Васабі, Путін і кенгуру. Розмова в токійському суші-кафе
Ніколи не знаєш, що японець думає, дивлячись на тебе — вони вміють не пропускати назовні емоції
Якудза стояв, вп’явшись обома напівзігнутими чіпкими руками у стіл, і незмигно, як кругловида лялька, дивився на мене в вузенькі прорізі очей, як у бійницю. Статурою він був із доброго сумоїста. Перед ним були розкладені якісь ножі.
Я вмостилася на довгій лавці за столом навпроти нього. В невеликому токійському суші-кафе був один такий стіл: з одного боку він — грізний, як у бойовиках, кухар, навпроти — я, наївна європеоїдна заброда, що вирішила поїсти суші перед тим, як іти до храму.
Ніколи не знаєш, що японець думає, дивлячись на тебе. Вони вміють ніяк не пропускати назовні емоції, і лише коли вирішать, що зараз можна, виллють на тебе відро тепла з очей. Це вони теж уміють. Але можеш не старатися викликати це тепло своїми закличними улесливими посмішками. Не суєтись. Сиди.
Сумоїст дістав звідкись листок меню, списаний павуками ієрогліфів, і рвучко поклав переді мною. Кияаааа! В цей час відкрилися двері, й у наше німе товариство вкотилося четверо милих англомовних туристів-пенсіонерів і висідало на лавці поряд зі мною.
Ми нагадували курей на сідалі перед тутешнім ватажком-півнем. Відчувши, що тут має відбуватися якийсь церемоніал, вони припинили реготати й принишкли. Пані зі срібними кучериками пошукала очима по нашому столу й потягла моє меню, щоби чимось таки ж заповнити паузу. Японець суворо відібрав його в неї і поклав назад переді мною, кивнувши кудись комусь вбік. Ми втягнули голови в плечі. Але звідти притьмом метнулася японка й швидко обдарувала всю компанію листками, як у мене.
Ми всі подумали-подумали й вирішили, що краще тихенько зробити те, з чого належало почати — вибрати суші. Я тицьнула якудзі в обраний у меню рядок павуків. Він коротко кивнув і дивився далі на мене. «І васабі, так», — додала я. «Хей», — хейкнув він і почав щось там швидко на своєму краю крутити й ляпати. А за мить почав викладати переді мною просто на стіл ці акуратні купки рису з різними рибами зверху. Японка тут же доставила до цього діла мисочку супу з водоростями, всі ці палички, коритця. І васабі, так.
Я взялася це все підчіпляти паличками та вмочувати в соєвий соус, де заколотила зелену грудочку тої чудової ядерної гірчиці. Пенсіонери теж отримали щось подібне, трохи сторожко напружилися від споглядання ляпнутих просто на стіл замовлень — та їм принесли пиво, й вони, сьорбнувши з акуратних кухлів, відчули твердь під ногами й розслабилися, забулькотіли між собою.
Японець споглядав, як компанія взялася до діла. Всі наполегливо ловили паличками той облудний рис, намагалися якось настромити на паличку рухливу сушину й зафіксувати. А коли пані вже вдруге вмочила суші в мисочку з супом — бо та рідина не викликала в неї якихось інших асоціацій, крім того, що це, мабуть, соус — якудза коротко крякнув, скрикнув, і з нізвідки знову вибігла японка й стала всіляко показувати, що це — суп місо! Його треба пити з тої мисочки.
Розгублені сусіди не повірили їй і переглядалися. «Lady and gentelmen feel free just to sip the soup from the plates», — підтвердила я. «Really? Ok». Вони спробували, їм сподобалося — і стало весело.
— Мене звати Мелані, — повідомила пані, моя сусідка.
— Ви з Британіі?
— З Австралії, sweety. Ми тут трохи мандруємо. І так чудово — жодного тобі кенгуру навколо! — Видно, це був якийсь мем у їхній компаніі, бо вони зачали реготати. — А ви бували в нас?
— Ні. Маю друзів там і все думаю злітати, багато знаю про вашу країну. Наприклад, про Сідней читала, що…
— Лише не надумайте їхати в Сідней. То банально, їхати треба в Мельбурн. Ми там живем, — і знову всі зареготали.
— А ви японка? — без жартів ці дідугани в принципі не спілкувалися.
— Я з України.
— Ооо, у вас ще був той чудовий тенісист…
— Медвєдєв, так. Він якраз у Мельбурні був зіркою колись, — чесно кажучи, я вперше зустріла людей, що саме це знають про нас.
— Ооо… Україна — це в USSR була найбагатша … як це… мммм…
— Республіка, — підказала я.
— Так. А як зараз?
— Зараз на нас напала Росія.
— Вона напала на всіх, — сказав крайній джентльмен. А сусід в картатій фланелевій сорочці спитав:
— А як гадаєте — решта цих… ммм… республік, вони щасливі бути з Путіним?
— Я не думаю… напевне, вони змушені.
— А як ви гадаєте, Путін напав на вас, бо хоче назад стулити до купи СРСР?
— Я гадаю, що йому це не вдасться.
Всі гречно підняли кухлі з пивом і чокнулися. Якудза без жодної емоції спостерігав усе це, але мені здалося, він думав: які дивні ці американці, хто так кричить, коли їсть суші… Я вклонилася й подякувала йому. Він рвучко вклонився у відповідь зі своїм різким, як удар, «хей». І облив мене своїм щирим теплом із очей. На мить. І застиг.
Австралійці проводжали мене до храму своїми жартами, Мелані щось колупала в сумці неслухняними артритними пальцями — нарешті, видобула. Під веселий регіт своїх дідуганів вклала мені в руку маленьку фігурку кенгуру: «Будете згадувати, як ділили стіл у Токіо з нами, забродами із Мельбурна! І запам‘ятайте — ніякого Сіднею!». Махали мені серветками вслід і чомусь казали так: «Згадуйте про нас у своїй Україні, міс!».
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ
Більше блогів тут
