Другий фронт. Як українські біженці можуть допомогти у боротьбі за правду
Висвітлення війни в європейських ЗМІ часом не відрізняється від російської пропаганди
«Розкажіть, будь ласка, якою війна є насправді? Якщо можете, звичайно», — просить випадкова 16-річна перехожа, допомагаючи мені знайти дорогу до мого тимчасового помешкання у невеликому румунському місті. «Ми постійно сваримося з мамою через цю війну. Вона вважає, що українці самі скидають бомби на свої міста». У відповідь я розповідаю їй про наші бомбосховища, знищений Маріуполь і Чернігів, але найбільше шокує дівчину те, що я здригаюсь від буденної сирени «швидкої», підсвідомо сприймаючи її за повітряну тривогу.
Прощаючись, дівчина підписується на мій Інстаграм — «аби бути на зв’язку» — і дякує за розмову. А я тим часом думаю про її маму, яка вірить у «страшних українських нацистів», думаю про аптекарку у Будапешті, яка на запитання, як купити рецептурні ліки біженці з України, жорстко відрізала: «Я про це нічого не знаю». Думаю про молодих продавців у румунському шопінг-центрі, які дурнувато гиготіли, бо не просто не могли пояснити, а навіть не знали, що значить табличка про допомогу українцям, встановлена на їхньому прилавку. Думаю про багатьох європейців, які відвертали обличчя та робили вигляд, що не розчули ось це наше «We are from Ukraine».
Чимало моїх знайомих, які зараз перебувають у різних куточках Європи, розповідають мені схожі історії. Українці з новим багажем травм, розпачу і шалених втрат зустрічають нових прекрасних друзів, але і так само часом стикаються з нерозумінням, ігноруванням та небажанням розібратися. Фрази «російська армія сильна, вона все одно переможе», «все не так однозначно», «ще невідомо, хто стріляв» часом прориваються крізь слова підтримки «God bless your nation» і «We stand with you».
Перебуваючи далеко від рідної домівки, потрібно говорити і не боятися розповідати правду
Наш світ поділено на бульбашки, і їх якість цілком залежить від того, що нас оточує. Я знаю, що цієї реальності «відвернутих облич» не існує для людей, яких приймають чуйні європейські родини. Її не існує для тих, кому цілодобово допомагають волонтери усіх національностей, і тих, хто бачить акції підтримки і масштабні благодійні концерти. І це чудово. Але нам, українцям, які вимушено опинились за рідним кордоном, варто собі зізнатися — як тільки ви відійдете від Центру допомоги і зіштовхнетеся зі звичайною буденністю, ви можете натрапити не тільки на співчуття, але і на тотальне нерозуміння.
Змінивши за кілька тижнів дві країни, спілкуючись із таксистами, продавцями, перехожими, я роблю висновок, що висвітлення війни в європейських ЗМІ часом не відрізняється від російської пропаганди. Навіть картинки військових злочинів, виставлені у соцмережах, не завжди переконують мешканців сотень міст від Піренеїв до Трансильванії у тому, що не так далеко від їхніх помешкань відбувається жахливий геноцид. І не варто їх звинувачувати, адже навіть нам самим у це важко повірити.
Власниця нашої нової тимчасової квартири, румунка середнього віку, підтримуючи нас, сказала: «Я добре знаю, що у вас відбувається, адже мій знайомий, хірург із Харкова, уже кілька тижнів як втратив зв’язок зі своєю родиною. Не ображайтеся, якщо хтось відвертає обличчя, дізнаючись, що ви з України. Я думаю, хтось просто не знає, що сказати, а хтось боїться стикнутися з близькою реальністю і хоча б на секунду подумати, що такий самий жах може розпочатися і в його країні».
Це важко усвідомити, але з нами весь світ, і в той же час ми, українці, самотні у своєму горі. Королівство викривлених дзеркал існуватиме, доки інформація править світом. Але у нас все одно залишається можливість донести світові правду. Для цього не треба бути міністром, відомим артистом чи волонтером. Перебуваючи далеко від рідної домівки, потрібно говорити і не боятися розповідати правду. Навіть новому сусіду, навіть звичайному перехожому, навіть випадковому пасажиру у трамваї, який підказав, на якій зупинці виходити. Не варто думати, що мешканці інших країн за замовчуванням все знають і розуміють. У них свої проблеми і переживання. Ті, які були і в нас за мирних часів. Комуналка, бустерна доза від ковіду, вступ дитини у коледж і підняття цін на олію. Ми, кожен із цих трьох мільйонів, які вимушено опинились на чужині, кожні кілька днів змінюючи домівки і намагаючись бодай мінімально облаштувати який-неякий побут собі, батькам і дітям, теж перебуваємо на війні. І ми повинні її виграти. Без варіантів.
Кілька порад, як спілкуватись із місцевими мешканцями тим, хто вимушено опинився закордоном:
Спілкуйтеся. Не нехтуйте комунікацією з місцевими мешканцями. Якщо відчуваєте в собі сили, знаєте англійську або місцеву мову — обов’язково розповідайте своїм новим знайомим про те, що ви бачили на власні очі і про те, що зараз відбувається в Україні. Без суперечок і підвищеного тону, просто говоріть, як із добрим сусідом. Саме такі прості розмови дають людям, далеким від наших реалій, для їх розуміння набагато більше, ніж будь-який телесюжет або пост у соцмережах.
Шукайте однодумців. Не тільки серед співвітчизників, але й серед місцевих жителів. Саме вони найчастіше допомагають у волонтерських центрах закордоном. Чим більше ви спілкуватиметеся, тим більше знатимуть вони, а, значить, їхні родичі і друзі. Правдива інформація про стан справ в Україні поширюватиметься все далі.
Не шукайте співчуття. Іноземці можуть елементарно не володіти інформацією, або, навпаки, володіти, але не знати, як правильно висловити свої почуття. При цьому варто не нехтувати словами підтримки і реальною допомогою.
Не замикайтесь у колі співвітчизників. Дізнавайтесь більше про місцеве життя, звичаї, мову, про те, де і як люблять проводити своє дозвілля мешканці міста, яке стало вашим прихистком. Так ви краще розумітимете одне одного і у вас будуть спільні теми для розмов.
І, головне, не забувайте — ми всі скоро повернемось додому. Але тепер неодмінно матимемо ще більше нових друзів, яких запрошуватимемо до себе в гості і разом згадуватимемо часи, коли ми перемогли зло.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди НВ
Більше блогів тут
