Усе складно. Якими бувають сімейні стосунки
Стосунки — це компліментарність патологій
Користуючись відпусткою, ми їздимо по дачах різних родичів і друзів. І мені доводиться спостерігати найдивовижніші варіанти сімейних систем і стосунків.
Захотілося навіть зробити класифікацію й написати про це книгу — настільки все різноманітно, місцями дивно, нераціонально й діагностично.
Поки поділюся кількома висновків.
1. Стосунки — це компліментарність патологій. Один психологічний дефект знаходить собі пару — партнера — і вони починають свій життєвий хоровод. Пари підбираються настільки «гармонійно» з погляду травмованості в синхронних місцях, що просто дивуєшся хитромудрості нашої психіки.
Про це, звичайно, говорять класики. Але на наочних прикладах — просто якийсь парад ілюстрацій.
2. Ще класики говорять, що люди заходять у стосунки з одного й того самого рівня психологічної зрілості. Наприклад, зупинився хтось на рівні трирічки «мені всі винні», «мамо, дай!» і знаходить собі на пару щось підхоже. Прийнято вважати, що людям більш психологічно зрілим просто стає нецікаво з партнерами більш інфантильними, незрілими і не спраглими зростання — і такі пари розвалюються.
Сімейне життя — це якесь немислиме мистецтво балансування на канаті
А уявіть, якщо обидва зупинилися на підлітковому бунті й не збираються змінюватися, а тільки звинувачують партнера! Теж спостерігали приклад — скандали, сльози і «циганочка з виходом» при сторонніх. Якось опишу цей підтип докладніше.
3. Далі. Одні й ті самі ситуації образ, конфліктів, емоційних сплесків, гніву й непорозумінь повторюються постійно роками й десятиліттями — і з боку здається: ну ось же, зараз почнеться! Ви обидва (утрьох, удесятьох) це знаєте. Навіть я це вже знаю. Зупиніться, не провокуйте, не ведіться на провокації. Але ні! Хлоп, і понеслося по накатаній. І я вже знаю, що тітка Ліда зараз буде ображатися, а дядько Михайло замикатися у себе в майстерні. Так було 10 років тому. Так відбувається зараз.
Трохи усвідомленості, доброї волі. На хвилину перестати бути двома скривдженими дітьми, не говорити образливі для партнера слова — і немає конфлікту. Але все просто з боку, а не зсередини травмованої психіки. Тому розумні поради не працюють.
4. У всіх наших людей є якісь вавки в голові. Життя складне, а сімейне життя — це просто якесь немислиме мистецтво балансування на канаті. Усім нам доводиться пристосовуватися, робити зусилля над собою, ранитися об іншого, самим поранити — не бажаючи того чи захищаючись. Коротше, усе складно.
І важливо мати великий запас «добрих ситуацій»: хороших слів, великодушних вчинків, подарунків, слів підтримки й інших підтверджень або висловлень любові, щоб вони утримували сім'ю під час «припадків». А це саме «припадки» — як епілепсія.
5. І останнє спостереження. У всіх — вавки. Але найскладніше людям із «мучениками», які «усе життя мучуся заради дітей» або «ненавиджу вже цей сад і город», або «зроблю вареників», але принесу їх із такиииим виразом обличчя… Із людьми, які все життя грають у гру «як в ідеальній ситуації знайти лайно».
Талант у людей просто незвичайний: в ідеальний вечір, коли прохолода несе запах трав і тишу, а всі 15 осіб перебувають в абсолютному кайфі, простогнати щось типу: «О Боже, скоро знову потрібно буде косити…»
Навіщо це робити? Пояснюю. Привернути увагу сім'ї до себе й завоювати таким чином любов, співчуття, визнання.
Який виходить ефект?
Усім хочеться чимшвидше звалити від «страждальця». Перебувати в його полі неможливо. Як сидіти в смердючому приміщенні, коли навколо — свіжо й чудово.
Допомогти йому нічим не можна. Оскільки він ні за що не погодиться позбутися свого страждання. Страждання — це його дивний спосіб будувати відносини зі світом. Але поряд із мучеником я, наприклад, відчуваю себе кормом. Мене їдять скаргами й голосінням без оголошення війни й не бажаючи хоча б що-небудь міняти.
Так що щасливий член сім'ї — дуже важливий елемент всієї системи. Усім із таким добре. Усім хочеться з ним бути, спілкуватися, розмовляти, жити…
Текст опубліковано з дозволу автора
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ
Більше блогів тут
