Не відкладаючи до перемоги. Як продовжувати жити, незважаючи на війну

7 травня, 00:30
Катерина Гольцберг: «Життя не має пауз, воно вирує попри війни, пандемії та пори року» (Фото:bnenin/Depositphotos)

Катерина Гольцберг: «Життя не має пауз, воно вирує попри війни, пандемії та пори року» (Фото:bnenin/Depositphotos)

Ми не привчені цінувати час, і це суттєво погіршує наші перспективи жити краще у майбутньому

Війна — час серйозних трансформацій, які стосуються не тільки суспільства загалом, але й кожної окремої особистості. І етапи цих трансформацій дуже пов’язані з наявністю у нас ресурсів та вмінням ці ресурси розподіляти. Коли ресурсів не вистачає, ми можемо реагувати по-різному: істерично їх накопичувати, метушиться і створювати ажіотаж, заощаджувати та навіть відкладати своє життя на потім. Проблема лише у тому, що це «потім» може не наступити, або відкладене може «зіпсуватися», перестати тішити, не дати того ефекту, який ми від нього чекаємо, привести до розчарувань.

Відео дня

Синдром відкладеного життя був уперше помічений ще в дев’ятнадцятому столітті у англійських колонізаторів, які вважали, що їхнє справжнє життя почнеться тоді, коли вони повернуться на батьківщину. Цей же феномен виявили і після Другої світової війни, коли люди відкладали своє життя до настання умовного «світлого майбутнього», яке асоціювалося з достатком, миром і благополуччям. На мою думку, це було пов’язано з тим, що в кризових умовах люди дуже переживають за свої ресурси і частіше прагнуть їх заощаджувати, ніж відновлювати. А якщо їхнє теперішнє становище є якимось марафоном із невизначеною датою закінчення, то вони намагаються цю умовну дату знайти і позначити, створити собі певний дедлайн. Такі люди впевнені, що саме досягнувши цієї точки Х, зможуть зажити по-справжньому, а доти — це не життя, а очікування життя. Але життя не має пауз, воно тече незалежно від настання воєн, пандемій та пори року. Його не вдається перечекати чи відсунути на якийсь час.

У нашій теперішній ситуації точкою Х, звичайно ж, є наша Перемога. Ми чекаємо на неї, наскільки можемо — наближаємо, але все одно всередині цього простору ніби забороняємо собі жити.

Немає кращих років, є більш або менш продуктивні

Найважливіше зараз зрозуміти, що війна — це не спринт, як ми сподівалися, а все-таки марафон, отже, нам все-таки доведеться встановити нові дедлайни, відсунувши час Х. Але жити всередині цього часу треба! Зараз уже очевидно, що ми втягнуті у довгий забіг, але досі намагаємося думати, що це — коротка дистанція. І це не лише погіршує якість нашого життя зараз, а й не дає змоги будувати майбутнє. Спринт вимагає ривка та точкового напруження, марафон — вміння зберігати та розподіляти енергію і ресурси на довгий час. А наші ресурси не є нескінченними.

Що ми маємо як ресурс?

1. Фізичне здоров’я. Якщо ми живі та здорові, ми вже маємо найважливіший ресурс. Необхідно зберегти його — не ризикувати, не марнувати, берегти. Турбота про фізичну безпеку — першочергове завдання. Життя — невідновлюваний ресурс. Але жити важливо повноцінно.

2. Психічне здоров’я. Для того, щоб мати сили працювати, любити, спілкуватися і водночас радіти життю, нам потрібне психологічне здоров’я. Психологічний ресурс — це те, що дає нам можливість рухатися далі, та опора, яка дає змогу задовольнити свої життєві потреби, створює моральні настанови та робить нас добрими людьми. Цей ресурс зараз схильний до сильних атак як зовні, так і зсередини. Те, що було для нас важливим, зазнало сильних змін, іноді — незворотних. Віра похитнулася, друзі змінилися, справедливості, здається, вже не існує. І зараз важливо знайти опору. Вона є і всередині нас і, сподіваюся, довкола знайдуться люди, на яких можна спертися, з якими можна відрефлексувати те, що відбувається.

3. Гроші. Важливий ресурс, який, як не дивно, у нас прийнято знецінювати, мовляв, «не в грошах щастя» та «за гроші не можна купити здоров’я/щастя/любов». Але поки що нікому не вдалося вижити, наприклад, без їжі, яка теж коштує грошей. Гроші дають нам можливість відновлювати інші ресурси — їжу, одяг, фізичне здоров’я та благополуччя. Гроші в сучасному світі забезпечують перший ступінь піраміди Маслоу, без якої рухатися нагору ніяк не виходить. Тому турбуватися про відсутність цього ресурсу — абсолютно нормально, якщо це не переростає у хворобливі форми накопичення того, чим ви не користуєтеся, або в той самий синдром відкладеного життя. У періоди воєн завжди є ризик втрати матеріальних ресурсів, і від цього стає дуже страшно. Усім. Ми починаємо або нерозумно накопичувати, або зайве економити. Тривога переростає в паніку, паніка — на бажання завмерти і чекати. А далі — стагнація. У цій ситуації важливіше навчитися просити допомоги та використовувати доступні ресурси, які пропонують інші люди.

4. Час. Неймовірно важливий ресурс, який, як життя, не відновлюється. Але саме його ми витрачаємо найлегше, відкладаючи життя на потім. Ми не привчені цінувати час. Це прикро і боляче. І це суттєво погіршує наші перспективи жити краще у майбутньому і не дає змоги відчути радість життя зараз. Тут важливо сказати, що берегти час — це означає наповнювати його життям, а не просто жити в очікуванні. Наповнювати життям — означає помічати те, що відбувається навколо, знаходити те, чому можна радіти, планувати, шукати можливість працювати, приносити користь і спілкуватися з людьми — тобто вкладати в одиницю часу максимум утримання. Багато хто скаржиться, що вони можуть «втратити найкращі роки», поки йде ця війна. Втратити найкращі роки? Та будь-які роки марнувати — погано. Немає найкращих. Є більш або менш продуктивні. І вони не визначаються віком. Точніше, визначаються не лише ним.

Ось і виходить, що коли всі ці ресурси вичерпані, нам стає страшно, і ми намагаємося зробити все, щоб зберегти їх. Але якщо ми думаємо, що війна скоро закінчиться, ми не плануємо майбутнє, не зберігаємо ресурси і, що найголовніше, не намагаємось їх відновити. Ми навпаки, завмираємо і чекаємо на закінчення цього дискомфорту. І що тоді? Ресурси закінчаться, а сил, наприклад, працювати, не буде.

Тому я вважаю за потрібне починати щось робити для майбутнього. Якщо вже зрозуміло, що війна — це марафон, то треба продовжувати жити, а не чекати. Чекати — це втрачати такий важливий ресурс, як час, але нам його ніхто не подарує, як джавеліни. Так, можливо, дуже бракує саме психологічних ресурсів, але якщо бачити мету — вони з’являються. А наша мета — це наше благополуччя, наша стабільність і процвітання України. Ми завжди намагаємося створити своє власне українське хюґе скрізь, де б вони не знаходилися. Для себе, для сім'ї, для колективу, для дітей. Тож де б не були зараз — за кордоном чи в Україні — давайте почнемо будувати наше життя. Тільки давайте робити це не за формулою «адже життя триває». У ній є каверза, і якщо прибрати слово «адже», стане значно краще. Це зайве слово дуже змінює наше ставлення до життя, бо воно продукує почуття провини. Так само, як недоречне слово «зате». Ми живемо для себе і трохи гедонізму можна собі дозволити навіть зараз.

Створюйте, будуйте те, що зробить ваше життя комфортним. Як мурахи, чий мурашник зруйнований, починають його одразу ж відбудовувати. Не чекайте. Не відкладайте життя.

Беріть приклад із природи. До речі, ця весна теж дуже довго збиралася і ніяк не могла «наступити». Наче чекала дозволу. Але ж вона прийшла. І нам треба жити. Нам не потрібне для цього нічийого дозволу.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди НВ

Більше блогів тут

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

Показати ще новини
Радіо НВ
X