Бомба, яка зруйнує стосунки. Як зберегти порозуміння під час війни

2 червня, 22:20
Ексклюзив НВ
Катерина Гольцберг: «Нам ще багато доведеться пережити, а отже, буде чим поділитися один з одним» (Фото:CITAlliance/Depositphotos)

Катерина Гольцберг: «Нам ще багато доведеться пережити, а отже, буде чим поділитися один з одним» (Фото:CITAlliance/Depositphotos)

Ми накопичуємо образи і висуваємо їх за першої-ліпшої нагоди, а варто було б надавати досвід

Гострий стресовий розлад, посттравматичний стресовий розлад, синдром того, хто вижив, синдром свідка, травма війни, панічні атаки, синдром відкладеного життя — стільки всього в нашій психіці виникло або виявилося в цей складний воєнний період. І здається, треба б насамперед із цим усім розібратися, але мої співвітчизники так само наполегливо звертаються до психологів із проханнями допомогти зберегти стосунки в парі. Або просто зберегти стосунки. Із друзями, партнерами, родичами, колегами.

Відео дня

Здавалося б, війна пропонує безсмертний сценарій: чекай, кохай, зберігай вірність, підтримуй — нічого особливо нового. Але ні. Сюжети цієї війни, на мою думку, набагато складніші за те, що людство пережило за свою історію. Тому близьким людям вже недостатньо просто чекати, їм потрібні якісь нові сенси, нові правила стосунків, особливо у світі, де є нові способи комунікацій та інформація, що поширюється надто швидко.

Очевидним є лише одне: війна — потужне випробування для стосунків та проблема порозуміння постає дуже гостро. На мій погляд, відносини можуть зруйнуватися тоді, коли відмінності у проживанні нашого досвіду війни надто очевидні, а сторони не готові її обговорювати та сприймати. Що я маю на увазі під досвідом війни? Наприклад, жінка тікає з країни: з трьома дітьми перетинає п’ять кордонів, перебуває в дорозі чотири доби, шукає дорогою корм переляканому песику та крикливому у переносному кошику коту. Вона забуває поїсти, не встигає поспати і постійно побоюється, що розрядиться телефон. А десь далеко її чоловік, який у цей час, наприклад, служить у теробороні та три доби не спить, бо наповнює піском мішки, щоб встановити блокпост. Стомлюється, звалюється з ніг, але все одно переймається, що робить недостатньо. Або інша жінка, яка два тижні сидить з дітьми та тваринами у необладнаному для житла підвалі, постійно переживаючи, чи вистачить їжі та води всім, за кого вона є відповідальною. А її чоловік у цей час опановує нову техніку біля лінії фронту, але не знає, коли зможе застосувати нові навички.

Після війни нам доведеться знайомитися заново

Всі ці люди набули різного досвіду, який кожен з них може вважати важким і небезпечним, при цьому не розуміючи, чому хтось скаржиться та шукає підтримки, хоча для нього порівняно стерпно. Ось у цьому порівнянні і закладена та сама «бомба», яка вибухнула, що здатна зруйнувати відносини. Кожному з обох його досвід може видаватися винятковим, більш важливим і важким, і якщо партнери почнуть ним мірятися і порівнювати, то з великою ймовірністю посваряться. А далі перестануть розмовляти і ображатимуться один на одного. Ображатимуться, вважаючи, що партнер такий черствий та байдужий. Кожен прийме факт, що говорити не виходить, образи накопичуються, час минає, а непорозуміння перетворюється на прірву між начебто близькими людьми.

І це може статися не лише між чоловіком та жінкою, подружжям. Так можуть посваритися і дві подруги, і колеги, яким довелося по-різному вичнити через обставини, що склалися, і актуальні потреби. Більше того, те, що для когось може бути необтяжлива поїздка, а для декого видасться складним стомлюючим випробуванням. Ми різні, але цю відмінність важко визнати, тому що ми міряємо чуже життя тільки власними мірками та пропускаємо крізь свої знання та досвід. В результаті ми накопичуємо образи і висуваємо їх за першої зручної нагоди. А варто було б надавати досвід, розповідаючи свої історії, поділяючись своїми почуттями, звіряючи розуміння того, що відбувається. Тоді ми могли б стати почутими та почути.

Обмін знаннями один про одного відбувається так само, як при першій зустрічі, на першому побаченні. Згадаймо, як ми знайомимося. Ми намагаємося поділитися з тими, кого хочемо залучити як партнерів чи друзів, нашим попереднім життєвим досвідом, розповісти, як ми зростали, де вчилися, що робили до зустрічі з ними, поговорити про тих, хто вплинув на наш світогляд. Якщо людині наш досвід релевантний, вона ставить запитання, цікавиться нами, а ми нею. Таким чином ми зближуємось і розуміємо, що перед нами «наша людина», з нею нам добре і спокійно, ми «на одній хвилі». Ось і після війни нам точно так само доведеться буквально заново знайомитись, заново розповідати про себе і ділитися тим, що ми пережили за цей період. Знайдемо порозуміння — будемо й надалі разом. Не знайдемо — розлучимося, на жаль. Але якщо ми не розмовлятимемо, то нічого не вийде.

Чоловікам, до речі, часто-густо властиво стримувати свій досвід, не ділитися ним. Для багатьох із них розповідати про те, що вони пережили, рівнозначно поняттю «скаржитися», а це в нашій культурі вважається не надто чоловічим заняттям. І чоловіки легше обговорять це в чоловічій компанії або серед не дуже близьких людей, які пережили подібне, ніж із близькими, але тими, кому їхній досвід може здатися шокуючим чи незрозумілим. Через це їхні стосунки з жінками чимало втрачають.

Тому мені хочеться, щоб ми навчилися ділитися з близькими не лише фактами своєї біографії, а й почуттями, які супроводжували складні життєві етапи. І досвід переживання війни буде дуже важливим. Ці переживання є тим, що робить нам близькими, дозволяє нам розуміти одне одного, поважати і любити.

Нам ще багато доведеться пережити, а отже, буде, чим поділитися один з одним. Слухати, чути, питати та говорити. Може, таким і є справжнє кохання, здатне пройти крізь війну?

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ

Більше блогів тут

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

Показати ще новини
Радіо НВ
X