Страх публічних виступів. Чи варто його долати? Блог Ірини Говорухи

20 листопада 2018, 19:23

Ви можете бути справжнім професіоналом, але розгубити всю майстерність перед великою кількістю людей

Моя одногрупниця володіла лірико-колоратурним сопрано і коли виконувала «Темно-вишневу шаль» або «Сплять плакучі верби», в сусідніх аудиторіях призупиняли диригування і виходили в коридор послухати. Її голос летів, струменів, дзюрчав, ласкаво чіпаючи верхню «мі». Внизу вокал звучав щільно, а у верхніх регістрах – чисто і вільно, як у самої Чечилії Бартолі. Дівчині пророкували велике майбутнє і з нетерпінням чекали сольний концерт.

Відео дня

У призначений день в актовій залі було не проштовхнутися. Ми сканували «Та-ня! Та-ня!». І розмахували від руки намальованими плакатами. Співачка невластивою ходою прошкандибала до мікрофона, загрозливо посміхнулася і заспівала мимо нот. Спершу вирішили, що це від стресу, від хвилювання і на другий арії все вийде, налаштуватися, зазвучить. Тільки дівчина продовжувала фальшивити і помилятися. Рвати диханням фрази, в'їжджати у високі ноти на кульгавому возі і забувати слова. Відтоді вона співала тільки в класі і тільки для своїх, так і не подружившись з великою сценою.

У короткометражному фільмі «Настроювач» хлопець в навчальному класі грав, як Бог, а коли вийшов на сцену у фраку, не зміг зв'язати й двох нот. Беручи участь в конкурсі Бернштайна, забув перший акорд, пасаж, всю п'єсу, і просидів за роялем нерухомо, немов бовдур. Всю зиму пережовував свою ганьбу, валяючись на дивані, потім встав, обтрусився, зібрав сили, що залишилися і переформатувався в налагоджувальника. Сліпого налагоджувальника.

Не всі зобов'язані ораторствувати. Хто тоді буде слухати?

Страх публічних виступів – серйозне випробування для більшості. Психіатри навіть називають кричущу цифру завдовжки в 95%. Ця фобія стоїть на третьому місці після страху смерті й самотності і серйозно псує життя. Знаю дівчину, що наполегливо намагається її перемогти. Вона викладала в інституті риторику і кожен вихід до студентів супроводжувався нудотою, стрибками серця в висоту і неконтрольованим оскалом. Та що тут говорити, їй було складно навіть крикнути в маршрутці: «Передайте, будь ласка, на квиток». З нею працювали психологи, вимагаючи записувати відчуття після кожної лекції. Вона слухняно їх фіксувала. Стало легше лише на сто шістдесятий раз. Викладачка навчилася контролювати дихання, мимовільне смикання рук і не допускати паралічу голосових зв'язок, тільки так і не зуміла навчитися утримувати інтерес аудиторії.

Не всі можуть керувати. Більшості комфортніше підкорятися.

Не всі здатні стояти біля штурвалу. Світу потрібні ще й боцмани, і камбузники, і будівельники кораблів.

Не всі зобов'язані ораторствувати. Хто тоді буде слухати?

Текст публікується з дозволу автора.

Оригінал

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени

Більше блогів тут

Показати ще новини
Радіо NV
X