Соціальний інтелект. Чому ми не чуємо одне одного

18 лютого 2021, 21:50

Одна з найважчих компетенцій людини — вміти бути з іншими людьми

Це тема, щодо якої можу багато чого сказати, але, зазвичай, немає часу. Вона про суперечки і сварки в соціальних мережах. Свій досвід тут я звела б до максими: «Колись в фейсбуці багато рефлексувала і писала довгі тексти, а тепер вчу свою дитину вітатися с консьєржем та людиною, що прибирає сніг біля садочку, бо це важливіше».

Відео дня

Одна з найважчих компетенцій людини, за яку відповідає соціальний інтелект (ні, не емоційний, який всі люблять, а саме соціальний), — це вміти бути з іншими людьми.

Що означає:

— брати до уваги іншого, помічати його;

— брати відповідальність за свої почуття, які виливаєш у публічний простір і володіти навичкою розуміння, коли брати відповідальність за почуття інших, а коли ні;

— вміти слухати, чути і дослуховувати до кінця;

Ми не вміємо пробачати помилки

— питати та перепитувати те, що прочитав, почув, але не впевнений, що правильно зрозумів. Бо у будь-якому висловлюванні є семантика, синтактика і прагматика: що саме ви говорите, як ви це робите, якими засобами ваші сенси стають доступними для інших або не стають. Повірте, сказано\написано та чується\читається різне;

— вміти дякувати та бути вдячним;

— публічно визнавати власні помилки;

— вміти домовлятися про правила спілкування;

— сприймати людей цілісно, а не за принципом «дай мені три свої цитати без контексту і я розповім світові, яка ти погана людина». Як людина, що займалася дискурсом та наративом, я в кожного можу знайти ці три цитати. І в себе також.

Так от, на прикладах соціальних мереж і поза ними зрозуміло, що ми не вміємо бути з іншими. І це така собі людська норма, але є виключення: ми не вміємо бути з іншими іноді більше, ніж представники інших суспільств. Далі суто про нашу, українську, специфіку, яку мені є з чим порівнювати.

Знаєте, дискусія офлайн в українському суспільстві досить часто виглядає так, що більше говорить той, хто почне швидше або гучніше за інших. Люди не можуть чекати, їм конче потрібно вилити все, зараз і одразу.

Так буває в суспільствах, де працює неформальне правило: «Хапай, біжи, бо жодні правила не діють. Кричи, говори зараз, бо потім шансу не дадуть», або «Будь-яка дискусія — то дебати, не виграв їх — ти нікчема». І там, де має бути зростання нового знання, відбувається суперечка до перемоги.

Окремо про емоції. Ми достатньо травмоване суспільство, якому бракує практики психологічної гігієни. Це означає, що досить часто провідним способом реакції на внутрішній дискомфорт в нас є зовнішнє реагування. Піду і на весь світ виголошу, як мені боляче.

Біда в тому, що оскільки ми не дослухаємося до інших, то чужий біль сприймаємо як дорікання, виклик або загрозу нашому власному болю: «Ти диви, його чутно і йому можна, а мені ні, ну начувайся, зараз це буде мій простір висловлювання, а не твій». Тоді ми кусаємо того, кому болить, і виливаємо вже свій власний біль на інших.

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів NV
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Внаслідок люди гуртуються за травматичними переживаннями і організують суперечки і сварки, яких взагалі могло не бути, якби ми чули одне одного та мали засоби дати раду своїм почуттям.

Ми не вміємо пробачати помилки і любимо засуджувати.

Якщо людина помилилася — це тавро на все життя. А оскільки це тавро, то і вибачатися, коли помилилися ми самі, теж складно. Потрібно вигризти можливість не вибачатися. І ми вигризаємо. Дорогою не пробачаючи інших, бо колись не пробачили нам.

Цілісне сприйняття людини. Ось що дійсно складно. Бо коли ми бачимо людину чи читаємо її пости, в око впадає її відмінність від нас. І це основне налаштування культури, яка взагалі базується на проведенні відмінностей.

Тому ми часто не бачимо того, у чому ми поєднані або того, що маємо спільного. В одній розмові чи під одним дописом ми не можемо вирішити рівняння — чи достатньо у нас з цією людиною спільного, попри те, в чому ми не співпадаємо? Чи є сенс викреслювати її з групи «свої» до групи «чужі»? Ми економимо на сприйнятті і частіше викреслюємо.

Бути з іншим починається з привітання.

Я вчу дитину бачити людей там, де іноді ми їх не бачимо, і самим ставати видимими.

Кожного дня ми вітаємося з консьєржем будинку. Спочатку нам відповідав тільки один, потім їх стало двоє, третій, новенький, поки що реагує стандартно-ворожим: «Що треба?» на обличчі. Але ті, хто вже зараз вітається з нами, посміхаються, бо ми стали видимі один для одного. Ми можемо говорити і жартувати, між нами нема напруження. Це дуже просте людське, якого нам справді бракує.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ

Більше блогів тут

Показати ще новини
Радіо NV
X