Ігри розуму. Як наша пам’ять нас обманює
Що ми дійсно пам’ятаємо?
«Розумієш, я ходила, ніби на 10 см відірвавшись від землі. А іноді немов літала», — зітхає моя знайома, жалкуючи за романом, від якого, до речі, ми всі її відмовляли.
Вона добре пам’ятає: карколомний секс, декілька душевних вечорів і той єдиний подарунок, на який вона сама кілька місяців натякала.
І майже не пам’ятає: його запізнення, скасовані зустрічі, ігнорування важливого та зникнення на кілька тижнів.
Як пояснити таку вибіркову пам’ять? І взагалі, що ми дійсно пам’ятаємо?
Як насправді влаштована людська пам’ять, учені досі знають приблизно. До кінця не зрозуміло, де закінчується пам’ять і починається мислення чи уява. Ясно, що всі три взаємодіють і перетинаються.
Згодом наш мозок змінює спогади
Саме тому наші «подорожі хвилями пам’яті» часто мають мало спільного з дійсністю. Наш мозок увесь час підробляє, прикрашає, применшує, видаляє, ретушує, фотошопить.
Інакше чому ми іноді так по-різному пам’ятаємо одну й ту саму подію? Звичайна справа: були на одному заході, а пам’ятаємо різне.
Це факт, що підсумкові спогади у різних учасників подій можуть відрізнятися. Значущі деталі події запам’ятаються, причому в кожного — пропущені через фільтр власної оцінкової інтерпретації, пофарбовані власної емоцією; інші — ні. Кожен із нас звертає увагу на те, що важливе йому. Саме це й запам’ятовує.
Але це ще не все. Згодом наш мозок змінює спогади. Природа пам’яті не має нічого спільного, наприклад, із паперовими архівами. Спогад про подію — це ланцюжок нейронів. Він активується щоразу, коли ми здійснюємо подорож у минуле. Нейронні ланцюжки мають властивість змінюватися. Тобто, пам’ять спотворюється при будь-якому спогаді.
Соціальний психолог Еліот Аронсон писав: «Пам'ять — не аналог відеозапису, навпаки, наші спогади ми відтворюємо з фрагментів реальних подій, профільтрованих крізь наші уявлення про те, що могло статися і що мало б статися відповідно до наших бажань…».
Як же змінюються наші спогади про минуле? Під упливом сьогодення. Того, що ми побачили, почули, нам сказали, чи в чому нас переконали. Це так званий ефект дезінформації.
Ідею про спотворення пам’яті вперше висловив психолог Гуґо Мюнстерберґ. Він писав про випадок, що стався в Чикаго. Був виявлений труп жінки, у вбивстві звинуватили сина місцевого фермера. У хлопця було алібі, і він спочатку все заперечував. А ось після допиту (де його, імовірно, переконали в протилежному), зізнався в злочині. І зізнавався знову та знову. При цьому кожна нова розповідь ставала все більш абсурдною й суперечливою.
Мюнстерберґ зробив висновок, що обвинувачений став об'єктом «мимовільного навіювання на основі припущень», які висловлювали поліцейські. Сьогодні відомо, що хибні зізнання можна отримати в ході емоційно домінувального допиту. Але тоді до Мюнстерберґа не дослухалися — хлопця повісили.
У наші дні професорка когнітивної психології Елізабет Лофтус провела експеримент. Людям показували відео з аварією, а потім просили описати, що сталося. Правда, питання було сформульоване по-різному. Наприклад, використовувалися слова «врізалися» «стикнулися», «вдарилися», «стукнулися», «розбилися». При слові «розбилися» люди робили припущення про більшу швидкість авто.
А потім Елізабет запитувала: «Ви бачили, як розбилася фара?» І деякі люди, не змигнувши оком, чесно й переконано в барвах розписували, як! Хоча фара була цілою.
Наскільки далеко можна зайти в питанні спотворення пам’яті людини? І наскільки ми раді обманюватися? Ще й як! Це підтверджують тисячі прикладів тих, хто втрапив у пастки солодкоголосих шахраїв, харизматичних пастирів, ворожок, екстрасенсів, політиків або просто любителів ілюзій і фокусів.
Але крім цього пам’ять постійно коригує сама себе. Частина спогадів, якими ми не користуємося, просто стираються.
А ще стираються ті, які ми хотіли б забути. Залишається найприємніше й найкраще.
Люди, які «пам'ятають» «прекрасні радянські часи», їх дійсно пам’ятають! Так спрацювала їхня пам’ять. Серед іншого і з цієї причини так довго може тривати психотерапія. Людина може прийти в повній упевненості: «Олено, я взагалі не пам’ятаю своє дитинство». Але потім, із питань, фото, асоціацій, почуттів, згадує, і стає зрозуміло, що ох! — було що забувати!
Схожі речі трапилися і з моєю знайомою. «Погані» спогади стерті, інші — перезаписані в кращій якості. А з позиції сьогодення, де жоден із нових кавалерів не дає такого ж спалаху пристрасті, а мама, не знаючи подробиць, капає на мозок: «Такого хлопця впустила, а годинничок-то цокає», — кишкомотач із минулого здається героєм. І все б нічого, але такі «ігри розуму» часто заводять зовсім не туди, куди хотілося б.
Текст опубліковано з дозволу автора
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ
Більше блогів тут
