Неприємна емоція. Чому соромитися несоромно

30 серпня 2021, 20:43

Найбільш брутальний спосіб не зустрічатися з власним соромом — переміщення фокусу уваги на іншу людину, того, хто «відрізняється», «не відповідає»

Сформулювався сьогодні новий опис такої неприємної, на перший погляд, емоції, як сором. Зазвичай сором розглядається як соціальне почуття, яке пов’язане з дотриманням соціальних норм і відкиданням того, хто ці норми якось порушив. У процесі формування сорому у людини можна вважати точкою відліку страх немовляти перед незнайомцями і активне відавання переваги близьким, які доглядають за ним людей порівняно з усіма іншими. Найбільш активно проявляється ця поведінка в період від 6 до 12 місяців. Тобто дитина сама активно відкидає тих, хто їй не дуже знайомий. Потім це приймає форму сором’язливості — одночасно і інтересу до іншого, і небажання проявляти цей інтерес відкрито. Як приклад, діти від року до трьох років, які ховаються за маму, при цьому спостерігаючи за поведінкою гостей, або малюки, які соромляться вступати у взаємодію з іншими цікавими їм людьми.

Відео дня

З трьох років можна говорити про «очікування сорому» — зазвичай дорослі вже висувають вимоги відповідати якимось соціальним нормам для дітей «не дитячого» віку. І не всіх дітей обов’язково сильно соромити чи карати, щоб у них з’явився сором. Деякі діти вже відсутність похвали й підтримки можуть сприймати як негативний зворотний зв’язок.

Бажання отримувати схвалення досить сильно розвинене у всіх дітей. Відсутність цього схвалення для чутливих малюків може бути не менш болючою, ніж постійна критика. У той же час, діти отримують певні відомості про світ і про себе, в зв’язку з якими починають оцінювати ще й свою відповідність або невідповідність не тільки зовнішнім очікуванням, а й внутрішньому образу себе. «Я в цій шапці в садок не піду, я в ній як дурень» — не обов’язково є наслідком того, що хтось інший знайшов цю шапку неналежною. Просто дитина бачить себе-ідеального в інший шапці. Виростаючи, ми цей ідеальний образ доповнюємо, шліфуємо і ось у нас вже не тільки сором перед суспільством, якщо ми не відповідаємо його нормам, а й сором перед собою за невідповідність своєму ідеальному образу.

Сором, розділений з іншими людьми, здатен об'єднувати

Часто-густо в популярних статтях з розряду «допоможи собі сам» можна зустрітися з демонізацією сорому. Його часто називають і руйнівним, і токсичним, і призначають головною рушійною силою для розвитку нарцисизму. Але в почутті сорому як такому немає нічого поганого. Однак як в історії окремої людини, так і в історії людства бувають періоди, коли соромно стає… відчувати сором. Ми можемо помітити цей «сором сорому» у підлітків, які часто поводяться наче нарочито безсоромно.

— У тебе, що зовсім немає совісті?!

— Ні.

Героями підлітків можуть стати безстрашні та безсоромні соціопати з літератури чи кіно. Є щось над-людське в тому, щоб домагатися своїх цілей, не рахуючись з почуттями оточуючих, і не відчувати щодо цього ні жалю, ні сорому. Досить часто такі герої стають «героями епохи» і у дорослого населення. І ідеологія «надлюдини» стає провідною на якийсь похмурий історичний період.

Втім, є ще й інший спосіб не відчувати сором — дійсно намагатися бути надлюдиною без страху й докору. Тобто намагатися вибудовувати своє життя таким чином, щоб ніколи не стикатися з соромом. І ті ж підлітки вже здатні з цим завданням впоратися. Можна вивчати підручники і купу додаткової літератури настільки скрупульозно, щоб ніхто і ніколи не викрив тебе в помилці. Юний мозок здатний увібрати багато інформації і блискуче вирішувати головоломні завдання, щоб демонструвати непогрішність в якійсь окремій сфері (або декількох). Що ж робити з рештою викликів життя, де все непередбачувано і невизначено, де мозок не справляється, почуття тільки заважають мозку, а підручники ще не написані? Нехтувати. Уникати ризику. Не граймо на чужому полі, щоб не програвати. І у людства бували такі епохи провідної доктрини з завданням ігнорувати (або висміювати) будь-які альтернативні погляди, здатні підірвати авторитет і догми.

Найбільш же брутальним способом не зустрічатися з власним соромом є переміщення фокусу уваги на іншу людину, того, хто «відрізняється», «не відповідає». До глузування, соромлення, булінгу вдаються не тільки неблагополучні підлітки, як природно було б припустити, а й дорослі, інтелектуальні люди з вишуканих спільнот. Причина все та ж — жах перед власним соромом.

Отже, стадії формування сорому можна уявити в часі так:

1. Тривога перед незнайомцями (існує хтось, хто не я, і це небезпечно)

2. Збентеження (той, хто не я, не тільки небезпечний, але й цікавий)

3. Бажання сподобатися (інтерес почав переважувати збентеження)

4. Страх відкидання (контакт з іншими підтримує відчуття «я хороший», розрив контакту — «я поганий»)

5. Сором соціальний ( «що про мене подумають люди?»)

6. Сором екзистенціальний («наскільки я далекий від своїх ідеалів?»)

7. Страх сорому і його наслідки (ігнорування власних почуттів або уникнення ситуацій, що обіцяють зустріч з власним соромом, мовчазний або відкритий сором інших)

Зазвичай в психотерапії робота з соромом починається з легітимізації сорому. Тобто з антитези пункту сім. Але сором буває настільки неприємним переживанням, що мало хто ризикне відчути його на повну силу. І тоді можна починати «дозволяти собі відчувати» прямо з самого початку списку. З того, що не соромно боятися незнайомців. Навіть якщо ми вже дорослі. З того, що збентеження — це меншою мірою страх і більшою мірою інтерес. Що бажання сподобатися — це дуже людське і дуже про-соціальне бажання. З цього бажання починалися багато прекрасних вчинків, було написано великі картини, побудовано мости і врятовано народи.

Звісно, досягнення — це не тільки бажання сподобатися, але і поєднання розуму, таланту і працьовитості. Але бажання бути поміченим іншими в позитивному світлі може відігравати значну роль. Ми говоримо про те, що страх відкидання настільки сильний у людей, що ми відчуваємо його з тією ж інтенсивністю, що і фізичний біль (здається, навіть одними й тими ж ділянками мозку). І що соціальний сором допомагає нам дотримуватися правил дорожнього руху і не красти, коли ніхто не бачить, навіть без взводу поліцейських, приставлених до кожної людини. Екзистенціальний сором вельми неприємний тим, що особистісне зростання неминуче призводить до інфляції ідеалу. Ідеал теж роздувається, і ми ніколи за ним не встигаємо. Але натомість, якщо дивитися не тільки вгору, але і під ноги, можна помітити цілу низку власних «ідеалів», які ми вже переросли. І це значить, що ми вміємо розвиватися. Може, це можна просто робити уважніше і обережніше до себе.

І одного разу трапляється диво, яке зовсім не сприймається як таке. Одного разу дозволяєш собі ризик і новизну в поведінці, відносинах або образі й ловиш себе на переживанні сорому, забутого бажання провалитися під землю. Однак переживання не тотальне і всепоглинаюче, воно вже пов’язане з цікавістю до себе та інших, трохи страхом, але все ж і надією, що провалюватися під землю необов’язково. А ще виявляється, що сором більше схожий на збентеження. І те, що викликає у мене при саморозкритті збентеження, в іншого може викликати інтерес. І там, де я себе звично відкидаю, інші мене готові зрозуміти і прийняти. І навіть з’ясовується, що у когось з навколишніх переживання влаштовано схожим чином. А може статися відкриття, що старі правила «як правильно» більше не працюють. І в цьому співтоваристві можна розслабитися, тут всі свої. Ну, не до кінця розслабитися, звичайно, не настільки «всі свої», але краватку трохи на шиї послабити.

А далі трапляється парадоксальна, здавалося б, річ. Толерантність до переживання почуття сорому зростає. Сором стає не спопеляючим і не вбиває. Помирати від нього вже не обов’язково. Хоча нічого приємного в цьому почутті так і немає, приводів для сорому стає менше. Тут би і почати проявляти психопатичну поведінку — геть альтруїзм, хай живе соціал-дарвінізм! Але якщо сором був прийнятий, побачений і підтриманий, як емоція, то зв’язок з іншими людьми перестає розриватися в момент переживання сорому. Навпаки, сором, розділений з іншими людьми, здатний об'єднувати. Якщо більше не потрібно бути над-людиною, то можна бути просто людиною, яка робить помилки, відчуває сором і регулює свої вчинки не так, щоб уникати сорому або соромити інших, а так, щоб іншим людям (які теж не «над-») було не дуже боляче. Адже коли «свої» неідеальні, вони і не сприймаються арбітрами або еталонами, тому соціальної тривоги стає менше. А бажання сподобатися «своїм» і інтересу і цікавості до «ще-ні-своїх» — більше. Сором стає силою, що об'єднує. І ця інтегруюча функція сорому, як мені здається, теж важлива для розуміння того, хто такі люди і якими ми хочемо бути.

Текст публікується з дозволу автора

Оригінал

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ

Більше блогів тут

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

Показати ще новини
Радіо НВ
X