Шок і ступор. Як нам жити після Бучі

8 квітня, 13:52
Олена Любченко: «Давайте не будемо маніпулювати горем» (Фото:facebook.com/olena.lubchenko)

Олена Любченко: «Давайте не будемо маніпулювати горем» (Фото:facebook.com/olena.lubchenko)

Знищити нашу націю, убити нас фізично та морально — головна мета тих, хто затіяв війну. Давайте не принесемо їм цього задоволення

Що я чую останніми днями? Напевно те саме, що багато хто з вас.

Після повідомлень зі звільнених міст у багатьох шок і ступор: тіло ламається, порядок денний не формується, життя зупиняється. Ми не можемо впоратися з тим, що відбувається на наших очах.

Відео дня

Схоже, що зупинити наше життя, знищити нашу націю, вбити нас фізично та морально — головна мета тих, хто затіяв війну та весь цей безмежний жах.

Давайте не принесемо їм цього задоволення. І подумаємо, як ми можемо залишатися живими, люблячими та дієздатними.

Зараз ми відчуваємо глибоке та якесь багатошарове горе. Ми не просто стали свідками страшних знущань, страждань і вбивств. Не просто втратили свої міста та будинки. Не просто втрачаємо близьких, бачимо їхні страждання, їхнє розбите життя. Наше власне життя, з його планами та надіями, частково зруйноване.

З одного боку, ми не можемо дозволити собі погорювати на повну: цілодобово ридати, скаржитися близьким, перекласти на когось більш ресурсного свої обов’язки, віддати подругам дітей і горювати, горювати… Тому що ресурсних і не в горі довкола не залишилося.

Ми повинні стати щасливими та процвітати

«Якщо я почну відчувати, — кажуть мені багато клієнтів, — я боюся розвалитися на шматки і не зібратися. А у мене дитина/волонтерство/батьки/поранені/домашні/робота й інше».

З іншого боку, ми не можемо повністю відсторонитися. Зробити вигляд, що «ми в нормі». Ми не в нормі. Тому що все, з чим ми пов’язані тисячами життєвих ниток, — наші друзі, вулиці, кафе, скриньки, сусіди, дерева, городи — усе у вогні. Горе пронизує наше життя.

То що робити?

1. Дозволити собі відчувати. Це важливо. Не заморозитися. Не перетворитися на попіл, не потонути у мороці. Довіритись своїм почуттям, не боятися. Як правило, це не закінчується психозом або дуже важким станом: поплакала — знову пішла займатися справами, посумувала — поспала, і так якийсь час. Таким чином ми можемо знімати внутрішню напругу, не загнатись у психосоматику та відчути, як саме нам важливо висловити горе.

2. Здійснити ритуал прощання. Горе не дарма оточене ритуалами. Ритуали допомагають поставити безкрайньому плачу береги, приборкати страх, узяти під контроль безпорадність, що розповзається в часі.

Пом’янути тих, за ким ви журитесь. Своєю громадою чи самим. Сходити до церкви, поставити свічку за упокій. Провести вечір у тиші, зі свічкою чи в медитації. Записати свої почуття. Поплакати.

Зібратися з друзями, можна онлайн, і поговорити. Можна поспівати. Але обов’язково закінчити на тому, як зараз живуть живі. Недаремно ж є прислів'я: «Мертвих у землю, живих за стіл».

Принести іграшку чи лампадку до дверей загиблих. Посадити рослину: квітку, дерево, кущ. І так закінчити оплакувати те, що відбувається.

3. Допомогти справою. Наш «розібраний стан» і почуття безсилля багато в чому пов’язані з несправедливістю та неможливістю допомогти «тоді». Але навіть зараз ми можемо щось зробити «в пам’ять про …» і так відчути полегшення. Будь-яку справу — від допомоги у відновленні міст до простого виконання своїх обов’язків — ми можемо присвятити завтра загиблим.

4. Регламентувати надходження інформації. Нескінченне перегляд страшних фото кого завгодно введе в транс і жах. Це те, що потрібно нашому ворогу. Але не нам, правда?

Адже все, що ми робимо у своєму житті, ми робимо з якоюсь конструктивною метою: варимо їжу, гуляємо з дітьми, допомагаємо армії — це навіщось. Інформацію ми теж споживаємо для чогось. Подумайте, навіщо я знову переглядаю ті самі фото? Я вже все зрозумів і хочу: допомогти, помститися, погорювати, зробити свій внесок, бути корисним — що? Щоб узяти своє життя під контроль — а це дуже важливо для почуття стабільності, спокою та щастя, — важливо взяти під контроль і стрічку новин. Обмежити в часі та кількості джерел. І замість поглинання жахів та отримання травми свідка (є такий розлад психіки), важливо зайнятися рутиною свого життя.

5. Тому, останнє й найголовніше, що потрібно зробити для того, щоб плани «знищення України» провалилися, дозволити собі жити. Це найважливіше. Багато вмираючих говорять про те, що їм дуже хотілося б, щоб їхня смерть не зупинила життя тих, кого вони люблять. Навпаки, щоб дорогі серцю люди жили щасливо, народжували дітей, втілювали свої мрії, раділи і любили.

Саме це, окрім перемоги та відновлення країни, стає головною метою нашого життя. Не дати вбити своє життя з усіма його радощами, планами та мріями. Бути здоровими, сміятися, займатися сексом. І давайте не маніпулюватимемо горем і говоритимемо, що «радіти не доречно», що «це бездушно» і «як нам не соромно». Горе має мати кінець. І кожному для цього потрібен свій час: комусь менше, комусь більше. Життя має перемагати смерть. А радість не суперечить пам’яті та гіркоті від того, що сталося. Ми повинні стати щасливими та процвітати. На згадку про кожного загиблого.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди НВ

Більше блогів тут

Показати ще новини
Радіо НВ
X