Втратити або знайти: як пережити стрес від еміграції. Поради психолога

27 грудня 2018, 20:43

Еміграція може стати поштовхом до того щоб прояснити для себе власні глибинні потреби та бажання

«Доброго дня, пані Наталіє!
Минуло 7 місяців з моменту нашої еміграції до США. Виїхали сім’єю з дітьми 11 та 3 років. Скажу зразу — їхати я нікуди не хотіла, занадто сильно тримала мене Україна. Життя в чудовому місті на західній Україні, більш-менш достатня реалізація, наявність житла та тісний емоційний зв’язок з родиною чомусь мене не відпускали. Але емігрувати хотів мій чоловік, якого США вабили як магніт. Щоб зберегти сім’ю я пішла на цей крок. Зараз, живучи тут, я з кожним днем усвідомлюю, що одна тільки думка про постійне місце проживання в Штатах мене лякає та заганяє в глухий кут. Мені важко зрозуміти, чи це етап еміграції такий, через який всі проходять, чи можливо в мене надто слабкий характер, щоб йти тільки вперед, не озираючись. Чомусь я всюди бачу одні мінуси, хоч безперечно є і плюси життя в США. Але негатив витісняє позитив. Головна думка, яка не покидає мою свідомість ніколи, це відчуття того, що моє життя зупинилось: десь у когось воно вирує, буяє (в Україні), а в мене стоїть на місці. Ця думка мене паралізує. Мені здається, ця біль завжди буде в моїй душі і я ніколи не буду тут по-справжньому щаслива. І ніякі матеріальні блага мене не будуть тішити. А може, це дійсно не «моя країна»... Все ж таки є напевно люди, які повертаються додому на Батьківщину і щасливі…
P.s. Прохання зберегти конфіденційність, дякую».

Відео дня

Змінюються уявлення про себе як про особистість

Це доволі типова ситуація, з якою до мене на консультацію звертаються емігранти (або іммігранти) та члени їх родин. Давайте спробуємо розібратися, як зарадити в подібних випадках.
Щиро кажучи, я ще ніколи не писала так довго відповідь на отримане запитання (дуже вдячна автору листа за дозвіл опублікувати відповідь). Відставляла, переносила на інший час, збиралась з думками, вкотре перечитувала літературу, прислухалася до себе, до своїх відчуттів, бо по великому рахунку я ж також іммігрант...
Напевно, цього разу з мого боку не буде традиційних покрокових порад, що саме робити за таких обставин. Натомість буде багато запитань, від відвертої відповіді на які чимало що має шанс стати на свої місця.

Справа в тому, що переїзд на постійне місце проживання в іншу країну та період адаптації до нових реалій далеко не завжди і далеко не у всіх проходять гладко. Цьому, на мою думку, є кілька основних причин.

  1. Крім того, що еміграція — це шанс змінити життя на краще, це ще й сильний стрес, і втрата. Втрата звичного способу життя, кола спілкування, соціального статусу, і навіть якщо на Батьківщині багато що не задовольняло, проте, все було звичним і зрозумілим. Часто це призводить або до ідеалізації рідної країни, або до її повного знецінення, як однієї з форм психологічного захисту від втрати. Після переїзду людина змушена жити, приймаючи цю втрату і паралельно засвоюючи нові норми і правила, швидко орієнтуючись на новому місці, «вгризаючись» в нове соціальне оточення.
  2. Часто саме еміграція провокує стан екзистенційної кризи: вибрати переваги минулого життя чи все ж таки невідоме майбутнє. Це завжди про переоцінку цінностей і про пошук «свого»— своєї країни, своїх цілей, своїх людей поруч…
    І за великим рахунком, вибір на користь ПМЖ в іншу країну — це спосіб пізнати себе справжнього. Тому часом так складно дається нове життя тим, хто виїхав. Опинитися наодинці з самим собою — випробування не з легких, тим більше відважитись називати речі своїми іменами, визнавати власні помилки та по-новому поглянути на своє оточення, в тому числі і на своє місце в сім’ї та родині.
  3. Культурний шок. Саме цим терміном, введеним в середині минулого століття американським антропологом Калерво Обергом, описують переживання і відчуття, з якими доводиться мати справу при зміні звичних умов життя на нові. Найбільш характерні ознаки культурного шоку:
    — постійне бажання повернутися додому;
    — відчуття безпорадності та нездатності впоратися часом з найпростішими ситуаціями;
    — відчуття самотності та ізольованості, неінтегрованості в нову культуру, яке може з часом перерости в заперечення та неприйняття цієї культури;
    — тривога, що переходить в обурення й огиду після усвідомлення культурних відмінностей;
    — агресивність.
    Людина завжди переживає культурний шок як внутрішній конфлікт двох культур: старої, звідки відбулась еміграція і нової — культури суспільства, куди переїхала людина. Цей конфлікт суттєво впливає на якість життя.

Як наслідок усього вище переліченого, змінюється ставлення людини до самої себе, змінюються її уявлення про себе як про особистість, тобто відбувається трансформація власної ідентичності. По-новому доводиться шукати відповіді на такі питання, як

«Хто я?» (значна частка відповіді на це питання лежить в двох інших: «Що я роблю?» і «З ким живу?», плюс «До якої соціальної спільноти відношу себе?»)
«Де моє місце в світі? І який особисто я вкладаю в це зміст?»
«На що я здатний, і якими є мої обмеження?»
«Де свої і де чужі? І яким критеріям оцінювання я надаю перевагу?»
«Чи мені це дійсно потрібно? Чи мої це бажання, чи я реалізовую чиюсь волю? Якщо так, то заради чого я це роблю?»
«В якому випадку через 5, 10 років я буду шкодувати про прийняте зараз рішення?»

У випадку автора листа, як я бачу цю ситуацію, еміграція стала перш за все поштовхом до того щоб прояснити для себе власні глибинні потреби та бажання. І спробувати знайти відповідь на одне з головних питань — чи готова вона і надалі жертвувати собою заради збереження сім’ї.
І найголовніше: не існує стовідсотково правильної відповіді, при будь-якому варіанті можлива помилка. Але все вдасться, якщо взяти відповідальність за те, що відбувається, на себе, визнати це рішення своїм і реалізовувати його.

Щодо «можливо в мене надто слабкий характер, щоб йти тільки вперед, не озираючись» — а для чого йти лише вперед, не озираючись? Щоб що? Справа в тому, що ми часто хочемо втекти в дію — фанатично йти вперед, досягати цілей, накопичувати якомога більше матеріальних благ, бо так ми менше відчуваємо тривогу, а також намагаємось повернути самоповагу та втекти від самих себе та від всіх незручних питань, яких всіма силами уникаємо. Йти мало не напролом, лише вперед, бо так правильно. Для кого правильно? Якщо особисто для вас, то це одна справа і тоді дійсно «гра вартує свічок». Якщо ж «тому що так роблять сильні люди, які ні перед чим не пасують, і мені так хочеться бути однією з них», то це зовсім інша річ. Бігти вперед завжди простіше, ніж зупинитись і зазирнути всередину себе... Хоча саме тут ключ до всіх дверей — у відвертості з самим собою, у розумінні власних мотивів та потреб.

Текст публікується з дозволу авторки

Оригінал

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени

Більше блогів тут

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

Показати ще новини
Радіо НВ
X