Мої діти люблять ходити в художні музеї. Що з ними так?

10 серпня 2021, 19:53

Діти краще за дорослих здатні сприймати нове і мають вроджений хист до навчання

Розміщуємось в автобусі, що прямує на борт літака «Одеса — Київ». Повернення додому після літературних читань. Аж тут в автобус заходить моя приятелька. Ясна річ, ми маємо кілька хвилин легкого й світського small talk. Говоримо про те, яка Одеса чарівна для пари днів прогулянок. Тут я зауважую, що хотіла б з'їздити з дітьми. На що моя знайома дивується:

Відео дня

— І що з ними там робити?

— Ну, мої прекрасно привчені до ресторанів, — сміюсь я. — І в художній до Ройтбурда я так і не дійшла. Вивчили б разом.

— А що, вони ходять в галереї?

— Так. Люблять навіть. Особливо менший.

— Ти що їм розповідаєш про техніку, періоди й це все?

Саме ця коротка розмова стала відправною точкою моїх роздумів на цю тему. Діти й — ні, не мистецтво, як явище. А місця його скупчення. Чомусь в нинішньому побуті панує думка, що дітям в музеї (якщо йдеться не про Музей Води, Музей Науки й таке інше) буде нудно.

Що ж. Почнімо зі знайомства. Логічно? Мене звати Зоряна, я видавець і автор художніх романів. Маю двох дітей: син (6 років) і донька (8 років). Найбільш люблю проживати нові відчуття із ними: від візиту в незнану для нас країну до катання на вейк-сьорфі. Тому, зневажаючи всі медійні прояви в стилі «Я навчу тебе жити», радо поясню механіку своїх думок. Із надією викликати у читача власні. А відтак — і відповідний досвід.

Колись, до певного свідомого віку, я сама вважала музеї жахливо нудними. Це щось із підліткового. Щось, із чим я вела бій на старті пізнання себе як особистості. Чомусь тоді всі ті екскурсії нагадували радянський марш. Тобто, були насильницькими.

Ми з дітьми буваємо в галереях щораз, як десь подорожуємо

Що ж змінилося з роками? Не лише те, що в свідомому віці похід в гості до мистецтва став нагородою, бажаним скарбом. А всі «історичні» відкриття на власному шляху пізнання, зі станціями «Пінзель», «Гоген», «українське шістдесятництво» — мапою власної світобудови. Гаразд! Медальку мені… Та набагато сильнішим є те, що нині, побачивши якусь цікаву чи якусь скандальну роботу, я можу поділитись із власною дитиною і обговорити це.

Як ми дожились до цього? Цілком природньо. Почали, мабуть, із Варшави. В той солодкий доковідний період, коли в Європу можна було за покликом серця. Отже, вважатимемо, що саме Національний музей у Варшаві став відправною точкою. Діти були роки на два меншими. Я їх підготувала добряче. Певне, щось пообіцяла. Підкуп — завжди нагадую про двох китів «шантаж і підкуп», вже не згадаю, про що тоді йшлось. Та головне нас спіткало незаплановано. А саме — музейна крамниця на виході. Достовірно, ніби вчора, пам’ятаю не лише її, крамниці, локацію, а й розташування книг і специфіку експозиції товару. Що цікаво, діти також згадують і досі. А все через єдиний факт. Менший того разу вподобав книжечку, яка за роки стала нашим родинним надбанням. «Масло шпі» — саме так читається назва польською. Чудово ілюстроване дитяче видання про те, як всі речі в домі поснули. Й масло в маслянці, і краватки в шафі. Все польською, ясна річ. На кожному розвороті - малесенькі віконечка, відкривши котрі можна побачити якийсь захований предмет. Ніби й нічого особливого.

Вже згодом я прочитаю навіть не книгу, а стислий підсумок на видання Як розмовляти з дітьми про мистецтво, де йтиметься про обов’язковий алгоритм призвичаєння до арт походів через музейні кафе та крамниці. Скажу з упевненістю — це працює.

Адже суть в основному простягається в простій думці. Дітям, як і нам, мусить бути просто цікаво. Без надмірного… всього. Примусу. Тиску зі сторони суспільства: «ти неодмінно мусиш це побачити». Порівняння. Бррр! Останнє взагалі то якась новітня хвороба. Адже мистецтво, а тут я дозволю собі висловити суб'єктивну догму, мистецтво не має стосунку до класифікації, аналітики в комп’ютерному стилі чи ще чогось такого само пластикового. Мистецтво покликане зрушити щось в твоєму єстві, в самій серцевині. Та й крапка.

Звісно, якщо побічним шляхом впродовж взаємодії із витвором мистецтва ви здатні прослідкувати соціальні передумови його створення, порівняти техніки тогочасних майстрів, оцінити особливості оформлення рам та освітлення галереї — медаль вам! Та глобально, переконана, це не додасть до явища мистецтва жодного екстра «серденька». Навіть уявного.

Ну не уявляю я, аби Гоген, пишучи свою милу таїтянку думав: «От як застосую тут цей прийом, то за кілька десятків років вивчатимуть мене в підручниках!» Це просто інструмент передачі.

Ось вона — картина. Й поза оцінок шарів акрилу та колористики ти або насолодишся нею, або скажешь «брр, яка гидота», або, що найгірше — пройдеш байдужим чужинцем.

То скажіть мені, де ми дорогою загубили дітей? Та ось же вони! Все просто. Діти ліпше нас здатні сприймати нове. Мають вроджений хист до навчання (це нам професори доступно розтлумачили). Й все, що мусимо зробити ми — це не урвати нитку цікавості до оточення.

Мистецтво тут не стає винятком.

Додам, що я геть не проти поговорити про техніку чи певний історичний період. Тим більш сучасні діти мають відрізнити не просто Моне від Мане, а й Кунса від Kaws’а. Просто для мене це не передумова для сприйняття робіт. Що ж спонукало мене на такий текст?

У певний момент я усвідомила, що ми з дітьми буваємо в галереях або музеях щораз, як десь подорожуємо. Що це приносить окреме задоволення. Що менший просить щораз «добавки». І що, як трапляється поїздка без них, я просто марю повернутись в компанії дітлахів і прожити це разом.

Вважаю це достойним приводом, аби закликати й інших пройти такий шлях. Адже не дарма в якомусь нью-йоркському MoMa ми можемо бачити «пасажирів з дітьми». Щасливими й вільними. Хіба нам не треба так само? Тому, наостанок, конкретизуюсь. Кілька порад по щаблям:

— Вивчіть локацію (для себе, заздалегідь, мережа в поміч);

— Заплануйте маршрут із зупинками до й після (солодку «плюшку» ніхто не відміняв);

— Дайте на старті дитині завдання: «Яка робота тобі сподобається найбільше» (поставивши дитину в центр усього процесу);

— Обговоріть фаворитів. Можете до них повернутись. Запропонуйте дитині зробити фото (самій).

Окремо зазначу, що нині існують крутющі дитячі студії, де доступно й весело говорять про тонкощі художнього світу. Я можу радити з власного досвіду Art 4 kids, які фактично провели моїх «пундиків» по кращим музеям світу в рамках відповідного курсу: від Metropolitan до Британського національного.

А що так з вашими дітьми?

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ

Більше блогів тут

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

Показати ще новини
Радіо НВ
X