М’яка сила. Що варто знати про експозицію українських художників у паризькому Центрі Помпіду

5 грудня 2022, 19:53
Вхід до Центру Помпіду (Фото:Jean-Pierre Dalbéra/Flickr)

Вхід до Центру Помпіду (Фото:Jean-Pierre Dalbéra/Flickr)

Визнання авторитетною європейською інституцією окремості українського художнього процесу — це як розрив пуповини з радянським минулим

Минулого року — здається, вічність тому — ми з дружиною та друзями відвідали надзвичайну виставку, яка відбулась у фундації Луї Віттон у Парижі — арт-просторі, спроєктованому відомим архітектором Френком Гері.

Відео дня

Колекції меценатів Щукіна і Морозова вперше майже за 100 років були зібрані під одним дахом. Цілі покоління виросли на цих картинах. Хто не пам’ятає «Дівчинку на кулі» з рожевого періоду Пікассо?! Втім, захоплення від виставки, здебільшого, слід зауважити, французького мистецтва, залишило на задньому плані трагічність історії цієї колекції.

Колекції були вкрадені російським режимом у законних власників — меценатів Щукіна й Морозова — незважаючи на складені ними заповіти і розпорядження щодо колекцій. Мало не знищена, розірвана на шматки колекція подається тепер — під оплески паризького бомонду — як спадок російської культури. Твори з колекції не повторили долю багатьох шедеврів мистецтва — продаж на Захід — з однієї банальної причини: боялися позовів нащадків меценатів, які вимушено опинилися за кордоном. Совєти завжди усвідомлювали злочинність своїх дій.

"…Перед початком спецоперації на Україні виставки російських музеїв були усюди. Це й була, якщо хочете, наша «спецоперація», великий культурний наступ. І нікому не можна дозволити стати на заваді нашому наступу". Це висловлювання Михаїла Піотровського, директора Ермітажу. Своєрідний камінг-аут. Виставка, якщо я не помиляюсь, завершилась за два дні до нападу Росії.

Європу накриває цунамі інтересу до всього українського

Лише два тижні тому росіяни, як і 100 років тому, пограбували фонди херсонських музеїв. Вивезено 15 тисяч експонатів. Скинуто на тимчасове зберігання десь на складах у Криму. Ви легко знайдете в інтернеті світлини розграбованих херсонських музеїв.

Зневажливе, зверхнє ставлення до українського мистецтва — та й не тільки до українського, й не тільки до мистецтва — взагалі притаманне нашим північним сусідам. Мистецтво можна експропріювати, видати за своє, можна взагалі заперечувати його існування, а якщо треба діяти швидко — просто знищити.

Та все марно — Європу навпаки накриває цунамі інтересу до всього українського. І до українського мистецтва — не в останню чергу. Переважно це відбувається, на жаль, без жодної підтримки з боку нашої держави. Ба більше — УКФ, який здійснив прорив у підтримці сучасної української культури, де факто припинив своє існування. «Танцювати і співати будете після війни», — передали мені слова поважного українського чиновника. Український культурний прорив відбувається завдяки ентузіазму тисяч діячів, а здебільшого — діячок культури, які вимушено опинилися за кордоном. Це і є «м'яка, ніжна українська сила».

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів NV
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

21 листопада 2022 року у Центрі Помпіду — найавторитетнішій інституції Європи в царині сучасного мистецтва — відбулося урочисте відкриття колекції українського сучасного мистецтва, яка була передана до Центру українськими колекціонерами і митцями.

Колекціонування сучасного мистецтва — це складний соціальний феномен, зосереджений на збереженні культурної спадщини, яка створюється просто у нас на очах.

В українському суспільстві, де немає сталих інституцій підтримки сучасного мистецтва, роль колекціонерів особлива. Саме колекціонери займаються збереженням культурного спадку країни, підтримкою художників, поповненням фондів музеїв. За відсутності сталої підтримки з боку державних інституцій та потужних фондів інститут колекціонування стає основним рушієм цього важливого процесу.

Процес формування колекції українського сучасного мистецтва для передачі її в якості дару в Центр Помпіду почався в далекому 2016 році завдяки ініціативі Зенка Афтаназіва — завзятого колекціонера і мецената. Український Клуб Колекціонерів сучасного мистецтва, який було створено незабаром, об'єднав колекціонерів та художників задля реалізації цього проєкту.

Українські колекціонери в умовах розв’язаної росіянами війни балансують між відчаєм і надією. Збереження української культури для прийдешніх поколінь — наша місія і наше майбутнє. Захист від пограбувань і фізичне збереження колекцій — це наша щоденна реальність. Багато колекцій перебувають у небезпеці і взагалі виключені з культурного обігу.

Зверну увагу на те, що свого часу ми почали цей процес без жодної підтримку з боку держави. Саме тоді, коли все українське ще не стало таким модним і затребуваним. Не те, щоб нам не потрібна була підтримка — та її й не було. «А ви що — соцреалізм збираєтесь вивозити? Ну вивозьте собі», — приблизно така була реакція.

Представники Помпіду, які неодноразово приїздили в Україну, відбирали роботи, що, на їх думку, збагачують світовий культурний контекст. Далі українській стороні треба було шукати кошти, порозумітися з колекціонерами, художниками, щоб отримати і передати ці роботи в колекцію Центру. Треба було оплачувати такі нецікаві речі, як доставка і страхування, зарплати проєктних менеджерів.

Колекція Центру поповнилась 164-ма роботами двадцяти українських митців. Центр отримав роботи Олександра Ройтбурда, Жанни Кадирової, Олега Мальованого, Євгена Павлова, групи Р.Е.П., Нікіти Кадана та інших.

Гадаю, не помилюсь, якщо скажу, що французьким експертам довелося серйозно переосмислити своє розуміння і позбутися свого початкового скепсису, відчинити і перебрати шафку під назвою радянське/пострадянське мистецтво. У фондах Центру «раптом» знайшлись українські автори, а щодо частини митців з’ясувалося, що вони й не зовсім російські, а скоріше українські.

Ми постійно відчували чужу «м’яку силу», яка в принципі заперечувала існування самобутнього українського мистецтва.

Проєкт мав подолати безліч перешкод, витягнувши українське з маргінесу «пострадянського», «східноєвропейського» мистецтва. Подолати наратив меншовартості українського творчого процесу, периферійного по відношенню до великоруського наративу, який десятиріччями просувався північними сусідами та підгодованими ними представниками європейського культурного істеблішменту.

Дуже часто наші погляди не збігалися з поглядами наших французьких колег. Втім це зрозуміло, оскільки український і світовий контексти не тотожні. Музей українського сучасного мистецтва і музей світового сучасного мистецтва без сумніву повинні і будуть виглядати інакшими. Знаковим для нашої культури митцям іноді нічого додати до світового процесу, незважаючи на беззаперечну майстерність. Це й не дивно — через «совок» наша культура була виключена зі світового контексту на багато десятиліть. Це жодним чином не применшує її цінності — особливо для нас. Шлях долання цього «совкового» спадку — особлива та цінна наша риса. Дуже часто саме це приваблює західних дослідників мистецтва.

Вже чую запитання: «Чому знакове українське мистецтво вивозиться за кордон, а не передається українським музеям?»

Відповідь наступна. Центр Помпіду — визнаний центр дослідження мистецтва світового рівня. Роботи, які опиняються в його фондах, потрапляють в науковий обіг, стають феноменом глобальної культури. Дослідники з усього світу мають до них доступ. Частина робіт опиниться у постійній експозиції, частина залучатиметься до проєктів по всьому світу. Визнання Центром окремості українського художнього процесу — це як розрив пуповини з радянським минулим.

Друга частина відповіді на це запитання більш сумна. До нас, колекціонерів, час від часу звертаються музеї з проханням подарувати, викупити для них роботи. «Щоби що?», — запитую я у таких випадках. Музеї — це не стіни і не сховища. Це центри вивчення, осмислення процесів, що відбуваються в сучасному українському мистецтві. Вони мають генерувати нові сенси. Тільки у одиниць є спроможність бути саме такими.

«Де музей українського сучасного мистецтва?» — запитання, відповіді на яке немає вже 30 років. Втім завдяки відчайдушному ентузіазму Віктора Корсака відповідь швидше за все вже знайдено — приватний Музей сучасного українського мистецтва Корсаків у Луцьку стрімко розвивається. А хотілося б, щоб державний, щоб у столиці.

Втім дамо ще раз слово Центру Помпіду.

«Завдяки об'єднаним зусиллям художників та колекціонерів Центр Помпіду об'єднав ансамбль творів, що свідчать про багатство та унікальність історії мистецтва в Україні з початку 1960-х років. Плодом багаторічної спільної праці є цей ансамбль, що представляє творчість художників із Києва, Харкова та Одеси».

«Ця виставка демонструє багатство українського мистецтва і його внесок у світове мистецтво».

Варто подякувати центру Помпіду за те, що разом із невтомними і творчими українцями він допомагає українському мистецтву посісти належне місце в мистецтві світовому.

«Все тільки починається», — запевнив мене куратор проєкту, який представляв Центр Помпіду.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди НВ

Більше блогів тут

Показати ще новини
Радіо NV
X