Культурний код чи застарілі стереотипи? Як позбутися шароварщини в українській музиці

2 грудня 2020, 20:43

Література, кіно, усна народна творчість, зовнішня і внутрішня державна пропаганда — все це частини величезного механізму умисного або випадкового створення певних образів

Спільно з Максимом Сердюком, продюсером документального серіалу Спалах, головним редактором онлайн-медіа Слух

Сало, галушки, поля блискучої пшениці, соняшників, вишневі садки та дівчата у віночках. Це національна ідентифікація, культурний код України чи застарілі стереотипи?

Відео дня

Національні стереотипи та їх формування

У кожної національної культури є риси і символи, що через використання у масовій культурі перетворюються на стереотипи. І ці стереотипи поступово проникають у національну ідентифікацію з навмисне перебільшеним образом країни і народу.

На пострадянському кінопросторі, зокрема в Росії, Україні та Білорусі, прижився термін «развесистая клюква». Він позначає стереотипне сприйняття росіян, українців і білорусів, спотворені уявлення про нас/них із точки зору величезної машини американського маскульту.

Навіщо відкривати нові території смислів, показувати сучасну Україну, якщо можна спрощувати її до максимально доступних образів?

У фільмі Червона спека Арнольд Шварценеґґер грав суворого, беземоційного радянського міліціонера на ім'я Іван Данко. Герой Міккі Рурка на ім'я Іван Ванко з фільму Залізна Людина-2 п'є vodka і збирає у звичайній московській квартирі дуговий реактор. Або ж канонічне — російський космонавт-алконавт Лев Андропов у фільмі Армагеддон у шапці-вуханці, футболці з червоною зіркою та тілогрійці, який сидить на станції Мир.

Таких прикладів безліч. Задіюються найпростіші асоціативні механізми. Німець — нацист, Гітлер, порно. Єврей — скнара, хитрун, світовий уряд. Мексиканець — сомбреро, кактуси, текіла. Італієць — піца, мафіозі. Росіянин — Сталін, vodka, babushka. Американець — статуя Свободи, капіталізм, рабовласництво. Британець — аристократ, 5 o’clock чай з молоком, футбол. Араб — тероризм, біженці, нафта, і так далі.

Чому так відбувається?

Формування стереотипів безпосередньо пов’язане з масовою культурою. Література, кіно, усна народна творчість на кшталт анекдотів про різні національності, зовнішня і внутрішня державна пропаганда — все це частини величезного механізму умисного або випадкового створення певних образів.

Американський журналіст Волтер Ліппман, що ввів поняття стереотипу в науковий обіг, так описує його зародження у свідомості: «Нам розповідають про світ перед тим, як ми його побачимо. Ми уявляємо собі речі, а потім переживаємо їх. Усі ці упередження, якщо тільки освіта не змусила нас їх гостро усвідомлювати, глибоко керують усім процесом сприйняття».

Значна частина стереотипів формується через внутрішню і зовнішню політичну пропаганду. Російський відеоблогер і кінокритик Badcomedian (Євген Баженов) в огляді фільму Червоний горобець показує різницю між двома пропагандистськими машинами СРСР та США.

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів NV
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

З одного боку — післявоєнний маккартизм, полювання на антиамериканських «відьом» та ідеологічне протистояння червоній загрозі комунізму аж до розпаду СРСР. З іншого — ідеологічна пропаганда СРСР, що викривала в радянських газетах і документальних фільмах американський буржуазний імперіалізм на чолі з мерзенними капіталістами.

Це була не тільки війна ідеологій, а й війна методів і технологій. Багато в чому вони перетиналися, як, наприклад, полярні один одному, проте однакові журнали Америка і Soviet Life. У СРСР зробили ставку на пропагандистську документалістику, що мовить про жахи і брехню капіталізму, в США — на трилери і бойовики про те, що буде з Америкою і світом, якщо все захоплять комуністи.

І так поступово вкорінилися образи американців як егоїстичних і егоцентричних імперіалістів, які хочуть підім'яти під себе весь світ, і образи безжальних комуністів, які бажають відібрати у світу його приватну власність.

У цій війні перемогла масова культура США як найдієвіший інструмент донесення простих і доступних смислів. Після Холодної війни це проявлялося у безлічі фільмів з гучними назвами — Червона спека, Червоний жовтень, Червоний скорпіон, червоне будь-що.

Але при чому тут шароварщина і що це взагалі таке?

Шароварщина — це журналістський термін, який позначає культуру низької якості, що спекулює на українських національних мотивах. Тобто те саме поверхневе і стереотипне зображення України, що і під час пропагандистських війн США і СРСР.

У Радянському Союзі проводилася масивна робота з національною ідентифікацією союзних республік, однією з яких і була Україна. Наша країна зображалася такою собі Гобітанією, де живуть забавно одягнені люди, що говорять смішною мовою.

Ідилія — садок вишневий коло хати, козак їсть вареники, які йому підносить щаслива дружина у вишиванці й віночку, після чого він співає смішну пісню про ці ж вареники і пускається танцювати гопак.

Одним із головних ідеологів стандартизованого зображення України вважається людина з промовистим прізвищем Борис Шарварко — в минулому головний режисер усіх офіційних концертів і масових заходів в Україні.

Він популяризував і закріпив зображення Україночки та Українця у вигляді милих і нешкідливих персонажів. Шароварщина як максимально примітивний, архаїчний образ української культури, з 1970−1980-х закріпилася у радянському і пострадянському просторі.

У музиці шароварщину найчастіше приписують українським народним хорам, які вже майже півстоліття співають українські народні пісні — хор імені Верьовки, київський Театр пісні Джерела. У культурному сенсі це нешкідливі архаїчні пережитки, острівці народної розваги для пенсіонерів та людей, яких уже не переконаєш в тому, що українська культура — це не тільки дівчата у віночках і вишиванках.

Найяскравішим представником сучасної музичної шароварщини є Михайло Поплавський. Його епічні пісні про сало і варенички — це наймахровіший прояв шароварщини в ХХI столітті в усьому, від кліпів до текстів пісень.

Вєрка Сердючка з її грою на національних стереотипах — українському застіллі та гоцалках — теж цілком вписується в шароварне зображення України. Але Сердючка — насамперед постмодерністський персонаж, що поєднав національний колорит і травесті-культуру.

Одним із найжахливіших проявів шароварщини є цілий жанр музики під назвою «козацький рок», який почався з гурту Гайдамаки і продовжився гуртами Тінь Сонця і KOZAK SYSTEM. І добре, якби це була субкультурна пародія на кшталт жанру «піратський метал».

Ці гурти існують у паралельній реальності, де Богдан Хмельницький встановив світовий гетьманат. Оспівувати козацьку славу в ХХI столітті з його технологічністю і викликами — що це, як не справжня шароварщина, місце якій на одній сцені з хором Верьовки?

І в цьому сенсі «світового гетьманату» козацький рок ідеологічно не відрізняється від російських хорів і гурту Любе. Це все та сама туга за козацькою вольницею, як і в російської влади — за агресивним мілітаризмом і богатирським епосом.

І дійсно, навіщо відкривати нові території смислів, показувати сучасну Україну, якщо можна спрощувати її до максимально доступних образів? І показувати, що її сьогодення і майбутнє перебуває тільки в минулому.

Але ж це наш культурний код, наша ідентифікація!

Думка, що українські музиканти таким чином зберігають культурний код України, її національну ідентифікацію в музиці, не витримує критики. Правда така, що українському слухачеві нецікава музика у вигляді національної ідеї. Варто просто подивитися в топи Spotify, YouTube Music и Deezer.

Проте є успішні випадки того, як національні ідентифікація і культурний код починали грати новими фарбами. І сформувалися повністю нові сенси і музика, які відповідають викликам часу.

ONUKA поєднує яскраві містичні образи з сучасною технологічністю. Кібернетична музика з автентичними українськими інструментами, космічна відстороненість Нати Жижченко — це вдалий синтез етніки з сучасним світом.

Марина Круть популяризує бандуру, використовуючи цей, здавалося б, архаїчний український інструмент у легких R&B-піснях, додає його в актуальний електронний саунд і поп-мелодії. Усе це звучить органічно і не тільки омолоджує древній інструмент, а й саму співачку перетворює в чи не єдину спадкоємицю легендарних кобзарів з поправкою на запити сучасності.

Дует YUKO перетворив народний фольклор у рейв, омолодив своєю музикою українську мову. Саунд, мелодії, аранжування, енергія, естетика, мова та її звучання — взаємопов'язані речі, що створюють нову форму і новий музичний синтаксис. А на альбомі DURA? народні пісні підібрані й заспівані в такій послідовності, що весь запис перетворюється на критику українського патріархального консерватизму (теж частини традиційної культури).

Одеський колектив Casa Ukrania разом із миколаївським гуртом Wiseword.Nidaros побудували свій альбом Забуті клейноди Півдня на краєзнавчому дослідженні українського Півдня, історії Чорноморського козачого війська. Причому в нетривіальному жанрі — дарк-фолку. При прослуховуванні пісень дуету перед очима дійсно вимальовуються образи херсонських степів, серед яких повільно бредуть в пилюці козаки й чумаки — чітко вивірена концептуальна і атмосферна робота, як у звуці, так і в текстах.

Про все це розповідається у першій серії нашого нового документального серіалу Спалах, яка монументально досліджує те, як фольк просочився в український мейнстрім.

Безперечно, це виразні метаморфози української музичної культури, інтеграція традицій і трансформація шароварної України в щось нове і — найважливіше — живе.

З іншого боку, переможці нацвідбору на Євробачення-2020 Go-А виконують народну українську пісню під прогресивне техно в досить готичному антуражі. Однак дивно чути архаїчну пісню про Ванюшу і Катрусю в такому форматі. Чистий формалізм без будь-якого наративу, безглуздий і нещадний.

Музична критикиня Любов Морозова висунула тезу про кордоцентричність (від лат. cordis — серце; розуміння дійсності не стільки мисленням, скільки «серцем» — емоціями, «душею») української академічної музики. «Композитор разом із твором створює і анотацію до нього, в якій пояснює, про що цей твір. Є багато прикладів, коли наратив цікавіший, ніж сама річ. Буває, слухаєш когось без особливого інтересу, а потім відкриваєш анотацію, читаєш і — ого, так тут мало не боротьба за нові смисли! Українські композитори грішать цим набагато менше. Я б сказала, що наша музика кордоцентрична, на відміну від західної, де занадто сильна установка на те, щоб оформляти музику в тези», — говорить Морозова.

Поняття кордоцентричності підходить не тільки академічному, але й масовому сегменту музики.

Українські музиканти, які взяли на озброєння національний наратив, використовують готові форми у вигляді народних пісень і усталених образів. Але може, варто було б спробувати вийти за рамки пісень про солов'їв, козаків, Катрусь і Ванюш і почати створювати новий контекст сучасної України? А національну старомодну ідилію залишити для будинків культури, що бовтаються на балансі Міністерства культури? Адже, здається, тільки таким чином ми зможемо стати цікавими для світу.

На щастя, культура є динамічною за своєю природою. І процес культурного оновлення музичної України вже запущений — нехай він повільний і проходить зі скрипом, але він є.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ

Більше блогів тут

Показати ще новини
Радіо NV
X