Між страхом перед життям та страшним життям. Чому я залишаюся в Україні

Жити в Києві, куди прилітає, чи їхати за кордон для мене, в моєму віці та з моїм досвідом, постає як питання вибору між страхом перед життям та страшним життям.

Пів року, які я провела за межами України, для мене чітко вклалися в статус «не життя». Власне, в ці шість місяців, знаходячись зовні, я чесно визнала, що не живу власне життя, те, яке залишилося в Україні, вдома, серед людей, з якими мене пов’язує безліч різних стосунків, де відбувається війна — найбільша зі значущих подій, що формують те саме життя та його досвід.

«Не жити» може стати цікавою пригодою на короткий час: ми подорожуємо та відпочиваємо в інших місцях, бо в цей час ми не живемо — ще Фройд порівнював подорож з маленькою смертю. Але не жити довго — доволі некомфортний стан, і я обрала повертатися в «страшне життя».

З позиції «не жити» набагато легше зрозуміти, що таке жити. Жити — це бути постійно пов’язаним з навколишнім світом процесами ідентифікації, пам’яті та досвіду. Це здається само собою зрозумілим, коли живеш в країні, де народився і де ухвалив усвідомлене рішення залишитися та жити.

Ідентичність

Ми звикли думати про ідентичність як про щось усталене, але це процес, до того ж міжсуб'єктний та майже щосекундний.

Ми постійно перезнаходимо себе, маючи, звичайно, базовий текст або концепцію того, хто ми є. Але ти завжди той, ким ти є у відношенні до когось іншого.

Не жити — доволі некомфортний стан

У своїй культурі, у своєму суспільстві сукупність відношень з іншими працюють на концепцію власного Я, вони її підтверджують, доповнюють, розширюють, надають можливості розуміти себе або сигналізують про ті зміни, що відбуваються з тобою.

В чужих культурі та суспільстві сукупність відношень з іншими, навпаки, навіть сталу концепцію Я наражає на постійний сумнів.

Багато з того, ким або чим ти є, перестає працювати у відносинах з іншими. Ти маєш або перевидумати себе, або суттєво трансформувати, що безперечно є можливістю, якщо раніше ти «спав», не жив і маєш шанс все змінити, але, якщо ти любиш себе таким як є, звик до себе, то з віком стає занадто дорогою особистою ціною це міняти.

Пам’ять

Ми живемо у світі об'єктів, які вже давно не є для нас чистими, всі вони — конотати. В них зашифрована наша культура, наш спосіб життя і сотні історій, чому все навколо виглядає так, а не інакше.

Це наші спогади, що вкривають наш звичний світ.

Ви знаєте, чому стовбури фруктових дерев на Київщині іноді побілені, як гримить кришка від сміттєвого контейнера зранку, що означає «кравчучка», де смачна кава, а де — ні, за одягом ви можете приблизно зрозуміти дещо про людину, що перед вами, за кварталами міста — його історію, за графіті та татуюваннями — що є важливим для людей тут і зараз,. Слова «вінок», «яйце», «совок», «йолка» або «бджоли» для вас мають інші тлумачення.

Коли наприкінці листопада я бачу у вікнах запалені свічки, то моє серце стискається пам’яттю моєї родини. Коли я йду вулицею Відня і бачу на бруківці або стіні пам’ятну табличку з прізвищами єврейської родини, що була виселена і вбита, мені також сумно, але між мною і цією трагедією — інша історія, що не була відчута та пережита як та, перша, у розповідях моєї бабусі.

Дайджест головних новин

Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів NV

Підпишись

Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Пам’ять розгортає перед нами невидимі історії нашого життя тут-і-зараз, якщо ми вдома, і сторінки довідкових ресурсів та розповідей інших людей, коли ми за кордоном.

Досвід

Він про наші способи діяти та будувати відносини. Доволі багато років я як етнічний психолог вивчала, як діють і будують відносини в різних культурах. Для мене це не мало бути дивним, або незрозумілим.

Читайте також:

Зоя Звиняцьківська

Попри все. Чому українці повертаються додому, щоб зустріти Новий рік

Але це трохи виснажувало, і хоча саме категорія досвіду є найбільш важливою і потрібною, і саме заради неї варто подорожувати, міняти країни, суспільства, статуси, ти все одно розумієш, що в той час, доки ти набуваєш новий досвід нової культури, ти втрачаєш досвід, який набуває твоя країна в дуже непростих умовах. Ти стаєш емоційно і дієво вилученим з нього, і вороття в досвід, на жаль, не буде. Цей досвід вже не буде особисто твоїм та безпосереднім.

Мій вибір жити в Україні завжди був свідомим, я не хотіла жити деінде ні коли була молодою, ні зараз. Тому досвід України, що проходить поза безпосередньо моїм сприйняттям, для мене — втрата.

А ще жити — це бути пов’язаним любов’ю. Але тут і рефлексувати нема чого.

Текст публікується з дозволу авторки

Оригінал

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV

Більше блогів тут