Що таке патріотизм: 5 книжок-відповідей на непросте питання. Блог письменника

29 квітня 2017, 16:37
Раніше бути патріотом було нескладно – все одно, що купувати квитки державної лотереї, і ніколи їх не перевіряти. Згодом, немов у «Білому сонці пустелі», не стало ані держави, ані митниці з контрабандою

Остап Дроздов. №2 – Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2017

Герой минулорічного дебютного роману львівського журналіста Остапа Дроздова під назвою «№1» провів перегляд пріоритетів «незалежного» покоління – від його раннього радянського дитинства до безумовної зрілості і навіть старості в діаспорі. В романі «№2» автор продовжує відлік «ревізіоністських» закидів про те, що, наприклад, «неможливо навчитися європейськості у країні відсталого совка», і варто, мовляв, валити з України, оскільки не гоже «розділяти нещасливе життя лише з міркувань солідарності».

Відео дня

Розповідаючи у своїх лекціях про крах мрії, герой роману не сіє розумне, добре і вічне, а радить своїм студентам їхати геть, оскільки після народження Україна виявилася не «нульовим» немовлятком, а старою бабцею з тисячолітнім родоводом. «Мої стосунки з пам’яттю - це цілий трилер, - звіряється герой роману. - Я завжди хотів грати на позиції плеймейкера у своєму житті. Я хотів бути тим, хто визначає тактику гри в нападі, спрямовує напрямок атаки, є добрим диспетчером і розпасовщиком. Але моя країна постійно ставила мене на ворота і змушувала пропускати гол за голом. Подолання історії - ось чим я займався, щоразу виймаючи м’яч із сітки».

Він працює викладачем, і на його факультатив залюбки ходить молодь, яку він нічому, окрім як «думати», не вчить, що дратує педагогічний совок закладу. Його лекції – це історії кількох персонажів, що уособлюють різні генетичні групи – від гречкосіїв до свинопасів, а географія стосунків з історією розкинулася від рідного Львову, голодного Приазов’я початку ХХ століття аж до діаспорної Австралії.

Владимир Рафеенко. Долгота дней. – Х.: Фабула, 2017

Ця книжка - по суті, донецька хроніка передвоєнного, а також воєнного часу, що складається з двох частин. Розповідається історія університетського професора, який «работать философом при бандитах не мог и не хотел», оскільки «Украину любил, пусть и несколько осторожно, а вот русского мира откровенно опасался, как всякий неглупый человек, к тому же и сын репрессированного».

Що ж до другої частини донецького епосу, то це добірка новел, написаних головним героєм роману. Саме у цих свідоцтвах часу, в яких абсурд перемішаний з місцевими трагедіями, більшою мірою відображена та непевна межа, що розділяла два періоди – довоєнний і воєнний – у рідному місті автора. Донецьк тут названий «містом Z», а умови, в яких доводиться перебувати героєві, який спочатку виїхав до Києва, а потім повернувся, схожі на фронтові новини з будь-якого окупованого пункту: «Поиск еды и питья, отсутствие работы и безопасности, - наздоганяють його новини з попереднього, романного розділу. - Боевики на улицах города, российские СМИ в мозгах. Поговорить не с кем. И лучше ни с кем даже и не говорить».

Реалізм новел тут заступає казкову метафізику роману, і якщо на його початку гуманітарна допомога для донеччан виявилася пасткою, і мешканців почали винищували жуки-прибульці, то в новелах все значно прозаїчніше. Так, герою-фотографу однієї з них треба працювати, знайома загинула під обстрілом, але життя після цього не закінчується. Автор роману взагалі впевнений, що його книжка не лише про війну - вона про людей, які виявилися в її заручниках ще за мирного часу. Вона про Україну, до складу якої входить Донбас, і про це не слід забувати. Нарешті, роман з новелами Рафеєнка про життя, яке за будь-якого часу перемагає смерть. Особливо, якщо його художньо зафіксувати для того, хто вижив.

Мік Вікінг. Маленька книга хюґе. Як добре жити по-данськи. Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2017

Коли жити стає добре, патріотизм не зашкалює, а переходить до «побутової» галузі. Ним гріються, а не палають; у нього беруть найкраще, а використовують заради вигоди. Наприклад, у Данії, в якій, як свідчить автор цього світового бестселеру, настільки «добре жити», що патріотизм тут називається якось інакше.

«Хюґе» — це щось радше про атмосферу та досвід, аніж про речі, - розповідають нам про тамтешній романтичний світ. - Це і про перебування з людьми, яких ми любимо, і про відчуття дому, і про те, коли почуваєшся в безпеці, захищеним від цілого світу, ніби в мушлі, тож можеш послабити всі свої захисні механізми». Іноді в такій атмосфері навіть буває замало небезпек, і хочеться чогось такого, страшного. Ніби сидиш у затишку перед пічкою, і тобі не вистачає завірюхи за вікном.

Автор книжки, який працює в Інституті дослідження щастя, збирає у ній оповіді про те, як досягти, осягнути і втримати це почуття гармонії з усім і зі своєю батьківщиною. «Не дивно, що позиціювання Данії як однієї з найщасливіших країн у світі, притягує увагу медіа, - свідчить він. - Щотижня журналісти з The New York Times, BBC, The Guardian, China Daily, The Washington Post та інших ЗМІ запитують мене, наприклад, «чому данці такі щасливі?» й «чого ми можемо навчитися від данців про щастя?» І це при тому, додамо, що, крім жахливої погоди, данцям ще й випало платити чи не найви­щі у світі податки.

Насправді ж «хюґе» - це всього лише «добробут», який данці цілком «патріотично» пояснюють наявністю у себе цілком певних речей. Наприклад, «соціальна допомога», «відчуття безпеки» або навіть любов до велосипедів, свічок і традиційної данської страви – пухких тістечок з глінтвейном. І де тут, спитаєте, патріотизм? Самі лише його наслідки, не більше.

Денис Мандзюк. Копаний м’яч. Коротка iсторiя украïнського футболу в Галичинi 1909-1944. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2017

Найцікавіші у цій захопливій книжці про футбол в Галичині початку ХХ століття, звичайно, авторські версії й оцінки тодішніх футбольних подій та інтриг. Утім, навіть попри це стає ясно, що футбол у той час був неабияким «патріотичним» чинником і для гравців, і для вболівальників. Не менш приємний бонус до історії матчів, а також життєписів популярних у міжвоєнні роки футболістів, маємо у вигляді добірки фейлетонів наприкінці дослідження. Так само важливо відтворення мовного середовища тієї епохи, коли наша українська спортивна термінологія тільки починала з'являтися: баскетбол називали «кошиківкою», хокей - «гаківкою», а футбол став «копаним м’ячем».

«Українці тоді не мали власної держави, потрібно було боронити свою ідентичність, - зауважує автор. - Футбол став одним із найдієвіших засобів для цього. Аби довести зверхність над опонентами, не треба було вдаватися до дипломатичних інтриг чи силою демонструвати свою непокірність. Достатньо було знайти 11 спритних чоловіків, одягнути їх в однакові сорочки та випустити на поле. Перемоги над польськими і єврейськими командами піднімали дух українців. Товариські зустрічі проти «закордонних» гостей з Ужгорода чи Чернівців ставали справжнім національним святом. Футболістів вважали героями або зрадниками - залежно від результату. Недарма ж спортивні турніри тоді називали «мистецтвами», а їхніх переможців - «мистцями».

Грігол Робакідзе. Зміїна сорочка. – Л.: Кальварія, 2017

Ім'я автора цієї книги на довгі десятиліття було викреслено з історії його рідної літератури. Письменник, що виїхав з СРСР, став автором книжок про Гітлера і Муссоліні у нацистській Німеччині, що були включені в список партійної літератури - не дивно, що на батьківщині він став «ворогом народу», а його твори були заборонені.

Втім, Робакідзе цікавила роль історичної особистості в контексті маніпуляції масами, і тому з тим же романтизмом він писав про Леніна і Сталіна. Але все це було в 1930-х, а до того у всіх енциклопедіях з видатних грузинських письменників згадувалося лише два імені – Руставелі і Робакідзе, засновника грузинського символізму. Його роман «Сорочка змії», виданий в 1928 році з передмовою Стефана Цвейга, був віднесений до кращих зразків світової літератури. Видатний австрійський письменник писав: «Завдяки роману Грігола Робакідзе ми вперше побачили грузинів. Про те, що вони наділені містичною силою і героїчним духом, я дізнався з книги молодого поета, завдяки якій він зробив велику послугу нам, а також своїй прекрасній батьківщині».

Сьогодні в Грузії автора роману називають «совістю нації» і «грузинським Солженициним». Своє майбутнє в радянському суспільстві з його забороною інакомислення він передбачив з гіркою точністю пророка. «Осторонь від товариства з’являється хтось із роззявленим ротом, у лахмітті, зі скуйовдженим волоссям. На вустах - слина. В очах - блиск лихоманки. Голова трясеться. Сам похмурий. Це дервіш. Дивиться на всіх і не бачить нікого. Неначе бачить невидимого й чекає на знак від нього. Западає нестерпна тиша. Раптом чоловік із роззявленим ротом здригається і починає страшенно волати. Враз обриває крик і тіпається у несамовитому танку. Простір, наповнений мареннями, тепер заповнюється дивними словами. Ніхто не розуміє, що вони означають».

Більше блогів тут

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

poster
Підписатись на щоденну email-розсилку
матеріалів розділу Life
Залишайтесь в курсі подій з життя зірок, нових рецептів, краси та моди
Щосереди
Показати ще новини
Радіо НВ
X