Складний шлях. Психологічна пам’ятка біженцям
Що з вами відбувається та як адаптуватися у новій ситуації
Усі ми опалені війною. Війна змусила багатьох з нас покинути свої домівки, лишити, все, що ми так любили. Ми рятували себе і своїх дітей. Нам вдалося зберегти власне життя і виїхати із зони небезпеки. Ми пройшли складний шлях, щоб бути зараз там, де ми є. Проте навіть коли ми вже у безпеці, ми продовжуємо нести рани війни в наших душах. У психології це називається травмою, а те, що відбувається з психікою після таких подій — посттравматичним синдромом. Але людина його може не усвідомлювати.
Саме для того, щоб допомогти зрозуміти, що зі всіма нами відбувається та як краще адаптуватися у новій ситуації, я підготувала цю пам’ятку. Ви можете спостерігати у себе описані нижче стани — усі або деякі з них. Також надам рекомендації, що можна з цим робити.
Стан недовіри: правила і умови в новій країні можуть викликати у вас нерозуміння, обурення, ви можете сприймати їх як обмеження, атаку на нашу свободу чи безпеку. Наприклад, внутрішній супротив на необхідність робити вакцинацію, здавати дітей до садочку чи школи, проходити ряд юридичних процедур, жити не в тих умовах, до яких ви звикли чи на які очікували. Це відбувається тому, що наша довіра до безпеки у світі підірвана. Наша психіка навіть у безпеці все ще продовжує воювати — тепер вже з тими, хто поряд. Маючи досвід агресії у ваш бік, порушення ваших базових людських прав і потреб на життя і свободу, ви можете бачити атаку навіть в безпечному середовищі — там, де її насправді нема. Це можна порівняти з тим, що ми ще довго будемо лякатись салюту, плутаючи його з вибухами. Адже сприйняття після травми схоже на оголений нерв.
Реакції: гнів, саботаж — явний чи прихований, вимога справедливості, кращого ставлення, протест, бунт. Ми можемо відчувати, що хтось має нести відповідальність за наші страждання, надати компенсацію за покинутий дім, вирване коріння, біль. Перші люди, на яких виливається наш гнів, — це ті, хто опинився поряд, ті, хто надає допомогу. Ви можете відчувати, що вас недостатньо розуміють, або надають не ту підтримку на яку ви потребуєте.
Сприйняття після травми схоже на оголений нерв
Що з цим робити: гніватися — це нормальна реакція на події, що з вами сталися. Ви маєте повне право. Те, що відбулося з вами, — жахливо і несправедливо. В той же час, нам важливо помічати, коли ми продовжуємо воювати не з ворогами. Тому, коли ми думаємо, що на 100% праві, — це не так. Коли ви помітили власний гнів, важливо дати собі час, повернути зв’язок із реальністю і вже після цього спокійно проаналізувати ситуацію. Зараз ви у безпеці. Навколо люди, що хочуть допомогти, як можуть, і надають підтримку, що в їхніх силах. В той же час перебування в новій країні — це ще один виклик і теж непростий період. У нього є свої задачі:
— відновлюватися, адаптуватися. Нагадувати собі, що тут безпечно;
— знайомитися з правилами і законами країни, де ми в гостях, дотримуватися звичаїв. Ці правила не тільки для нас, а для всіх громадян країни, до якої ми приїхали. Так ми можемо виразити свою повагу і вдячність людям, які нам допомагають;
— вчитися новим навичкам життя в іншій країні, мові, культурі, звертатися за допомогою у разі, якщо чогось не знаєте;
— вибудовувати нові контакти, знайомства і комунікації, шукати шляхи своєї особистісної реалізації у нових умовах, приймати зміни.
Стан провини: відчуття провини за те, що вижили, за те, що робите недостатньо або нічого не встигаєте. Ви можете відчувати, що комусь більше треба: підтримка, допомога. Відчувати провину, що ви зараз у безпеці, а інші — ні.
Реакція: провина не дає права радіти життю. Виникає почуття пригніченості і апатії, самоїдства, думки про те, що можна було б зробити.
Що з цим можна робити: Провина — це злість, яку ми направляємо на себе, вона роз'їдає нашу душу, робить самими жорстокими катами для самих себе. Тепер лінія фронту пролягає у нас всередині. Цей гнів насправді адресований ворогу, агресору, війні, несправедливості і трагедії, які сталися. Ця злість не знайшла виходу, тому направлена всередину. Важливо не дати їй руйнувати вас.
Злість — це психічна енергія, яку ви можете направити в конструктивне русло, принісши користь перш за все собі та тим, кому в змозі допомогти. Ви точно хороша людина, у вас велике серце, якщо в такій складній і страшній ситуації ви думаєте і співчуваєте іншим. Ви там, де маєте бути. Ваше місце серед живих — і це найголовніше. Ви зробили найкращий можливий вибір у страшній ситуації. Ви потрібні цьому світу, ви можете зробити ще багато добрих справ. Вашої вини у тому, що сталася війна, немає.
Ви просто людина і можете небагато. Зараз важливо приймати і бачити власну вразливість, тоді ви зможете побачити і свою реальну силу. Перш за все важливо дозволити собі турбуватися про себе, тоді ви зможете потурбуватися про інших. Країні ви можете допомогти з безпечного місця. Починайте з маленьких дій: спочатку вам самим треба адаптуватися, потім ви по ситуації знайдете свій спосіб, як бути корисним іншим і батьківщині. Це можуть бути прості слова підтримки тим, кого знаєте, пости у соцмережах, допомога тимчасовим переселенцям, таким, як ви самі. Вірте, ваша увага, стійкість, любов і допомога важливі нашій країні. Ми всі частина одного організму — України.
Стан неприйняття і покинутості: це коли людина не приймає реальність, яка відбувається й у яку потрапила. Виникає відчуття, що ви тут лише на кілька днів, максимум — кілька тижнів, здається, що війна от-от закінчиться і все повернеться, як було.
Реакція: людина очікує, не адаптується до нових умов, не відчуває плин часу, смак їжі, відхиляє пропозиції і можливості. Психологічний стан погіршується, бо людина перебуває весь час у спогадах і тузі по минулому, в моніторингу новин і тривозі про близьких, докорах, що насправді б мала зробити та в очікуванні майбутнього. Так вона знаходиться у ступорі, розбалансованості, втраті контакту з реальністю, «між небом і землею». Виникає безсилля, безпорадність, скутість, замороженість і неможливість ні на що впливати, неможливість думати, завмирання, відчай, апатія, відсутність сил, відсутність перспектив. В такі моменти людина відчуває себе самотньою, вразливою, нікому не потрібною, наче її ніхто не бачить, відчуває втрату опор.
Що з цим робити: переживати страх, гірку печаль за втраченим, бажання повернутися, щоб усе, що сталося, було страшним сном у нинішніх обставинах — це нормально. Ваша душа болить і плаче. Це означає, що в вас живе людяність, ви здатні відчувати. Ми обов’язково повернемося, але коли і за яких обставин це станеться — зараз неможливо передбачити. Щоб наблизити перемогу, нам потрібно виходити зі стану пасивного спостерігача в стан активності. На жаль, ми не можемо знати, коли закінчиться війна. Ми можемо вірити і сподіватися, що це станеться якнайшвидше, але мусимо бути готовими до всього. Тепер найближчі головні задачі — це адаптація і соціалізація в тих умовах, які є зараз. Будучи більш адаптованими — а це означає більш психологічно стійкими, ви зможете знайти способи, як підтримувати тих людей, яким зараз гірше, бути для них психологічною опорою, або знайти свій спосіб зробити маленький вклад в перемогу.
Дайте собі час. Ви живі. Ви потрібні своїм близьким. Відчуйте потреби вашого тіла: виспатися, випити води, поїсти. Можете похлопати себе по тілу, відчути його межі, спостерігати власне дихання. Нагадати собі про все те гарне, що у вас є. Ваші спогади, ваші таланти, ваші почуття, ваші вміння і навички, ваш досвід, ваше почуття гумору завжди будуть з вами. Згадайте про ваші особисті ресурси, які надавали вам силу до війни: віра, творчість, професія, аналіз інформації, музика та фільми, відносини, фізична активність — у кожного свій. Ставте маленькі цілі на день: сходити в магазин, доїхати до певної локації, поселитися, поприбирати, прийняти душ, зареєструватися, пообідати, написати повідомлення, познайомитися з кимось, вивчити кілька нових слів. Так, коли ви робите маленькі справи, до вас повертається віра в себе і свої сили.
Стан соціальної ізоляції: відчуття «сам у полі воїн», відчуття, що іншим байдуже, що вони не здатні зрозуміти горе, що самому впоратися простіше. Стан соціальної ізоляції призводить до тотальної самотності та вигорання, бо об'єктивно людина не може з усім впоратися сама.
Реакція: ви все намагаєтесь зробити самотужки, уникаєте контактів, не звертаєтесь про допомогу, бо все одно у ній нібито «нема сенсу».
Що з цим робити: якщо ви це помітили, вам важливо знайти хоч одну людину серед оточення, якій можете довіряти. Пробувати просити про допомогу, розповідати про свій власний досвід у свій спосіб, комфортний вам, знайомитися з людьми та приймати їх підтримку.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди НВ
Більше блогів тут
