Три шляхи змін. Від країни волонтерів до країни впливових громадян
Київ (ілюстративна фотографія) (Фото:joyfull/Depositphotos)
Старі звичні дії, які вчора вважалися нормою, сьогодні можуть вести до пекла малих криз
Один із викликів малих міст України — втримати простір життєзарадності і життєстійкості з балансом сил між громадськістю та владою і бізнесом. Скидається на те, що війна змінила ландшафт реальності, але контурні карти в головах впливових гравців — ні. З одного боку маємо вражаючий відсоток громадян, що задіяні у волонтерстві та громадських ініціативах. Вони дають країні важливі ресурси для виживання та витримування війни, закриваючи критичні потреби не лише армії, а й гуманітарних, соціальних, освітніх, культурних проєктів. Велику частину цих ініціатив реалізують завдяки відкритим зборам серед громадян. Допомога після підриву дамби — один із яскравих прикладів гуртування рою волонтерів і благодійників.
З іншого боку маємо повернення витрат бюджетів, які я б умовно назвала «фарбування бордюрів у біле», — коли робиться щось наче звичне, але на що зараз немає явної критичної потреби громади. Світ став крихкішим, і старі звичні дії, які вчора вважалися нормою, проте зараз не сприяють підсиленню резильєнтності громади, можуть вести до пекла малих криз. У парку дерева, що вистояли під час боїв, починають падати від буревіїв. Стіни будинків, що встояли після пожеж і попадань, сиплються після дощів і морозів. І водночас влада в різних містах вкладає кошти платників податків у жовто-блакитну табличку для невідновленого парку або малювання Мрії на бруківці центральної площі. Це нагадує каргокульт, згідно з яким ритуальні дії, що імітують справжній світ (у цьому випадку — реальні державні сервіси та вирішення того, що болить) має створити чудо очікуваного розподілу голосів на виборах (Дарів небесних). Та саме з повномасштабного вторгнення кількість тих людей, які стали реальними інвесторами перемоги, виросла, і я не впевнена, що імітація залучення мотивуватиме більшість із них віддавати свої податки та голоси за умовно красиві, але не критично необхідні витрати з бюджету. І брак взаємодії з громадянам та визнання їхніх інтересів і статусу як рівних співтворців країни — це потенційна криза, масштаби і силу якої людям влади варто зважити до її розгортання.
Активні громадяни можуть здаватися зайвими можновладцям
Активні громадяни, претендуючи на владу рішень, можуть здаватися зайвими можновладцям, оскільки ті звикли все робити швидко самі чи за допомогою «своїх людей», із контрольованим, бажаним для них результатом. У моїй же бульбашці є бачення, що країна змінилась і потребує не лише фантомних спогадів про минулий успіх управління містами «господарниками» в стилі, закладеному Кучмою, а й визнання реальності міст і містечок, які вистоювали, коли ця влада «посипалась» чи пропала, а її завдання виконували громадяни, за власної ініціативи та з інтуїтивним баченням ефективних рішень. Водночас, волонтери та громадські агенти змін малих міст залишаються доволі непомітними гравцями, і часто трактуються як аматорські та некомпетентні, а тому неспроможні на рівне партнерство у відбудові країни.
З повномасштабною війною небезпека дисбалансу потреб і ролей акторів змін у громадах стають екзистенційним викликом для малих міст. Знецінення ролі громадян і зростання карговитрат бюджету, частина якого формується з гаманця громадян, можуть призвести до того, що містечка з потенціалом стати інтелектуальними і креативними полісами трансформуватимуться на спальні хащі для найбіднішого населення з усіма наслідками з погляду привабливості для бізнесу й освітньої та культурної інфраструктури. Скептикам раджу почитати історію занепадання і злиднів колишнього центру машинобудування в США — міста-привида Детройта.
Існує три перспективи втілення змін:
1) підхід «знати, раціонально мислити та досягати результатів»;
2) шлях «реалізовувати те, що люблю і що мотивує та дає енергію рухатись разом у команді»;
3) сценарій (простір), що поєднує бачення змін з обох підходів.
Перший підхід — це перспектива людей влади, знань і логіки, які кажуть: «Послухайте, ми знаємо, як керувати містом, управляти грошима і досягати результатів». Вони утилітарно підходять до усіх змін, використовуючи людей як тимчасові ресурси і можливості безпечних спроб розвитку (коли за перемогою стоїть влада, а за програшем — конкретний виконавець). Люди — функціонали в алгоритмі досягнення конкретних (і потрібних можновладцям) результатів при максимальній оптимізації у персонально неважливих питаннях. Ціль — збільшити вагу стейкхолдерів і сформувати безпеку системи. Це підхід для системних, але бездушних змін будь-якою ціною.
Другий шлях — коли лідери можуть первинно не знати, як система чи послуга має працювати, але їх дратує і бентежить те, як є зараз, і муляє бажання зробити краще. Ці люди мають стиль вільних дизайнерів, які дуже натхненні якоюсь ідеєю трансформації і як справжні харизматики ведуть за собою інших до реалізації цієї мрії. Їхня сила в «любити» у змінах. Найчастіше ця версія змін звучить у місійних ініціативах у громадському секторі, які вірять, що роблять світ кращим, і тому ця віра має зрушувати гори навіть без усякої там стратегії. Особливість цього шляху змін — робота насамперед із мотивацією людей заради енергійності та живості ініціативи чи організації. Але часто цей шлях є несистемним і має проблеми зі сталістю та фінансовими ресурсами.
Третій сценарій (простір) в управління змінами вважається найбільш антикрихким. У нашому випадку країни у війні — потенційно найбільш життєзарадним. Адже він поєднує підходи сталості та стабільності першого підходу з життєзарадністю та динамікою другого шляху. Є етапи системних упорядкованих і послідовних дій, а є простір для експериментів, творчості. Його головний принцип — мати виважений алгоритм дій і проміжні очікувані результати, доповнені прорахованим планом щодо ресурсів та інструментів. А тоді лишається лише покроково цей план втілювати, нарощуючи команду проєкту змін, у якій є певні розподілені ролі і спільне натхнення. Цей сценарій є повільнішим за проєкти другого типу, бо передбачає операційну й адміністративну складову (якої у волонтерських ініціативах часто немає). Водночас, він — про людей, які втілюють заплановані зміни, і про майбутнє, яке їх надихає.
Третій сценарій змін міг би бути ідеальним для наших міст. У збалансованому вигляді маємо модель розвитку організації чи спільноти (авторство Юрія Кравченка), де свобода дає простір амбітним масштабним проєктам розвитку, а не стає сваволею одиниць.
Влада — відповідальність;
свобода — обов’язки;
ресурси та інструменти — функції (ролі).
Якщо в одних руках є влада, свобода (права) та ресурси (інструменти), а відповідальність покладена на інших, то така система найматиме безкарних корупціонерів і шукатиме «цапів-відбувайлів». Тобто на громадських активістів може бути покладена певна роль і обов’язки, але без сили впливу і права приймати впливові рішення їхні перемоги будуть ресурсом для людей влади, а програші — правом позбавляти їх наданої раніше ролі. Що робити громадам міст, якщо вони опинилися в розбалансованій системі без влади і потужних ресурсів?
Залишається лише поле, де ми маємо свободу як творці. Це означає можливість громади створити свій «блакитний океан» — свій незалежний простір (ринок) чи проєкт, де ви (як носій авторитету і влади) можете встановити власні правила взаємодії і стандарти, базовані на цінностях і потребах спільноти. Як каже моя колега з UA IDG Network Катя Кравченко, у трансформаціях важливо «йдучи по воді, тримати в руках свою булочку». Тобто у супермісійних ініціативах визначати чесно, що вони дають команді як вигоду. Роби що можеш і в що віриш. Створи малу модель (прототип) простору, що любиш, і (як каже інша моя колега з тієї ж мережі Юля Шталтовна) «запроси інших приєднатись до танцю». Це принцип, який може дати прорости в громаді багатьом мікроініціативам, частина з яких може бути реалізована виключно ресурсами учасників, яких у них достатньо для втілення бажаних змін.
Я б це назвала принципом кульбабки. Особливість таких ініціатив — це поєднання мікрогруп за інтересами навколо ядра ідеї, яка надихає, чи проблеми, яка болить. Гуртування тут і зараз людей, які готові поділитися власним обмеженим ресурсом для реалізації чогось, що для них є цінним. Наприклад, поєднання цінностей кав’ярні і творчої молоді може прорости у культурні вечори і зустрічі творчих своїх (при цьому кав’ярня отримує булочку у вигляді заповнених столиків із замовленнями, а аматори — свій майданчик для проявлення таланту). Ви можете зробити те ж саме в громаді, ініціюючи навчання для дорослих і дискусійні клуби для сталої підтримки своїх у витримуванні війни. Включіть правило внеску на таких зустрічах, і ви зможете накопичувати кошти на малі збори громади.
Як каже засновник моделі керування складністю Ден Сноуден: «Дистрибутивна система допоможе людям приймати рішення не на метарівні, а на рівні простих заземлених рішень». Усе починається з трьох запитань: «А що можете зробити навколо свого будинку ви? Який власний ресурс я готовий чи готова на це виділити? Чи є поруч іще дві людини, які можуть цю ініціативу підтримати?»
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV
Більше блогів тут
