Биті файли. Чому так складно позбутися гендерних стереотипів
Навкруги купа людей, які краще за нас знають, як нам жити
Виховуючи нас, батьки передають нам свою життєву мудрість. Точніше, вони називають це «мудрістю», але насправді це — запакована «прошивка», яку їм передали їхні батьки і яка визначає, як потрібно себе поводити. І ми без зайвих запитань приймаємо це, бо довіряємо своїм батькам. Це як при інсталяції програми на комп’ютері — скрізь натискаємо «погоджуюсь», особливо не читаючи, що саме нам пропонують.
Але настає момент — у когось в школі, в когось в інституті, — коли ми починаємо розпаковувати цей архів і розуміємо, що файли-то биті. «Прошивку» від діда-прадіда неможливо інсталювати, оскільки це пакет стереотипів, які абсолютно не імплементуються до нашого життя сьогодні. Інформація, якій щонайменше кілька десятків років, є застарілою і дуже часто суперечить нашому уявленню про світ.
Так було у мене, коли я почала інсталяцію «мудрості» і зрозуміла, що інструкцію, як мені треба жити, потрібно переглядати. Фактично я зайнялася інвентаризацією отриманого, викидаючи зашиті шаблончики і будуючи свою особисту позицію.
З батьками ми можемо дискутувати, але другим фронтом йде значно безжальніший гравець — суспільство
І це в мене був позитивний досвід. Значно гірше, коли доводиться принижуватись, переступати через себе і приймати ті «правила життя»: вдягати сукню лише через те, що ти дівчина, не плакати, бо ти чоловік. Цей ряд можна продовжити — у кожного знайдеться свій пункт «мудрості», отриманої у спадок.
Батьки є для нас авторитетом. Але з ними ми можемо дискутувати: приймати чи не приймати ті чи інші «програмні прошивки». А от другим фронтом йде значно безжальніший гравець — суспільство. Навкруги купа людей, які краще за нас знають, як треба жити, коли виходити заміж, народжувати дітей і яким повинен бути твій чоловік. І боронь Боже, когось не послухатись, бо ж умовно сусідка Галя знає краще — вона життя прожила!
Але навіть якщо дівчина ретельно дотримується настанов своїх предків, виглядає скромно і не провокативно, їй слід бути готовою до шквалу критики там, де мала б бути підтримка та захист. Дуже показовим є приклад із скандалом в університеті Карпенка-Карого. Знаєте, що почули дівчата, які стали жертвами насильства? «А вона що, не знала, що не можна йти репетирувати з народним артистом, якщо він запропонував попрацювати над роллю?», «А вона не знала, що буває, коли дівчина кудись там іде з чоловіком?»
Ні, не знала! Коли дівчина йде з чоловіком, вона не думає про те, що її зараз будуть ґвалтувати. Це не нормально! Ми хочемо вірити в людей і не думати, що чоловік, який є визнаним авторитетом, народним артистом, буде намагатися залізти під спідницю. Парадоксальна ситуація, коли на боці жертви Кримінальний кодекс, але не думка суспільства. І найгірше те, що самі постраждалі починають думати, що, мабуть, вони зробили щось не так і самі винні.
Я розумію звідки це береться: більшість людей досі не розуміють, що таке дискримінація, домагання чи стереотипи. Та навіть не замислюються, наскільки сильно це все впливає на наше життя.
Пам’ятаю одну історію з часів студентства: один викладач весь час називав мою одногрупницю якимись пестливими словами, які були на межі-на межі. Щось на кшталт, «А що це ми сьогодні не підготувались, як трепетная лань сидимо чекаємо». У мене тоді звісно виникали відчуття, що щось тут не ок. Але тоді зрозуміти, що це ненормально і вже за межею, я не могла. Ми просто не знали, де ці межі. І мені б хотілося, щоб нам тоді хтось про це розказав. Щоб ми могли встати і сказати: «Стоп, так не можна».
Я переконана — стереотипи не мають вирішувати за нас. Ми не маємо бути їх заручниками. Ми не маємо боятися обирати свій шлях. Ми повинні вчитися виставляти власні кордони і не давати їх порушувати.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ
Більше блогів тут
