Шрами, які вселяють надію. Як пережити травму і повернути впевненість у собі, — американський футболіст
Алекс Сміт, колишній квотербек НФЛ, в своєму виступі для TED ділиться досвідом щодо подолання страху, тривоги та сумнівів
Переклад di do для TED
Я прокинувся на лікарняному ліжку, навколо мене повно лікарів. Все як у тумані. Більше тижня я то приходив до тями, то непритомнів. Лікарі сказали, що у мене в нозі йде сильне запалення. Сказали, що вже зробили вісім операцій. А потім у мене так піднялася температура, що імунна система почала атакувати свій же організм. У мене пішов сепсис, і я ледь не помер <...>
А тепер трохи передісторії. Я професійний футболіст. Я квотербек, граю в нападі. За два тижні до цього, два захисники, майже два центнери м’язової маси, звалилися на мене одночасно. Звучить страшно, але якщо чесно, в моїй роботі таке — звичайна річ. Просто того разу нога у мене зігнулася там, де не мала. У мене стався так званий складний гвинтоподібний перелом, тобто моя нога скрутилась і зламалася по діагоналі, скрутилась, як штопор. І так, навіть вимовляти це дуже боляче. І тоді на полі, я відразу зрозумів, що для мене сезон завершено. Більше часу пішло на усвідомлення іншого — того, що все моє життя зміниться раз і назавжди.
За два роки після тієї моторошної травми я все ж повернувся на поле і навіть вивів свою команду в плей-офф. Але сьогодні я хочу виступити не з натхненною промовою про повернення, де натовпи вболівальників скандують моє ім'я. Я хочу розповісти про те, що вище твоїх сил. Про що такі ж, як я, спортсмени не бажають говорити, адже нам здається, що це для слабаків. Я хочу розповісти про страх, тривожнвсть і невпевненість у собі. Тому що для справжнього повного відновлення після травми, мені потрібно було не тільки навчитися знову ходити й бігати. Мені потрібно було повернути те, заради чого бігти, заради чого далі жити.
Здебільшого та тривога, яка стримує нас по життю, йде від самонавіювання — ми самі все погіршуємо
Після тієї першої розмови, щоб врятувати ногу, лікарі взяли частину стегнового м’яза з моєї здорової ноги і пересадили на травмовану гомілку. Ніхто не знав, чи приживеться м’яз, а тому після операції щогодини до мене заходили лікарі і медсестри, розбинтовувати рану, наносили гель і намагалися намацати пульсацію в м’язі. І я завжди просив закривати від мене рану великим білим простирадлом, щоб не бачити, тому що за відчуттями видовище там було страшне. Нога моя була по суті величезною відкритою раною. Коли лікарі та медсестри приходили, поруч завжди була моя дружина, вона намагалася мене підбадьорювати. «Виглядає дуже добре. Милий, нога просто клас!»
Як вона не старалася, я ні за що не хотів дивитися на свою ногу. Чесно кажучи, я просто не міг себе змусити. І не тому, що у мене духу не вистачало, а тому що я не міг прийняти те, що зі мною сталося. І це тривало місяцями. На той час я вже сидів в інвалідному кріслі, вдома, дружина не могла залишити мене одного ні на секунду, навіть у туалеті мені допомагала. Цілими днями я сидів на дивані й думав, чи зможу знову ходити? Грати в квача зі своїми дітьми? Возитися з ними на підлозі у вітальні? І все це через якусь дурну, безглузду гру?
До травми життя моє було таким повним, у мене було стільки можливостей, а тепер, здавалося, все розбивалося вщент, як цей гвинтоподібний перелом. І чесно кажучи, такі думки роз'їдали мені душу не вперше.
Давайте я розповім, як починалася моя кар'єра. У коледжі я був непомітним гравцем. Але в останні два роки навчання я став непогано грати і навіть якось примудрився в числі перших пройти відбір до НФЛ. І за кілька місяців я перетворився з нікому не відомого гравця на одного з найкращих квотербеків команди Сан-Франциско Форті Найнерс. Тобто, Джо Монтана, Стів Янг і я. Тоді мені було лише двадцять років, і я погано справлявся з таким тиском. Я став дуже, дуже сильно переживати. Чи на своєму я місці? Як скоро вони розкусять, що я самозванець?
Від цих сумнівів я був у ступорі. Я так боявся зробити що-небудь не так, і мені відчайдушно було потрібно чуже схвалення. Цей жах переслідував мене цілодобово. Дійшло до того, що я не міг їсти перед грою, мене постійно нудило. Я міг сидіти за вечерею з дружиною або друзями, але… мене там з ними не було. З боку могло здаватися, що я граю в свій улюблений футбол. Я домігся того, про що мріють мільйони хлопчаків. Але в своїх думках я йшов каменем на дно.
І таке тривало, щонайменше, років п’ять. Начебто вдало все йде, але потім то травма, то тренер зміниться. І знову все треба починати спочатку.
І тут я отримую дві дуже важливих поради. Першу я почув від людини на ім'я Джим Харбо. Він був тоді моїм тренером. Найкраще, що є в тренері Харбо, це те, що йому взагалі начхати, що думають про нього інші. Головне, що йому зручно ходити в штанах з запрасовиними складками і заправленому в них светрі.
Коротше кажучи, тренер Харбо говорив нам у день гри одне й те саме, прямо перед виходом на поле. Він говорив: «Грай у всю силу, на повну котушку, тримайся скільки зможеш. І не переживай!» «Не переживай». Звучить так просто, і це правда, але здається мені, що я не вірив, що таке можливо, поки мені це не сказав той, кому вірю я.
Приблизно тоді ж зі мною в команді грав Блейк Констанцо. Блейк був півзахисником, і він був трохи божевільний. До початку гри він бігав роздягальнею і діставав всіх питанням: «Ти будеш сьогодні жити? Я збираюся пожити сьогодні, а ти?» Спершу я не розумів, про що це він. Але потім він мене переконав. Він ставився до гри зовсім по-іншому, не як я. Він брав виклик з готовністю. Він був повністю включений в момент. Кричав мені прямо в обличчя: «Просто живи!» Ця думка стала противагою для всіх моїх сумнівів. І що ви думаєте? Я став грати краще. Я став отримувати задоволення, і ми стали перемагати.
І до кінця своєї кар'єри я говорив своїм у команді до початку гри щось на кшталт цього. Просто живи. І хоча я двічі змінював команди, і на моє місце прийшли молодші квотербеки, я продовжував дотримуватися тих порад. Але коли у мене в нозі пішло зараження, я абсолютно випустив з уваги ці правила. Як ніби тим простирадлом, за яким я ховав свою ногу, накрили б мене з головою, тому що я тоді перестав жити. І знову мені був потрібен хтось, щоб допомогти з цього виплутатися.
Тієї весни я був на реабілітації у військовому шпиталі, Центр для Сильних Духом. Хоча моя травма була нехарактерна для футболістів, для солдатів такі поранення були жахливо звичними. Фактично, травма була такою, як якщо б я наступив на міну. До того як потрапити в центр, я годинами дивився відео про тих, кому ампутували дві або три кінцівки, і багато хто з них після подібних травм ще брав участь у Паралімпіадах і навіть повертався до армії та морської піхоти. Я був вражений їхнім прикладом. Я хотів на них походити. Але один з моїх особистих тренерів, Джонні Оуенс, дав мені зрозуміти, що стати на хвору ногу буде зовсім непросто. Буквально.
У перший день реабілітації я виконував вправи на баланс на здоровій нозі, а він підійшов і штовхнув мене в груди. «Давай же, Алексе!» І ще раз штовхнув у груди. «Давай, ти ж здатний на більше!» А потім він зробив те, що змінило хід моєї реабілітації повністю. Він дав мені м’яч. Уявляєте, я стільки років свого життя не випускав м’яч із рук, після травми я не брав м’яч до рук кілька місяців. Відчуття, ніби мені повернули відібрану частину тіла. Він сказав, щоб я кидав з коліна. Ну, я зробив йому передачу. Типу кручений м’яч. І від того моменту, щойно у мене в руках був м’яч, я відчував прилив сил. Я краще робив вправи. Важко пояснити, але я почувався легким. Я почувався живим.
Після того першого тренування, здавалося, мені дозволили знову мріяти. І я став думати про повернення на поле. Якщо у мене вийде, то добре, якщо ні, то яка різниця, принаймні, у мене з’явилася мета. І з такою установкою я провів весь реабілітаційний період. Було багато складнощів, як фізичних, так і психологічних, але врешті-решт лікарі дали добро. І мене навіть включили до складу. А потім, через 693 дні після травми, мені дали команду надягти шолом і зробити перший кидок у грі.
Звісно, мені б хотілося розповісти вам, як пошаліли трибуни, тільки там нікого не було через ковід.
І все ж, коли я вибіг на поле, мене охопили такі суперечливі почуття. Буря емоцій. Але якщо чесно, я був у повному сум’ятті. Тренування це одне, а ось реальна гра? Чи витримає моя нога? Я це дізнався на третьому снепі, коли здоровань захисник стрибнув мені на спину, я спробував зробити кілька кроків, але не зміг, впав. І все одно, це був найбільш натхненний момент у моєму житті, знати, що я можу піднятися, зможу встати.
Я пишаюся, що зміг знову вийти на поле, але більше я пишаюся тим, що мене туди повернуло. І це не фізичне перезавантаження, а психологічне. Я усвідомив, що здебільшого та тривога, яка стримує нас по життю, йде від самонавіювання. Ми самі все погіршуємо. І нормально, якщо тобі потрібен хтось, хто допоможе з цією тривогою впоратися. Мені допомогли моя дружина, військовий у госпіталі, божевільний півзахисник і ексцентричний тренер. Ці люди навчили мене приймати свої страхи. І тому, озираючись назад, я знаю, що пішов на поправку не тоді, коли Джонні штовхнув мене в груди. Спершу мені треба було прибрати з очей ту білу завісу. Тиждень за тижнем дружина запевняла мене, що нога нормально виглядає. Вона мене підготувала психологічно. Я був готовий. І коли я нарешті подивився на свою ногу, то виглядала вона значно гірше, ніж я припускав.
Те, що я побачив, було неприємно. Гротескно <...> Але моя нога поступово змінювалася, а я сприймав її такою, якою вона була. І це була моя нога. І тепер ми з нею пройшли довгий шлях.
Те, що тоді втілювало все, чого я боявся, все, що я втратив, — тепер я пишаюся цим найбільше в своєму житті, ну, крім дружини і дітей. Так що, так, дружина мала рацію, класна у мене нога.
Ці шрами не тільки нагадують, через що мені довелося пройти, а й говорять про те, що мені ще належить. Вони дивляться мені прямо в очі. Змушують бути самим собою. Допомагати по можливості іншим вибиратися з колотнеч. Може, у вас і немає ось такої ноги. Але я впевнений, що і у вас є свої шрами. І вони вселяють надію. Не відвертайтеся від них. Прийміть їх. Це найкраще нагадування про те, що перед нами цілий світ. І нам належить ще дуже багато зробити.
Повну версію можна знайти на TED
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ
Більше блогів тут
