Незабутній досвід. Що врятує культуру України

10 вересня 2021, 19:53

Хіба підтримка культури — не найпростіший та найефективніший шлях до здобуття себе?

Щораз, як я у Львові, сама чи з дітьми, маємо традицію — ідемо в Музей скульптури Пінзеля. Ще відколи він був просто зібранням робіт скульптора серед стін храму. Вже тоді це було дещо неймовірне по атмосфері. Адже сама лиш будівля, Митна площа — тут вага архітектури й наповнення. Та відтоді, як Павло Гудімов організував у Львові виставку Ангели, стіни колишнього костелу кларисок не лише забарвились в крутющий відтінок сіро-блакиті, а й набули прочитання сучасності. Коли лаконічність форм та освітлення підкреслює пишноту витворів мистецтв. Відчуваєте?

Відео дня

Словом, Музей перетворився у цілковито унікальне місце, де, не дивлячись на обмеженість експозиції чи компактність простору, завжди отримуєш щось нове. Дозволю собі патетичність і висловлю власну оцінку, та на мене — Пінзель справді український Мікеланджело. Його роботи бачили Мистецький Арсенал та навіть Лувр. Ті самі роботи, які три століття тому були фактично розкидані по околицям. Більшість дерев’яних скульптур розпилювались, викидались в ріку, котримись розпалювали печі… Чи варто дивуватись, що донині вціліли лише щасливчики? Та який то мусить бути символ, потужний символ істинного мистецтва, коли зрештою вервечка робіт пережила все. Завдяки небайдужим: простим людям колись та аж ніяк не простому панові Возницькому, директору Львівської галереї мистецтв не так давно, — уламки склались докупи, втілились в єдності та навіть кочують світом у вигляді експозиції.

З тією працівницею Музею ми ніби розділили один біль на двох

Та ось, власне, історія. Львів. Середина серпня. Пообіді рушаю знайомим маршрутом «до Пінзеля». Минаю високі двері, касу, кваплюсь у залу. Тут переживаю свої найліпші занурення, та десь краєм свідомості відзначаю: «Щось людей сьогодні мало, аж четвер. Дивно!» — говорить працівниця Музею до охоронця. Я цю фразу чудово чую, адже вперто намагаюсь сфотографувати експозицію симетрично, тобто з серединної лінії, де й говорять працівники. Роблю свої знімки, на виході помічаю гіпсовий зліпок з роботи Пінзеля, яку раніше на бачила. Тішусь відкриттю, роблю крупний план руки, яка тут така щемка, витончена, гостра й м’яка водночас. Наповнена виходжу в хол, де каси. Аж у двері заходять туристки. Дві жінки. До них чемно звертається працівниця зали, яка може за нагоди провести екскурсію. Каже про вхідний квиток за 50 гривень, за можливість стати гідом. А дами, натомість, мовчки розвертаються.

— Ходіть, не пошкодуєте! Виставка того варта, — наздогін кидаю їм я. Переконливо, небайдуже, як завжди.

— Мы как-то сами решим, что стоит…

Жінки виходять за двері. Я стою в напівоберті до працівниці Музею. І вона каже:

— Це ще що? Мені якось один мужчина заявив, що 50 гривень — це занадто! Он в Європі в нього все безкоштовно!

Аж тут кров мені закипає, я розвертаюсь до жінки всім корпусом і сердешно проводжу в повітрі рукою.

— А ось такому не вірте! Ніколи. Таким мужчинам сміливо говоріть, що вони вигадники. Ніде в Європі ми не ходили безкоштовно музеями. І ціни, якщо вже на те пішло, там менше за 5 євро не буває. А зазвичай то десять і більше! І справа в цінуванні! Ніхто б і не подумав там рахувати, коли є такі витвори. Це нормальне ставлення і звичка!

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів НВ
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

У ту мить я відчула себе трішки в театрі, адже мені загалом не властивий подібний праведний гнів. Та із тією працівницею Музею ми ніби розділили один біль на двох. Вони, працівниці, тут, до речі, завжди такі гарні. Вбрані в мантії, урочисті. Чемні, що ще повчитись.

От я і виходжу з Музею зі стугонінням крові у вухах. І, крокуючи охайною Митною площею, ловлю себе на такому відчутті жалю — за Пінзеля, якого вже скільки років нема. Роботи якого таке пережили, що нині мусили б виступати як ті цілющі ікони. За людей, які не хочуть вчитись.

Нині, коли стільки розмов про національну ідентичність, національну ідею та всі можливі політичні курси, коли самі визначення піддаються критиці та тлумаченню, хіба просте робіння — підтримка культури, тих її осередків, її об'єктів, де тобі й класична музика, й український модернізм, і, так-так, українське друковане слово, — хіба це не найпростіший та найефективніший шлях до здобуття себе? Себе ідентифікованого (не для податкової) в часі й просторі. Чи, можливо, я просто наївна і не розумію перевагу зайвої чашки кави над шансом здобути незабутній досвід? Свій досвід! Проте такий, що минуючи егоїзм, здатен справити поліпшення цілому явищу. Бодай, українській культурі. А раптом і національній ідеї загалом?

Хтозна. Доки не сплатиш 50 гривень, не дізнаєшся.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ

Більше блогів тут

Показати ще новини
Радіо НВ
X