Бачили Картковий будинок? Це цікавіше. П’ять книжкових новинок, які варті уваги

24 квітня 2021, 19:20

Африканське фентезі про геноцид, мемуари посла США в Росії та солодкі літературні обійми — свіжі літературні хіти

Африканське фентезі про геноцид, мемуари посла США в Росії та солодкі літературні обійми — свіжі літературні хіти, на які варто звернути увагу.

Спадок Ор'їші, Томі Адеємі, Книголав

Відео дня

Африканське фентезі, яке раз і назавжди розставило для мене крапки над «і» у холіварах про те, чи можуть бути темношкірими «русалоньки» та «джеймси бонди». Побудьте зі мною ще кілька абзаців і я все поясню.

Батьки письменниці Томі Адеємі — нігерійські емігранти, виховували доньку як американку. А вона виросла — і з головою пірнула у культуру, мову, релігію і традиції Нігерії. Після закінчення Гарварду Адеємі вступила до бразильського вишу, де вивчала міфологію Західної Африки. У 24 роки вона видає бестселер, про який заговорить увесь світ. Це маніфест у жанрі фентезі, де магія ювелірно переплетена з геноцидом, расизмом та боротьбою за рівні права. Дві книжки з трилогії Спадок Ор'їші вже вийшли українською у видавництві Книголав. Це Діти кістки і крові та Діти помсти й чеснот. Заключна частина незабаром також з’явиться у вітчизняних книгарнях.

knigolove.ua
Фото: knigolove.ua

Дія роману відбувається у країні Ор'їша. Колись частина її населення володіла магією. Але монарх винищив усіх магів за одну ніч і позбавив їхніх нащадків спроможності використовувати чари. На сеттинг західно-африканської міфології Адеємі накладає гострі соціальні проблеми, як от расова нерівність та поліцейське свавілля. Однак, робить це ненав’язливо, без моралізаторства та грубих аналогій. Навіть епізоди, що перегукуються з «Black lives metter» (антирасистський рух «Життя чорних важливі») — написані чесно, без демонізації негативних персонажів. Аристократи, які римуються у романі з расистами, мають власну мотивацію, почуття, сумніви, бекграунд, і головне — вибір.

У 2018 році книга посіла перше місце у категорії «найкраща підліткова література» за версією The New York Times. Попри це буде великою помилкою обмежувати її цільову аудиторію винятково підлітками. Як будь-який добре написаний твір, Спадок Ор'їші працює на багатьох рівнях і здатен захопити дорослих читачів. Ця історія містить багато алюзій на проблеми, які ми звикли бачити у рубриці «міжнародні новини». І водночас вона занурює у гарячі африканські вечори із пальмовим вином і солодким рисом, де повітря пахне синіми ліліями і корицею, а богині з бурштиновими очима обдаровують людей магічними силами, які от-от вийдуть з-під контролю.

Книги з трилогії читаються легко і приємно, але одна бентега у сприйнятті тексту в мене все-таки була. Оскільки усі герої в оповіді - темношкірі, в якийсь момент моя уява виявилася нездатною візуалізувати кожного персонажа. Це було дуже дивне відкриття. Мій мозок у щоденному житті не бачить в масовій культурі достатньо обличь інших рас, щоб створити в уяві одразу стільки принцес і воїтельок, найманців і королів. Я з цікавістю аналізувала це відчуття. Воно мені не сподобалось. Я хочу, щоб мій світ був багатим, повним і різноманітним. А досвід з африканським фентезі довів, що зараз він зовсім не такий. Ось чому після цих розкішних книжок я всіма руками за чорних «русалоньок» та «агентів 007».

Спитайте Мієчку, Євгенія Кузнєцова, Видавництво Старого Лева

Час від часу «на ручки» хочеться усім. Ванільним принцескам, бородатому здорованю, директоркам, поліціянтам, сантехнікам — словом, кожній людині, у якої з-за ребер щось ритмічно гупає. Чергування карантинів, локдаунів та ковідних мігренів відкрило мені важливу істину — Гомо Сапієнси критично потребують обіймів. І обійми ці можуть бути не лише тактильні, а й літературні. Не вірите — спитайте Мієчку.

starylev.com.ua
Фото: starylev.com.ua

Українська письменниця та перекладачка Євгенія Кузнєцова написала роман, який я класифікую до (неіснуючого) жанру «на ручки». В Україні авторка відома, як блогерка, і цей факт спочатку відштовхував мене від книжки. Бо ж випадків, коли блогери видають роман, який більше нагадує паперову версію ЖЖ, було так багато, що я довго відкладала знайомство з Мієчкою. І дуже даремно — ці страхи не справдились.

«Життя не завжди можна жити, часом треба від нього сховатися», — для таких випадків у головної героїні, молодої дівчини на ім'я Мієчка, є заміський будинок, де живе її 96-літня бабця. Коли Мієчка почувається невдахою, вона приїжджає у цей дім. На початку оповіді вона рушає туди зі своєю рідною сестрою Лілічкою. Поступово до «шелтеру» з'їжджається решта родичок, які від незмоги жити своє життя далі ладні пожертвувати вай-фаєм і ховатися в кущах дикої малини, слухаючи кумкання жаб і шарудіння вужів. Аби лише не повертатися до реального світу. Який цей світ для кожної героїні — Євгенія Кузнєцова відкриває читачам поступово, плавно розгортаючи складні і захопливі розповіді про кожну з них. Дім повільно наповнюється жінками різного віку, поколінь і темпераментів. Вони саджають гарбузи, викорчовують сад, боряться із токсикозом, пишуть колишнім і розказують свої історії. У цих історіях багато літа після грози, тихої печалі, теплих жартів, світлих лавсторі, комічних спогадів і рутинних проблем — усе це консервується в домі, як сливове варення.

Читати Спитайте Мієчку — це ніби пити міцну калинову наливку, в якій забагато меду

На перших сторінках може здатися, ніби роман написав Нет Фландерс із Сімпсонів. Всі ці сюсюкання: «мієчка», «лілічка», «лавочка», «квіточка» лоскочуть нерви. Але така м’яка манера розповіді налаштовує особливу оптику, крізь яку текст розкривається довірливо та ніжно. Наївний пестливий тон оповідає про дорослі проблеми. Місцями він переходить у самоіронію та гострий гумор.

Читати Спитайте Мієчку — це ніби пити міцну калинову наливку, в якій забагато меду. Вона настояна на духмяних травах, назви яких знає тільки мамина мама. Спочатку занадто в’язко та приторно, а потім стає гаряче у грудях — і в животі розливається тепло.

Від Холодної війни до Гарячого миру, Майкл Макфол, Yakaboo Publishing⠀

Бачили Картковий будинок? Це цікавіше. Багато хто думає, що дипломати не можуть відверто говорити про свій досвід, бо вони — профдеформовані. Більшість дипломатів і справді висловлюються, наче генератори обережних формулювань. Але не Майкл Макфол.

yakaboo.ua
Фото: yakaboo.ua

Макфол був амбасадором США в Росії в 2011—2014 роках. За кількістю ляпів і міжнародних скандалів, роздмуханих з необачності, його не зрівняти із жодним іншим дипломатом. Чого лише варта презентація програми «перезавантаження» — це план, розроблений Макфолом для налагодження американсько-російських стосунків. Макфол тоді був відповідальним за політику щодо Росії у Білому домі Обами. Американська делегація летіла на зустріч із росіянами презентувати нову парадигму відносин між країнами. Перед посадкою літака до Макфола підійшов член команди США і запитав, як сказати «перезавантаження» російською. Макфол сказав «перегрузка». На прес-конференції Клінтон вручила Лаврову кнопку, де було написано «перегрузка» російською мовою. Там бракувало двох літер «переЗАгрузка». Лавров вказав на помилку перед десятками знімальних груп. Російські федеральні канали ще довго потішалися над цим випадком. Команда США на чолі з Гілларі Клінтон перетворилася на мішень для жартів.

Мине кілька років і Макфол вже у статусі посла назве Росію «дикою країною» в інтерв'ю пропагандистському каналу НТВ. А потім у Твіттері невдало скопіює сленг росіян, написавши, що рушає у «Ё-бург», замість «Єкатеринбург».

Ці історії показують, що Макфол, може не найстаранніший апаратний функціонер, але динамічний та емоційний політик. Він часто вдається до самоіронії і не боїться публічно артикулювати власні помилки.

Від Холодної війни до Гарячого миру — це книжка, в якій політичний мрійник Майкл Макфол описує крах своїх ілюзій. Ще з підліткових років він захоплювався темою стосунків своєї батьківщини із СССР. Навколо політики щодо Росії Макфол вибудував свою кар'єру. Але згодом зізнався сам: план його життя зазнав краху, він так нічого і не перезавантажив. Натомість став другим в історії Сполучених Штатів послом, якому Росія заборонила в'їзд на свою територію. Першим був амбасадор, який служив у Москві за часів Холодної війни. Оповідь про те, як з «великого друга російської демократії» він перетворився на персону нон грата, вражає своєю чесністю і відвертими деталями про взаємодію з топовими російськими посадовцями та самим Путіним. Його Макфол називає схибленим параноїком. Не дипломатично, зате чесно, як і вся риторика колишнього посла.

За версією Макфола, у світі Путіна нації ніколи не діяли самостійно. Радше вони були інструментами та важелями, якими маніпулює американський державний апарат. Революція троянд у Грузії, українські майдани, Арабська Весна — конспіролог Путін щиро вірить, що це все спецоперація спецслужб США. Макфол вважає, що у Путіна та його товаришів з КДБ розвинувся комплекс неповноцінності відносно ЦРУ, бо СРСР зазнав краху, а США — ні. Аби перетравити свою поразку у Холодній війні, вони мусили повірити, що програли дуже грізному супротивникові, який мав у своєму розпорядженні надзвичайну силу і ресурси. «ЦРУ — потужна організація, але вона не здатна робити дива, які їі приписує Путін», — пише Макфол. Найжахливіше у такому підході російського президента те, що він нападає на інші країни та втручається у політику незалежних держав, прикриваючись образами, що ґрунтуються на його конспірологічних висновках.

Ця книжка цінна не лише для тих, хто цікавиться геополітикою. Макфол — хороший сторітеллер. Він дотепно описує зустрічі делегацій на найвищих рівнях. Вчить читати між рядків і правильно трактувати заяви політиків після спільних закритих зустрічей. І підмічає вражаючі дрібниці: занадто високий голос Путіна під час складних переговорів, десять видів яєць від рідкісних птахів під час протокольних обідів, грубість російської протокольної служби, яка змушувала членів американської делегації мерзнути надворі в мінус 20, а топових політиків з Білого дому — проводити кілька годин на злітній смузі після прильоту до Москви.

«Ми зловживали словами ‘стурбовані' і ‘дуже стурбовані'. Під час однієї дискусії я пожартував, що нам варто буде тепер казати ‘дуже-дуже стурбовані', бо в останній заяві ми були лише ‘дуже стурбовані'», — Макфол чесно та не без іронії привідкрив лаштунки міжнародної політики. І створив найчесніший опис стосунків між США та Росією — нашим найсильнішим союзником та найлютішим ворогом.

Залізна вода, Мирослав Лаюк, Видавництво Старого Лева

Я з Чернівців — це місто, де старшокласники на перервах пліткують про гомоеротику у стосунках своєї славетної землячки Ольги Кобилянської та Лесі Українки. Гаразд, може, не всі чернівецькі старшокласники, але ті, хто ходили на екскурсію до музею Кобилянської і бачили листування письменниць — точно. Як людина, яка з дитинства схиблена на творчості Лесі та Ольги, я танцювала від щастя, коли нарешті про спілкування цих жінок заговорили притомно. Не кидаючись ні в жовтизну, ані в пуританство. Ці стосунки — один з епізодів у новій книжці сучасного українського письменника Мирослава Лаюка Залізна вода.

starylev.com.ua
Фото: starylev.com.ua

Дія його роману відбувається у двох вимірах. Перший — за життя Лесі Українки. Вона подорожує карпатськими селами, долаючи гірські маршрути. З покоління в покоління до нас дійшли суперечливі перекази про Лесині мандри. Письменниця відвідувала родину Івана Франка, піаністку Ольгу Окуневську, заїжджала до санаторіїв та зупинялася у місцевих мешканців. Мирослав Лаюк збирає факти і вигадки навколо Лесиних мандрів і розповідає історію, через яку короткими етюдами розкриваються долі людей, які слідували за Лесею або зустрічалися на її шляху.

Другий вимір — наш час. Молодий чоловік після довгої відсутності вдома, повертається на малу батьківщину. Попередньо він розповідає театральній режисерці про нікому невідомий лист Ольги Кобилянської до Лесі Українки, яким володіє його сім'я. Схиблена на стосунках двох письменниць режисерка рушає слідом за власником листа. Так починається їхня пригода: сентиментальна і комічна, схожа на роуд-муві.

Роман повний любові до української інтелігенції і вітчизняної літературної класики. Не тієї любові, що помахує націонал-патріотичним хвостом між сторінок шкільних підручників з української літератури. А любові дорослої, усвідомленої, коли смакуєш деталями і вибудовуєш навколо них багату і яскраву експозицію. Без найменшого натяку на шароварщину, автор занурює читачів у карпатські села, знайомить з гуцулами, плотогонами, інтелектуалами та їхніми сучасними нащадками. І привідкриває нам справжню Лесю. Не з плоті і крові, не зблизька. А радше її тінь, за яку ми от-от готові схопитися, ще одну сторінку — і зловимо її за руку.

Романом Залізна вода Лаюк поставив нову планку у художньому проговорюванні української класики.

Компас цінностей, Мандіп Рай, Yakaboo Publishing

Якось мене запитав батько:

— Що таке «цінності», як гадаєш?

yakaboo.ua
Фото: yakaboo.ua

Я спробувала повправлятись в красномовності, відповідаючи наче школярка-відмінниця на уроці.

— Цінності — це життєві орієнтири. Це смисли, які визначають, що є абсолютним добром, до якого прагне людина.

— Цінності — це те, заради чого ти готова йти на жертви.

Це був гарний урок, як визначити істинні цінності і не зводити їх до «всього хорошого проти всього поганого».

Я згадала цю розмову, коли знайшла у книгарні Компас цінностей — збірник есеїв науковиці та журналістки Мандіп Рай. Її називають експерткою світового рівня з глобальних цінностей. Звучить, як дуже розмитий опис спеціальності. Але це справді її фах. Мандіп Рай збудувала свою кар'єру навколо дослідження цінностей. Вона працювала в ООН, Єврокомісії та низці авторитетних міжнародних організацій, досліджуючи цілі сталого розвитку та права людини. Мандіп об'їздила весь світ як репортерка Reuters і BBC World. Готуючи матеріали для цих видань, вона мала змогу зблизька побачити, як цінності впливають на життя країн та їхні народів. Так виникла ідея книжки Компас цінностей, яка об'єднала 101 текст — кожен про окрему країну і наріжний камінь її ідентичності. Тобто цінність, яка визначає менталітет та національну ідею тієї чи іншої держави.

Компас цінностей складається з п’яти розділів. Це своєрідна класифікація цінностей, за якою впорядковані есеї. Кожен есей присвячений окремій країні і цінності, яка, на думку авторки, найточніше її описує. Наприклад у розділі Цінності змін Мандіп Рай розповідає про естонську ефективність, нігерійський драйв, португальське пізнання. Решта розділів: Цінності безперервності — про пошану традицій і пам’яті, Цінності взаємин — про стосунки між рідними та незнайомцями, Цінності громади — про поведінкові і суспільні норми та Фундаментальні цінності — вони визначають, хто ми є і що мотивує нас у житті. Самі есеї - це стислий аналіз історичного бекграунду країни та спроба сформулювати її своєрідну культурну мову, яка визначає безліч аспектів життя народу.

Кожен есей передає персональний досвід авторки у взаємодії з тією чи іншою країною. «В аеропорту Пхеньяна нас оточив гурт солдатів, і на мене цілилися з пістолета. Я була на сьомому місяці вагітності» — так починається есей про Північну Корею і лояльність — цінність, від якої залежить виживання тамтешнього населення. «„Негайно видаліть фото!“ — Я стою посеред Санкт-Петербурга, і це волає сутенер» — перші речення есею про Росію і силу духу — визначальну цінність цієї країни, на думку Мандіп Рай. «Нам не конче їсти, нам досить знати, що нас бояться» — цитує Мандіп Рай іншого російського співрозмовника, описуючи, як тяжко говорити з росіянами про їхні негаразди і як відчайдушно вони терплять жахливі умови життя «занурюючись в резервуар сили духу і самозбереження».

Якщо цінність — це справді те, заради чого ми готові іти на жертви, Мандіп Рай точно не помилилася, визначаючи ключові цінність України. Для нашої країни авторка вибрала свободу, написавши зворушливий і сильний есей про Революцію гідності.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ

Більше блогів тут

Показати ще новини
Радіо НВ
X