Після Бучі та Ірпеня. Як жити далі?

6 квітня, 14:43
Світлана Ройз: «У нас загальне горе» (Фото:REUTERS)

Світлана Ройз: «У нас загальне горе» (Фото:REUTERS)

Нехай кожна сльоза і капля крові проросте силою України

Сьогодні весь день поруч було питання: «Як жити далі, після Бучі, Ірпеня?». І я цілий день себе ловила на тому, що не дозволяю собі вдих, що спина зігнулась, і що я вмить посивіла. Я думала про багатьох із нас. Як жити далі, після… І собі відповідала: треба виплакати, відгорювати, вити, дозволити собі плакати стільки, скільки потрібно. В горюванні є свої етапи.

Відео дня

«Робота горя» починається з визнання факту смерті, з ритуалу поховання померлих. У нас загальне горе, і, можливо, має бути створено ритуал спільної скорботи.

Тільки після цього починається відлік нового життя. Життя після смерті.

В арт-терапії є практика «перехідний міст». Я, на жаль, не знаю, хто її автор. Її використовують в роботі з підлітками і людьми, що знаходяться у кризі.

На окремому аркуші малюється картинка минулого. На іншому — картинка майбутнього. І малюється міст, що кладеться між ними. Як знак переходу, знак зв’язку між минулим і майбутнім. І знак того, що ми перейдемо. І цей «міст» ми можемо зміцнювати.

В горюванні є свої етапи

Наш теперішній міст не просто над землею — над прірвою. Бо біль саме такий. І нам важливо відчути, як його перейти. Ми, насправді, вже йдемо по ньому. Тримаючись за руки. Тримаючи когось. Дивлячись на своїх дітей. Займаючись волонтерством. Рятуючи тварин. Сплачуючи, навіть зараз, податки. Турбуючись про тих, хто поруч. Ми зміцнюємо цей міст своєю вірою. І вірою в те, що Україна жива і буде жити.

Коли ми вже йдемо через цей міст, ми розуміємо, що як в минулому — в «першому малюнку» — не буде. А «останній» ми будемо самі створювати. І навіть зараз створюємо.

Коли ми йдемо «по мосту», ми коливаємося в емоціях. Поступово (навіть завтра) буде повертатися дозвіл на радість, поступово ми відчуватимемо вкуси. А у дітей це проявлятиметься раніше.

В одному з коментарів під моїм дописом мати хлопця поділилась, що вчительку обурив сміх дитини і вона його почала булити. Прийшлося переходити в інший клас. А це був перший сміх дитини після жаху бомбардувань. Вчителька була у своїй травмі, в якій радість непереносима.

Діти, навіть перебуваючи в скорботі, мають право на ігри, сміх, радість. Потім вони будуть повертатися до смутку. А потім знов до гри. Для нас критично, коли взагалі щось не проявлене, коли дитина (чи дорослий) тільки в одному стані.

І будьте, будь ласка, обережні — радість дітей може дратувати, але вона оживляє, вона потрібна. Щоб жити. І ми теж будемо поступово оживати. І так важливо дозволити собі не впасти в почуття провини. Життя не означає, що ми зрадили. Ми присвятимо перемогу тим, хто загинув.

Мені здається, ті хто загинув, хотіли б щоб ми жили. І дійшли до «третьої картини» — майбутнього. Я хочу про них пам’ятати. І щоб світ пам’ятав. Хочу, щоб кожна сльоза і капля крові проросла силою України. Щоб вороги були покарані і не сміли дивитись в наш бік.

І щоб діти сміялись.

Я сьогодні проводила онлайн-зустріч, на якій в віконцях зум було багато дітей. І коли вони в кінці зустрічі сміялись, я ледь стримувала сльози.

Я дуже хочу, щоб ми в свій час перейшли цей страшний міст. І стали ще людянішими. І ще глибшими.

Мій третій малюнок — про життя.

Текст публікується з дозволу авторки

Оригінал

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди НВ

Більше блогів тут

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

Показати ще новини
Радіо НВ
X