Історія, яка мене змінила. Що таке парадокс Абіліна
Ми часто без заперечень підтримуємо рішення, яке нас не влаштовує, думаючи, що так буде краще для всіх — але це помилка
Парадокс Абіліна або Абілінські граблі. Історія, яка точно мене змінила. Знаєте, буває текст, який читаєш, він тебе чіпляє, думаєш про нього якийсь час, але він проходить крізь тебе. А бувають ті, які в тебе вбудовуються. Цю історію десь півроку тому надіслав мені тато — я прочитала її в таксі, перед зборами в одному з проєктів. І ця історія змінила хід реальних зборів.
«Абілін — це містечко в штаті Техас, що дало ім'я цьому феномену, описаному, як реальна історія, що трапилася там із психологом Джеррі Гарві. Одного разу, спекотного літнього вечора його сім'я нудьгувала в тіні, на ґанку. Як раптом тесть запропонував: «А чи не з'їздити нам пообідати в Абілін?» Хоча Абілін був досить далеко, кожен із присутніх раптом погодився туди їхати. Вони довго пиляли спекою до Абіліан, потім назад. Машина була без кондиціонера, тому вони перенесли 4 години суцільних мук. Лише після поїздки хтось сказав: «Даремно ми туди поїхали!». І тоді всі заявили, що й вони були проти цієї поїздки, але погодилися їхати тільки тому, що думали, що інші її хочуть.
Гарві писав: «Ми, четверо досить розумних людей, із доброї волі тільки що проїхали 170 кілометрів гнітючою пустелею з температурою, як у печі, і в густій хмарі пилу, щоб поїсти несмачної їжі в абілінській забігайлівці, хоча насправді ніхто не хотів їхати. Тобто люди добровільно погодилися зробити собі гірше, уважаючи, що іншим від цього буде краще.
На Абілінські граблі зовсім не обов’язково наступати знову і знову
Абілінські граблі або парадокс Абіліна (англ. Abilene paradox) полягає в тому, що група людей може прийняти рішення, яке суперечить можливому вибору будь-кого з членів групи, через те, що кожен індивідуум вважає, що його цілі суперечать цілям групи, а тому не заперечує".
На зборах, на які я приїхала, нашій групі потрібно було прийняти рішення про проєкт. Мені зовсім не сподобалося те, що я побачила. І я була готова аргументувати, чому. Але інші мовчали. Я сиділа й думала — невже мені одній здається, що це «не те»? Може, зі мною щось не так? А потім подумала, що, можливо, зараз усі учасники зборів думають так само, як і я: «Якщо всі мовчать, значить, їм подобається і, напевно, це я не права». Я згадала текст, який читала в дорозі. І почала говорити. І мене підтримали.
Я буду говорити (коли моя думка має значення): коли не ок, коли щось не досить якісне, коли не комфортно, коли я згодна або не згодна. Наша думка важлива. І не завжди більшість приймає рішення для загального блага. І не завжди всі хочуть одного й того самого. І не у всіх групах безпечно проявляти свою думку. Але навіть якщо нашу думку не буде почуто й підтримано, ми почуємо інші, такі ж цінні. І тоді є шанс на нові рішення й відносини. На іншу якість рішень і відносин.
І на Абілінські граблі зовсім не обов’язково наступати в особистих стосунках і у відносинах групи знову і знову.
Текст опубліковано з дозволу автора
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ
Більше блогів тут
