдоті про грузинського сноба, якого спитали, чи любить він помідори: «Їсти - так, а загалом не дуже».

Ганна Ручай. Sauvage Medames Russos (Дикі руські пані). – К.: Дуліби

Якщо у деяких «еміграційних» романах немає ані слова про нещасну долю українських заробітчан за кордоном, чим зазвичай повниться література цього кшталту, то неабиякі труднощі трапляються на шляху героїнь роману Sauvage Medames Russos («Дикі руські пані») Ганни Ручай. Сумна тема українських остарбайтерів розкривається тут з точки зору весело-прагматичного секс-рабства.

За сюжетом, колишня «райкомівська шльондра», а нині «повія на пенсії» Марго відбуває на заслужений відпочинок до Швейцарії. Де одразу згадує Бога і народні пісні, впадаючи у немудряще добродійство, себто відвертаючи юну землячку від кривої доріжки «танцюристки в кабаре». Усе це приперчене порадами з ловлі закордонних женихів і ліричними відступами Марго про її комсомольську юність, танці під музику «Чингіз Хан», незграбний секс та інші радощі совка. У патріотичних ламентаціях 55-річної хвойди дістається і чоловікам, і жінкам, і заодно Батьківщині, яка прирекла бідних українських секс-наймичок на сімейне існування в Європі – без самогону, сала і квашених огірків.

«Дійсно, ці руські пані – не люди, а дикі тварини, – зітхають перелякані іноземні чоловіки, – прекрасні дикі тварини, чи в них там справді таке страшне життя, що вони стають дикими тваринами і самі лізуть в клітку, до корита з кормом?»

Надія Мориквас. Де мій брат? – Л.: Піраміда

У цьому італійсько-львівському романі чимало про кохання й коханців, ціни й звички, меню ресторанів і асортимент крамничок, але, крім цього, багато уваги приділено «духовній» компаративістиці. Тобто порівнянню не цін, а почуттів, що виникають в чужих екзотичних краях.

Що ж до українських братів-заробітчан, то в Італії, як нагадує героїня роману, з них глузують. Мовляв, «здобули незалежність, пережили революцію, а самі пішли у найми». А ще, кажуть, додав перцю президент Кучма, заявивши, що «на заробітки в Італію продаються тільки повії». Натомість наша героїня поїхала сюди, як сама свідчить, «не задля розкоші записувати нові враження до свого блокноту, а з величезної потреби провітрити ауру і відремонтувати стелю над головою». Що ж до «розпачливої» назви самого роману «Де мій брат?», яка навертає на думку про біблійну історію Каїна та Авеля, то мова наразі усього лише про пошук рідної душі у сьогоднішньому прагматичному світі.

Звісно, всі дороги ведуть до Риму, але деякі з них приводять до рідної домівки, з її близьким колом друзів і приятелів. Як, власне, й трапилось з героями усіх цих «мандрівних» творів.

Більше блогів тут

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

Показати ще новини
Радіо НВ
X