Тільки одна відповідь. Як продовжувати жити поряд зі смертю

Поруч зі смертю почуваєшся маленькім. За розміром. І силою.

Такий період зараз, коли звістки про смерть — одна за одною, і все це люди, яких я знала.

Як і усі, я вже звикла ставитися до цього не те щоб тверезо — просто межа між «дуже сумно» до повного відчаю якось стерлася. Читаю чергове повідомлення, розгублено дивлюся на стіну, не плачу, не кричу, але незмінно у голові питання: «Який у цьому еволюційний сенс?» (кожне слово матом, ясна річ).

Саме таких людей бракуватиме, коли війна закінчиться

Чому треба перервати життя талановитого художника? Завзятого кухаря, дослідника українських традицій? Медика, яка лікувала дітей від раку? Активіста, який захищав київські ландшафти від забудов?

Знаєте, тут той випадок, коли не родичам хочеться писати «співчуваю твоїй втраті», а сказати вголос: «Співчуваю нашій втраті», — тому що відверто розумію, що саме цих, саме таких людей бракуватиме, коли війна закінчиться, і ми будемо відбудовувати країну мрій.

Тому — яка логіка? Який еволюційний сенс?

Я не знаю. Але коли щось повертає мене у реальність, у моє «тут і зараз», у мене завжди тільки одна відповідь.

Сенс — це ми.

Живі і спроможні втілювати мрії та плани.

Допомагати.

Обіймати дітей і батьків.

Читайте також:

Олександра Шиманова

Без порад і повчань. Як підтримувати близьких людей, коли їм важко

Щиро цікавитися країною, в боротьбі за яку гинуть надзвичайні люди. Щось для неї робити. Вивчати її історію. Співати її пісні. Пробачати їй помилки. Любити її за недоліки. Ревнувати її до інших, тихо, але твердо. Все як у відносинах з коханим.

Мої полеглі друзі хотіли зробити нас кращими, вільнішими, щасливішими.

Таке пояснення мене хоч якось втішає. І я почуваюся не такою маленькою поруч із смертю. Із смертями.

Хоча все одно, як же ж воно болить.

Текст публікується з дозволу авторки

Оригінал

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV

Більше блогів тут